«ЧУДОТВОРЦІ»

Один мій знайомий у добу горбачовської «перебудови» потрапив з екскурсією до великого чоловічого монастиря. Часи були цікаві. Церква після ювілейного 1988 року опинилася в центрі уваги загалу. Природно, світська інтелігенція, втомившись від буденності номенклатурного ханжества, з ентузіазмом заходилася опановувати новий для неї культурний простір. У кожній бабусі з парафіяльного храму вбачався народний мудрець, а диво уявлялося повсякденним явищем у церковному житті.

Екскурсійна група була, схоже, номенклатурною — її довірили зустріти і провести монастирем самому архімандриту. Він, ясна річ, постарався грунтовно розповісти про насичену історію монастиря, про його святині, про особливості монастирського укладу. А під кінець розповіді одна з найбільш екзальтованих слухачок не витримала і тремтячим голосом запитала:

— Панотче, скажіть, а зараз у вашому монастирі є справжні святі, чудотворці?

Виникла ніякова пауза. Помовчавши хвилинку, архімандрит сумно обвів поглядом келії в монастирському дворі й відказав:

— Щиро кажучи, святих не зустрічав...

І тут у його голосі зазвучав сарказм:

— А чудотворців не бракує!..

Сарказм архімандрита зрозумілий і близький кожній церковній людині. Запити з боку світського загалу до Церкви часто не просто завищені. Вони бувають абсурдні, суперечать місії Церкви й нав’язують церковній громаді суто світські ігри. Причому відбувається це під благочестивим приводом повнішого включення Церкви в сучасне життя для забезпечення її впливу на суспільство.

Зустріч Церкви й сучасного суспільства відбулася за дуже непростих обставин. Високий подвиг сповідницького служіння, що вирізняв св. Тихона й соловецьких старців, змінила принизлива епоха пристосовництва. В офіційній Церкві, що пережила гірку добу хрущовських реформ і суспільного застою, який відбився безпосередньо на ній, так мало залишалося місця для святості...

Тим часом духовні шукання радянської людини скеровувалися, як правило, зовсім не в бік православної спадщини. «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, Микола Реріх, популярна сходознавча література, «Козацькому роду нема переводу» Олександра Ільченка, переклади буддійських та індуїстських текстів із «Бібліотеки всесвітньої літератури», обережні експерименти з «нетрадиційною медициною», що переходять у відверто окультні сеанси, астрологічні прогнози — все це формувало надзвичайно туманну атмосферу другої половини ХХ ст., у якій православні цінності сприймалися лише як спрощена версія древньої мудрості, вторинна відносно езотеричної літератури стародавнього Сходу. Таким чином, у країні пануючого атеїзму з деградованою комуністичною доктриною культура суспільних еліт визначалася, по суті, ідеологією «New Age».

Її основною рисою стало суто споживацьке ставлення до віри, до релігії. «Піти в церкву», «поставити свічку» — найбільш ходові поняття для цього типу релігійності, які не передбачають ні участі в церковній молитві, ні, тим паче, якихось змін у повсякденному житті задля наближення його до євангельського ідеалу. І часто відвідання церкви й запалені перед іконами свічки природно вживалися зі звертанням до ворожок та екстрасенсів, які й самі були не проти використовувати церковні свічки, ладан, ікони як езотеричну атрибутику. Українські телеканали досі переповнені рекламними кліпами з огрядними тітками й бородатими дядьками, що вістять про вроки, приворот тощо на тлі завішаних іконами стін із ваговитими свічками попереду.

Наскільки ж економічно невигідно бути сьогодні чесним священиком, котрий правдиво вводить неофіта в складний світ Церкви! Адже доводиться пояснювати, що Церква — лише знаряддя порятунку, а не його гарант. Що кожен із нас щохвилини опиняється перед вибором, який сам зобов’язаний зробити. Що, викуплені Христовою жертвою, ми зобов’язані бути готовими до жертви за ближнього та страждань, які можуть бути для нас дуже болісними. Що нещастя та хвороби зовсім не обов’язково бувають покаранням за гріхи, а можуть стати унікальним шансом для нашого порятунку. Що мовчання Бога у відповідь на нашу молитву може свідчити про Його милосердя та Його дар нам, недостойним, пройти випробування пустелею, подібне до сорокаденного посту Ісуса Христа. Що, нарешті, взаємини людини з Богом не мають нічого спільного з комерційною справою, а порятунок нашої душі — завжди Божий дар, а не плата за наші благочестиві жести.

До того ж ці слова нічого не означатимуть, якщо їх не супроводжує особистий приклад християнського благочестя самого священика. Спробуйте уявити себе на його місці. Навчати мирян бути досить незалежними й не покладатися на автоматичну дію чужої молитви, знаючи, що когось це відштовхне, хтось неправильно сприйме урок, хтось піде в секту, де зуміють догодити його способові мислення, і напевне багато хто знайде в інших парафіях отців, терпиміших до поганських забобонів. І чесний священик втратить гарантований заробіток від різноманітних молебнів, освячень, інших треб, які сьогодні є основною статтею доходів парафіяльного отця.

Спробуйте пояснити хворому на рак, що Церква лише просить у Бога для нього зцілення, але нічого не може обіцяти і навіть вважає, що його страшна хвороба, можливо, Божий дар для порятунку душі хворого! Знайдіть у собі силу відмовитися відслужити чин вигнання бісів через вашу духовну слабкість і порадити звернутися до іншого, досвідченішого духівника, а також неодмінно проконсультуватися в лікаря-психіатра. Природно, кожен священик хотів би здаватися сильним і досвідченим, кожен хотів би зберегти в парафіян віру в силу його молитви. Але якою ціною?

Після появи фільму «Екзорцист» тема вигнання диявола набрала надзвичайної популярності не тільки на Заході, а й у нас, у колишньому радянському блоці. Для монастиря чи парафіяльного храму чин вигнання диявола став безсумнівним засобом залучення натовпів охоплених відчаєм людей, часто психічно нездорових, із родичами, готовими на все заради зцілення хворих, підозрюваних в одержимості. При цьому більшість прагнучих зцілення не знало принаймні трьох речей. По-перше, молитви на вигнання диявола не є чимось винятковим у церковному побуті. Кожен священик при хрещенні дитини або дорослого читає чотири заборонні молитви, покликані захистити охрещуваного від спокушання диявольською силою. По-друге, церковна влада попереджає священика, котрий береться за поєдинок із дияволом, про складність цього поєдинку, який вимагає особистої праведності життя, постійних вправ у пості й молитві. «Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17:21). Нарешті, і це, можливо, найголовніше: Церква нагадує застереження Ісуса Христа, передане євангелістом: «Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, і не знаходить; тоді говорить: повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І прийшовши, знаходить його незайнятим, виметеним і прибраним; тоді йде та бере із собою сім інших духів, лютіших від себе, і ввійшовши живуть там; і буває для людини тієї останнє гірше від першого» (Мф. 12:43-45).

Вигнання злого духу під силу Церкві, представленій священнослужителем. Але зцілення дається лише тому, хто спроможний, звільнившись від влади пітьми, віддати себе Богу, захиститися силою церковних таїнств, ритмом повсякденного праведного життя. Священик, зголосившись на непосильний для нього труд, може духовно загинути сам. Одного разу мені випало зустрітися з такою людиною, що просилася в єпархію. Досі пам’ятаю награно веселі манери, важкий погляд, запах дешевих сигарет і распутінську зовнішність. У селі його боялися й цуралися, але недільними днями біля церкви збиралися десятки легковірних городян, котрі приїхали по зцілення.

Глибоко символічна мова православного богослужіння, стрункий і досконалий церковний чин не дають простору сучасним «чудотворцям». Тож вони більше полюбляють позалітургійні богослужіння, що церковнослов’янською мовою називаються «требами». Поширився навіть популярний термін «требний панотець», тобто священик, який живе требами або й зовсім не служить статутних відправ, або зводить їх до мінімуму.

Нерідко і статутне богослужіння, навіть сама Божественна Літургія, перетворюється на пролог до більш вигідних, зрозумілих і популярних приватних богослужінь. Як тут не згадати видатного російського літургіста минулого століття: «Служіння якихось треб після Літургії так суперечить духу нашого богослужіння! Після заупокійної Літургії... прохання цілком приватної, моєї власної, моєї особистої панахиди, тобто понівеченої заупокійної утрені, зведеної на 10-хвилинну требу, звучить таким нерозумінням суті євхаристичного Жертвоприношення за упокій душ небіжчиків. Ще, можливо, більшою літургійною суперечністю є взагалі служіння молебню після Літургії, молебню сьогоднішньому святому. Це є запереченням усього прекрасного архітектонічного плану нашого богослужіння» (архімандрит Кипріян Керн «Літургія», Париж, 1946).

Оптимістичні оцінки нашій сучасній релігійності дає переважно міліція після Великодня. Освячення пасок чи, скажімо, богоявленської води справді збирає багатотисячні натовпи біля стін храмів. Але саме біля стін. Основна маса людей, котрі прийшли для того, щоб на мить відчути на своєму тілі бризки води з кропила, дуже туманно уявляє собі сенс того, що відбувається. Пожвавлена товкотнеча, у якій чуєш найчастіше: «І на нас, на нас бризніть!», «Освятіть мене!», а під час хресного ходу «на Йордан» трапляється навіть: «Освятіть собачку!», — схожа, радше, на веселий карнавал, ніж на церковну молитву. На жаль, це найбільш характерна картина сучасної української релігійності. Природно, я кажу не про Галичину чи Закарпаття, а про рідний схід України. Але підозрюю, що за зовнішнім шармом західноукраїнського традиційного благочестя ховаються свої непрості проблеми.

Традиціоналізм загалом досить підступний для церковного життя. Пригадується, під час міжцерковної розмови керівник однієї з неопротестантських організацій обурився:

— Завели теж: «Нетрадиційні релігії, нетрадиційні релігії». А християнство в апостольські часи було традиційною релігією?..

Питання справді риторичне. Зараховуючи Церкву до традиційних суспільних інститутів, ототожнюючи релігійне життя й етнографічні особливості народного побуту, патріотичні чиновники й політики мимоволі вдаються до потенційно руйнівного для церковної самосвідомості прийому. Церква споконвічно ворожа до побутового консерватизму, фетишизації предметів народної культури, ідей національної винятковості. Спроби використовувати її як політичну опору режиму рано чи пізно закінчувалися сумно. Пригадаємо драматичну історію Візантії, крах ідеї російського православного месіанства 1917 року. Або, щоб не обмежуватися православним світом, близькосхідні держави хрестоносців.

Але ж і сьогодні не припиняються спроби поставити Церкву на службу обмеженим завданням національної самоідентифікації. Хоругви й ікони з образами «царя-страстотерпця» дивовижним чином уживаються на суперпатріотичних мітингах у сучасній Росії з червоними прапорами богоборців та неопоганською фразеологією. Священнослужителі не вважають для себе за негідне брати участь у костюмованих зборах послідовників козацької ідеї чи дворянства. Межі церковної та етнографічної свідомості розмиваються, як у народній інтерпретації Різдва Іоанна Хрестителя — «Івана Купала».

Сучасні «чудотворці» почуваються в цій атмосфері, як риба у воді. Один церковний діяч подарував мені часопис із портретом, підписаним: «Єпископ ім’ярек, генерал-хорунжий Українського козацтва, граф». Вручення різноманітних церковних орденів перетворилося на шоу, що вже набило оскому й нагадує пародію на радянські брежнєвські часи. Освячується все і вся. Знаю випадки освячення відомими архієреями нового сорту горілки.

Є в цьому щось зворушливе й наївне. Та хіба можна було чекати інакшого використання суспільних інститутів і нових можливостей Церкви від людей, котрі ще якихось десять-одинадцять років тому жили в жорстких межах невидимого гетто? Але спливають роки, стрімко розростається кількість церковних парафій, споруджуються численні храми, а в них ми зустрічаємо тих самих «чудотворців», котрі намагаються приховати своє духовне убозтво за впливовими знайомствами й туманними одкровеннями з амвона.

Усім православним юрисдикціям України катастрофічно бракує одного — праведників. По-справжньому віруючих людей, спроможних протистояти інтеграційним процесам, захистити самостійність Церкви, її право на незалежне й чесне апостольське служіння. Спроможних вести наш народ до порятунку, долаючи спокуси й обмани. А в цьому головний корінь і церковних чвар, і прорахунків у парируванні політичних викликів часу, і дедалі слабшого авторитету Церкви в суспільстві.