Менше року знадобилося кулеметникові Прокоф’єву для «круїзу» країнами Європи, але не як туриста, а як визволителя від нацистської зарази. Олексія Юхимовича призвали в Червону армію, коли вона, визволивши рідну землю від ворога, почала свій похід на Захід. Бойовий шлях молодшого сержанта Олексія Прокоф’єва, який брав участь у визволенні міст і сіл Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Австрії та Чехословаччини, було відзначено чотирма медалями «За отвагу».
- Олексію Юхимовичу, вас призвали вже наприкінці літа 1944 року, але ви встигли повоювати й відзначитися на фронті, про що свідчать чотири медалі «За отвагу»…
- У серпні 1944 року Червона армія ввійшла в моє рідне село. Призвали мене в розпал Яссо-Кишинівської операції й призначили в кулеметники, довіривши ручний кулемет Дегтярьова. Незабаром вийшли до кордону в районі міста Галац. Румунія капітулювала й стала союзником у боротьбі з нацистами. А вже в Браїлі наш полк завантажили на катери Дунайської флотилії й перекинули в Болгарію. Нас невдовзі вивантажили в болгарському порту Русє. Болгари виходили нам назустріч, у кошиках несли фрукти, закидали оберемками квітів, звучали привітальні промови. Досить швидко пройшли Болгарію, яка не воювала з Радянським Союзом, і незабаром опинилися на югославській землі.
Бої там розгорнулися не на жарт. Особливо запам’ятався мені бій за місто Чупрія. Ми підійшли з тилу і спробували вибити німців. Але з першої спроби зробити це не вдалося. Сильний мінометно-кулеметний вогонь призупинив наш наступ, ми почали зазнавати втрат. Довелося зайняти оборону. Пригадую, що в тому бою я взяв у полон ворожого кулеметника, який просив: «Рус, не вбивай мене, я не німець, я - поляк!» Я його відправив до командира роти старшого лейтенанта Проценка.
- Чим вам запам’яталася Югославія?
- Насамперед гостинністю й дружелюбністю місцевого населення - сербів. Наші частини вони зустрічали хлібом-сіллю, і не тільки. Зустрічі часто переростали в стихійні мітинги. На все життя закарбувалися в пам’яті слова югославського партизана: «Настав великий день, якого югославські воїни й весь югославський народ чекав протягом трьох із половиною років. І ось Радянська армія, подолавши тисячі кілометрів, прийшла, щоб допомогти нам очистити нашу батьківщину від ненависного фашистського ярма. Вона прийшла, могутня, непереможна - саме така, якою ми її собі уявляли!»
- Вам доводилося взаємодіяти з югославськими партизанами?
- Так, звісно. Одного разу наш взвод під командуванням лейтенанта Шишкіна відправили розвідати, чи немає попереду скупчення німецьких військ. Дорогою до нас приєдналася група партизанів. Підходимо до села, а нам назустріч селяни висипали, виряджені такі. Лейтенант Шишкін, не знаючи, що місцеві жителі так радо зустрічають нас, сказав: ми, мовляв, тут воюємо, а вони «базарують»… Серби почали нас обіймати, цілувати, вручати вінки квітів, подарунки, фрукти. Одне слово, все вкотре перетворилося на торжество. Один із сербів сунув мені в ранець пляшку ракії - це міцний національний напій.
- А як же бойове завдання?
- Нас почали розтягувати по хатах, де були, я так розумію, святкові столи. І тільки втручання лейтенанта Шишкіна, якому вдалося переконати, що в сербів ще буде нагода віддячити радянським солдатам, врятувало ситуацію. Він сказав приблизно такі слова: «Спасибі вам за гостинність і щедрість, але ми не можемо взяти участь у святкуванні, бо ми мусимо розвідати, де ворог. Але за нами йде багато російських солдатів, яких ви зможете почастувати!»
А тим часом партизани повідомили, що в сусідньому селі є німці. Порадившись із командиром партизанського загону, Шишкін вирішив улаштувати німцям засідку. Партизани атакували село, а німці, завантажившись на три машини, спішно ретирувались. І відразу натрапили на засідку, влаштовану нашим взводом. У результаті швидкоплинного бою було вбито 12 німців, а 17 солдатів на чолі з офіцером ми взяли в полон. Про долю полонених не скажу, - ми їх залишили партизанам.
- Вам довелося визволяти Угорщину, там бої були особливо жорстокі. Який епізод залишив у вашій пам’яті найпомітніший слід?
- Було це неподалік міста Секешфехервар. Зупинилися ми вночі на невеличкому хуторі Дюла. Швидко окопавшись на околиці, почали чекати німців. Невдовзі побачили танк і піхотний підрозділ. Танк їхав вулицею, а з нього визирав німець і закликав нас здаватися. Я, залишивши кулемет другому номеру, взяв із собою пляшку з запалювальною сумішшю та протитанковою гранатою, забіг за будинок, що був неподалік вулиці, якою мав проїхати танк. Дочекався моменту й кинув під гусеницю гранату. Прогримів вибух, і танк зупинився. Потім я жбурнув пляшку, яка, розбившись об броню, запалила танк. Німецька піхота розбіглася, а танкісти, очевидно, згоріли.
- Чи правду кажуть, що солдат, який закінчував війну, відрізнявся від солдата, котрий прийняв перший, страшний удар Вермахту?
- Я не маю права порівнювати призваних під час війни хлопців зі своїми старшими товаришами, які 1941-го зустріли ворога. Та й залишилося їх дуже мало на той час. Але можу точно сказати, що воювали ми вміло й намагалися не лізти на рожен.
Розповім про такий характерний випадок. Після визволення Угорщини нас терміново перекинули на захід від Братислави, де було організовано переправу через Дунай. На лівий берег нас перевезли катери Дунайської флотилії. Після висадки пішли вздовж Дунаю на захід. Наш батальйон під командуванням капітана Гончарова відійшов уперед кілометрів на п’ятнадцять. Тим часом командир роти старший лейтенант Проценко прийняв рішення вислати вперед групу з п’яти чоловік, як бойову охорону. До цієї групи ввійшов я, мій другий номер - Зандєлов і ще три чоловіки. Очолив групу старший сержант Зацепін. Ми мали рухатися в авангарді підрозділу, щоб не нарватися на засідку або заслін противника. Рухаємося ми вп’ятьох уздовж Дунаю і дорогою заходимо в одне село. Німців у ньому не виявилося, за словами місцевих жителів, вони відійшли ще ввечері. Ми вирішили відпочити, перекусити. Тим часом командир нашої групи старший сержант Зацепін вирішив подивитися, що робиться за дамбою. По хвилині він прибіг і каже: «Хлопці, там німці!» Я вискочив із кулеметом на дамбу і чергою звалив двох німців, одного смертельно поранив, а другому зачепив ногу. Ми його допитали. Німець розповів нам, що їхня група мала завдання вияснити, чи немає в селі росіян. Під час допиту також з’ясувалося, що в селі неподалік перебуває близько взводу автоматників, а також два танки й дві самохідки. Полоненого ми відправили в батальйон, а самі вирішили йти вперед. Не доходячи до села, в якому, за інформацією полоненого, мали перебувати німці, окопалися. Ближче до вечора до нас підійшла рота, стало веселіше. А коли вночі нас підкріпили ще двома «сорокап’ятками», двома протитанковими рушницями, а також гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю, - наш настрій ще більше поліпшився.
Вранці німецька колона розпочала рух. Ми очікували, що німці спробують нас зім’яти й скинути з дамби, але вони пішли шосейною дорогою, що проходила за сімдесят метрів. Рухалися вони так. Попереду йшли танки, за ними самохідки, а вже у хвості - піхота. Слід віддати належне артилеристам, вони вміло підпалили танки та самохідки. А потім настала наша черга: щільним вогнем з автоматів і кулеметів піхоту було знищено. Німців, які залишилися живими, не довелося довго просити здаватися в полон.
- Часто пишуть, що стосовно мирного населення радянські воїни проявляли надмірну жорстокість. Як ви прокоментуєте це?
- Було це у Відні, де розгорнулися запеклі бої за кожну вулицю, за кожен будинок. Я з кулеметом зайняв позицію на сходах у підвал, спостерігав за пересуванням нашої піхоти, вогнем перекривав вогневі точки. Тим часом до мене підбіг командир роти - старший лейтенант Проценко. Він вказав мені, на яку точку зручніше перейти з кулеметом, а сам пішов подивитися, хто в підвалі. Двері були зсередини зачинені, і він постукав. Коли двері відчинилися, Проценко побачив повний підвал старих, жінок і дітей, які, вгледівши радянського офіцера, як по команді опустилися перед ним на коліна. Тримаючи в руках хрести, почали благати не розстрілювати їх. Наш командир роти заспокоїв їх, запевнивши, що в нього й думки такої не було. Після цього австріяки розповіли, що їм казали, буцім росіяни всіх підряд розстрілюють, незважаючи на вік... Ось така історія приключилася в одному з віденських підвалів...
Із боями я пройшов рідну Бессарабію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину, Австрію і Чехословаччину. На цьому тяжкому й небезпечному шляху мені часто доводилося зустрічатися зі смертю. Двічі ходив у розвідку боєм. Нагороди для мене - це насамперед пам’ять про бойову молодість і загиблих друзів-однополчан. Я пишаюся ними, бо вони чесно зароблені.
- Як склалася ваша доля після війни?
- У вересні 1945 року мене послали в місто Красноярськ в училище, яке готувало механіків-водіїв. Потім відправили служити в Іркутськ. Прослужив я там по червень 1953 року і був демобілізований. В Іркутську зустрів свою любов - студентку педагогічного училища Аннушку, з якою живемо разом уже 59 років. Виростили з нею двох дітей: дочка - інженер-економіст; син був лікарем-терапевтом, але, на жаль, трагічно загинув в автокатастрофі у вересні 2004 року. Після демобілізації я повернувся в рідні краї й працював у Саратському заготзерні. Після навчання перейшов працювати в Саратський міжколгоспбуд. 1985 року вийшов на пенсію, але продовжував працювати. Ось таке життя…