Україна народилася як держава, що мала близько 2 000 одиниць ядерної зброї. Якби Україна їх зберегла, ця нова держава, про яку багато американців навіть не чули, стала б третьою після Росії і Сполучених Штатів наймогутнішою на землі ядерною державою і мала б набагато більше ядерних боєголовок, ніж Китай, Франція або Сполучене Королівство.
У березні 1994 року снігові замети, танучи, окреслювали пагорби навколо Первомайська. Вертоліт українських ВПС, у якому ми летіли, подолав крижаний вітер і приземлився в багнюку на вершині пагорба.
Нас приймав генерал Віталій Радецький — міністр оборони проголошеної два роки тому незалежною державою України — однієї з п’ятнадцяти республік колишнього Радянського Союзу. Тут, на території «житниці СРСР», цей пагорб майже нічим не відрізнявся від інших, якби не колючий дріт і броньовані двері, споруджені майже врівень із ним. Радецький провів нас через одні з таких дверей у бетонний бункер, де маленьким ліфтом величиною як телефонна будка ми опустилися в напівтемний коридор. Наприкінці його розміщувалася кімната скромних розмірів — контрольний центр ядерних ракет.
Ми були першими американцями, котрі побували на об’єкті, де, як пояснив Радецький, розміщувалося 700 ядерних боєголовок. На всю стіну командного центру висіла карта Сполучених Штатів. На іншій карті була зображена Європа. Маленькі точкові вогники на карті вказували цілі ядерних боєголовок, контрольованих із центру. Кілька вогників було відключено, але більшість, як і раніше, світилася.
Двоє молодих чергових офіцерів у військовій формі створених нещодавно Збройних сил України стояли струнко біля кронштейнів із запуску ракет. Ліжка й самовар свідчили: вони облаштувалися тут надовго. Офіцери нервували. Очевидно, їх попередили, що ми дуже важливі гості, і вони розпочали «демонстрацію й пояснення».
Почали з комунікаційного устаткування, потім послідовно показали, як здійснюється пуск ракет, не виконавши лише команди натискання кнопки. Ми стежили за відліком часу і пильно дивилися на цілі, яскраво освітлені на карті, — на міста в Німеччині й Англії, Канзасі й Орегоні. З даних, які американська розвідка ретельно збирала протягом десятиліть холодної війни, нам було відомо, що на таких об’єктах здійснювався б пуск радянських МБР із ядерними боєголовками, націленими на Сполучені Штати. Ми все аналізували і готували розробки про те, як підтримувати хиткий баланс, на якому базувалося ядерне залякування. Однак ще ніколи баланс страху не здавався нікому з нас настільки реальним і жахаючим, як у той момент.
Генерал Радецький повів нас через пагорб до ще одних важких броньованих дверей. Вони були відчинені і вели в одну з ракетних шахт, побудованих для міжконтинентальних балістичних ракет СС-24 із ядерними боєголовками, контрольованими з командного центру, який ми щойно відвідали. Ми зазирнули всередину. Раніше ми бачили знімки радянських МБР, що дефілюють на травневих парадах у Москві на Красній площі, бачили навіть супутникові знімки ракетних шахт у Первомайську. Але тепер перед нами постала сама ракета, яку ми старанно вивчали як професіонали. Протягом стількох років вона була об’єктом оборонних досліджень і викликала велике занепокоєння. Тепер ядерний баланс страху часів холодної війни реально закінчився.
Ми не побачили десяти ядерних боєголовок, які зазвичай мали міститися у верхній частині ракети СС-24. Відповідно до тристоронньої угоди, досягнутої між Україною, Росією та Сполученими Штатами про знищення ядерної зброї України, ракети були завантажені на поїзд і відправлені назад, на підприємство в Росію, де їх створили, де їх демонтують і знищать. Було зрозуміло, чому на карті з позначеними цілями світилися не всі вогники. Американські міста вже не були мішенню цих ракет. Націлена на них ядерна зброя була знищена. Ядерне роззброєння України почалося.
Україна — держава, народжена ядерною
Коли розпадався СРСР, на українській землі, що вже не була радянською, розміщувалося не менше 176 міжконтинентальних балістичних ракет СС-19 і
СС-24. Усі вони були носіями багатозарядних боєголовок, у період холодної війни їх називали МІРВ. Україні дісталася також частина найсучасніших радянських бомбардувальників і призначений для них арсенал ядерних крилатих ракет далекого радіуса дії. Україна народилася як держава, що мала близько 2 тисяч одиниць ядерної зброї. Якби Україна їх зберегла, ця нова держава, про яку багато американців ніколи навіть не чули, стала б третьою після Росії і Сполучених Штатів наймогутнішою на землі ядерною державою і мала б набагато більше ядерних боєголовок, ніж Китай, Франція або Сполучене Королівство. Це був би найбільший відкіт в історії нерозповсюдження ядерної зброї.
Тому адміністрація Клінтона поставила пріоритетну мету — позбавлення України цієї смертоносної спадщини. Ключовою була участь Росії, оскільки боєголовки необхідно було повернути туди для їх ліквідації. Нам особливо запам’яталося, як відбувалися перші тристоронні переговори. У грудні 1993 року ми супроводжували віце-президента Ала Гора на одну із зустрічей з російським прем’єр-міністром Віктором Черномирдіним, які відбувалися кожних півроку. Першого ж нашого московського вечора ми почули приголомшливу новину про несподівану відставку нашого боса — міністра оборони Леса Еспіна. Більшу частину часу ми думали про те, що нас чекає, розмовляли з друзями та рідними.
Після неспокійної ночі ми приєдналися до віце-президента Гора і Строуба Телбота — головного радника президента Клінтона з питань колишнього Радянського Союзу (пізніше — заступника держсекретаря США), який порадив нам продовжувати місію, як і було заплановано. Після від’їзду з Москви ми мали намір відвідати Македонію для інспекції американських військ, що виконували там миротворчу місію. Тому запропонували спочатку зробити зупинку в Києві, узяти з собою російську команду і провести тристоронні переговори про те, що робити з ядерною зброєю. Гор обговорив план із Черномирдіним, який охоче погодився на це, й послав із нами Телбота, а Черномирдін — єдиного представника Росії Георгія Мамедова. Мамедов був головним перемовником із американцями від СРСР, а тепер — від Росії, і ми його поважали. Мамедов і Телбот сіли з нами в літак міністерства оборони США. Пізно ввечері прибули до Києва.
На тристоронніх переговорах ми опинилися в незручній дипломатичній ситуації: кому де сісти? Зрештою, вдалося виплутатися: американці сіли з одного боку столу, українці — з іншого, а Мамедов улаштувався самотньо при кінці столу. Невдовзі було визначено основні пункти угоди. Потім Перрі поїхав, доручивши розробку деталей Картеру та іншим. Опівночі колишня невпевненість і безсоння далися Картеру взнаки. Невдовзі по від’їзді Перрі він заснув у кімнаті для переговорів. Про це, дошкульно глузуючи, йому неодноразово нагадуватимуть українці і росіяни, а найчастіше — Телбот.
У січні 1994 року в Москві президенти Білл Клінтон, Борис Єльцин і Леонід Кравчук підписали тристоронню угоду. Але ця угода про ядерне роззброєння України викликала суперечливу реакцію в самій Україні, де дехто вважав, що для гарантування своєї безпеки новій державі необхідна ядерна зброя. До того ж ліквідація її була гігантським і дорогим завданням. Відповідно до графіка, запропонованого Україною, цей процес тривав би сім років. Занадто великий термін для неспокійних пострадянських держав України і Росії. Чи буде повністю виконано тристоронню угоду? Ми вважали, що відповідь на це запитання мала надзвичайно важливе значення для американської і міжнародної безпеки й потребувала максимальних зусиль із боку міністерства оборони США.
Так, через кілька місяців після підписання цієї угоди ми уперше вирушили у Первомайськ для налагодження співробітництва з українськими військовими. Спустившись у командний ракетний центр, ми з жахом відчули, що не можемо змарнувати нагоду для здійснення програми превентивної оборони. Протягом наступних двох років ми побуваємо в Первомайську чотири рази, а Картер здійснить багато додаткових поїздок, організованих міністерством оборони США у руслі ліквідації ядерної зброї в Україні.
Друга поїздка: захист іншими засобами
Вдруге ми повернулися до Первомайська через рік, у квітні 1995-го, для спостереження за здійсненням заходів, розпочатих роком раніше. Тепер ми бачили, як кран піднімав прямо із шахти ракету СС-19 (ядерних боєголовок на ній уже не було). Це скидалося на повільний запуск ракети. Невдовзі велетенський об’єкт заввишки як кілька поверхів височів над нашими головами. Це був символ виправданих зусиль Пентагона із надання допомоги Україні в роботі. Токсичне пальне після видалення із шахт закачають у цистерни, доставлені міністерством оборони США відповідно до програм, які ми «проштовхували» через бюрократичні перепони та конгрес. Ракету перевезуть залізницею на розміщений десь в Україні об’єкт, побудований міністерством оборони. Там її розріжуть на металобрухт.
Ми поїхали в сусіднє місто, щоб проінспектувати новобудови. Відповідно до українського законодавства, демобілізовані офіцери мали вселитися у квартири. Без цього не можна було закрити військову базу. Проте новий уряд України не міг сам побудувати житло. Тому ми домовилися про надання фінансування Міністерству оборони України, відповідно до проекту американської компанії, для конверсії на одному з підприємств, розміщених неподалік, виробництва військово-морських суден на випуск збірних житлових конструкцій. Житло надали офіцерам, котрі раніше займалися охороною і запуском ядерних ракет у Первомайську. Завдяки цій програмі можна було одночасно закрити ядерну базу, припинити виробництво нової зброї на цьому колишньому радянському підприємстві і надати нові економічні можливості робітникам. Коли ми прибули, православний священик окропив місце і нас свяченою водою, а відставний офіцер і його дружина з гордістю показували нам свій новий будинок — скромний, але зручний.
Без участі американських військових цієї роботи ніколи б не завершили і ядерна зброя досі перебувала б на цій горбкуватій місцевості. Програма Пентагона в Україні справді була «захистом іншими засобами». Кошти американського оборонного бюджету на цю новаторську програму витрачені незначні, порівняно з асигнуваннями на захист від ракет, які ми зараз демонтували. Витрачуючи долар за доларом, країна гарантувала собі, щонайменше, таку саму безпеку, як і завдяки будь-якій іншій статті витрат оборонного бюджету.
Ракетні шахти перетворюються на пил
Наша третя спільна поїздка в Первомайськ відбулася через рік, у січні 1996-го. Разом із нами на борту літака ВПС України були міністр оборони Росії Павло Грачов, наступник Радецького на посаді міністра оборони України Валерій Шмаров, посол США в Україні Вільям Міллер, командуючий ядерними ракетними військами Росії, майбутній міністр оборони Ігор Сергєєв, радник президента України з національної безпеки Володимир Горбулін, старший помічник президента Клінтона в Раді національної безпеки із питань колишнього Радянського Союзу Койт Д.Блекер.
На аеродромі в Умані поблизу Первомайська пілот наосліп здійснив надзвичайно ризиковану посадку, небезпечно наблизившись через завірюху і туман до злітно-посадкової смуги. Крило літака зачепило велетенський сніговий замет. У будь-яку іншу пору року воно врізалося б у землю і літак би перекинувся. Від поштовху Перрі кинуло під «стіл переговорів», а Грачова — у хвіст літака. Картер, дивлячись на генерала Сергєєва, похмуро подумав, що той, можливо, останній, кого він бачить на землі. Хоча приземлення не віщувало нічого хорошого, наша третя поїздка до Первомайська виявилася тріумфальною.
Там, у завірюху і крижаний дощ, три міністри оборони — Перрі, Шмаров і Грачов — одночасно повернули ключі, якими ще два роки тому могли б здійснити пуск ядерних ракет у бік Сполучених Штатів. Цього разу спалахнули тільки вибухові речовини й вибухнула порожня бетонна шахта для запуску СС-19. Коли ми згадуємо цей день, то думаємо не про те, що наше приземлення ледь не закінчилося катастрофою. Перед нами постає шахта з СС-19, що розпадається в клубах диму. Завдяки американській допомозі і вмілій дипломатії ми усували ядерну загрозу, ліквідовуючи шахту за шахтою.
Четверта поїздка
Учетверте і востаннє ми поверталися в Первомайськ чудового червневого дня 1996 року. Ми летіли, щоб спостерігати за тим, як ядерні боєголовки з України відвантажуватимуть для демонтажу на об’єктах Росії. Але офіційні особи України до останньої хвилини сперечалися, чи не залишити зброю. Тому спочатку ми поїхали на базу, де українська армія проводила військові навчання спільно з солдатами зі Сполучених Штатів, Росії, Польщі та шести інших європейських країн за програмою НАТО «Партнерство заради миру».
Вибравши обхідний шлях, ми подавали сигнал-нагадування про те, що Україна гарантуватиме свою безпеку, приєднавшись до сім’ї європейських народів, а не чіпляючись за ілюзорний захист із допомогою ядерної зброї. Наш сигнал був почутий пізно ввечері. Саме перед нашим прибуттям до Первомайська останні ядерні боєголовки залишили Україну і перетнули кордон із Росією, прямуючи на об’єкт для демонтажу.
У Первомайську ми знову зустрілися з міністром оборони Грачовим та міністром оброни Шмаровим. На невеликому пагорбі колючого дроту і сталевих дверей уже не було. Боєголовок і ракет — теж. Бетонну шахту, перетворену на щебінь, засипано землею. Навколо нас розкинулися переорані, засіяні поля. На місці ядерних ракетних шахт, бункерів із контролю за зброєю та колючого дроту тепер цвіли прекрасні соняшники. Ми підійшли до місця, де раніше була кришка ракетної шахти. Три міністри оборони посадили там соняшники, які мали дати нове насіння миру.
Ештон Б. Картер — помічник міністра оборони США з питань політики міжнародної безпеки (1993—1996 рр.)
Вільям Дж. Перрі — міністр оборони США (лютий 1994 —січень 1997рр.)
Картер і Перрі спільно здійснювали американський стратегічний Проект превентивної оборони, розроблений Гарвардським і Стенфордським університетами.
Переклав з англійської
Аркадій Сидорук
(Переклад — за виданням Ashton B.Carter William J.Perry Preventive Defense. A New Strategy for America. Brookings Institution Press, Washington D.C., 1999)