Пам’ятник Ярославу Стецьку на його батьківщині, в селі Великий Глибочок поблизу Тернополя (скульптор — Олесь Маляр, 2001) |
Двадцята річниця з дня смерті одного з ініціаторів проголошення Акта відновлення української держави 30 червня 1941 року у Львові і голови уряду, багаторічного провідника революційної ОУН за кордоном, президента Антибільшовицького блоку народів Ярослава Стецька, — сумна дата в історії України. Та найбільшою вдячністю за героїзм та невтомну працю керівникові національно-визвольного руху є жива пам’ять про нього. Її «запас міцності» добре видно на малій батьківщині Ярослава Стецька, у селі Великий Глибочок поблизу Тернополя. Уже п’ять років тут стоїть пам’ятник провідникові ОУН — робота скульптора Олеся Маляра, біля якого політичні партії і місцеві жителі щороку відзначають проголошення акта, а через кілька днів, 5 липня, вшановують пам’ять непересічної людини. У сільській школі обладнано музейну кімнату Ярослава Стецька, а створення окремого музею схоже було на проведення чорних смуг на широкому полотнищі пам’яті.
Колишній парафіяльний будинок, якому вже понад двісті років, на своєму віку пізнавав по черзі добро та лихо. Коли в середині XIX століття польський власник, виконуючи волю австрійського уряду, віддав будівлю місцевій громаді, тут жили священики УГКЦ. До прогресивно налаштованих душпастирів у різний час приїжджали Іван Франко, Лесь Мартович, Соломія Крушельницька. Парафіяльний дім відвідували митрополит Андрей Шептицький і єпископ Йосиф Сліпий… У радянський час будівлю займали військкомат, дитсадок, амбулаторія. Жодна з установ не проводила належний ремонт історичної пам’ятки, і вона опинилася в аварійному стані.
У 1996 році депутати сільської ради прийняли далекоглядне рішення — створити у безгоспному будинку музейний комплекс Ярослава Стецька. Та керівництво села гальмувало зміну статусу приміщення. За словами директора музею Мирона Сагайдака, парафіяльний будинок постійно намагалася викупити місцева церква, і в цих намірах її підтримувала сільська верхівка. Аж через шість років потенційний покупець відмовився від своєї ідеї. Нарешті, розпочалися ремонтні роботи. Завдяки фінансовій допомозі вихідців із села, які нині проживають у США та Австралії, — Богдана Говди, Івана Млиновського, Ярослава Берегового, Василя Нея — у жовтні 2002 року музей прийняв перших відвідувачів. До речі, ці люди пожертвували і на пам’ятник керівникові ОУН.
Експонати музею вимальовують детальну картину дитинства Ярослава Стецька. Фотографії родинного будинку Стецьків, батька-священика та матері Ярослава, першої няні, брата та сестри, гімназійних товаришів… Хлопчина виховувався в глибоко релігійному і патріотичному дусі. І не дивно, що постійні утиски української мови, релігії, культури з боку польських властей підштовхнули майбутнього провідника ОУН на шлях національно-визвольної боротьби. Інші сторінки життя та діяльності Ярослава Стецька у музеї широко не представлені. Зате увагу привертають унікальні експонати. Дружина керівника ОУН пані Слава Стецько передала в музей його особисті речі: фотоапарат, окуляри, сорочку-вишиванку, піджак, галстуки, навіть тапочки. Пам’ятний одяг — невипраний. За задумом покійної пані Слави, висловленим наприкінці 2002-го, «піт і дух одягу чоловіка мав би означати його присутність серед живих земляків і надихати їх на великі справи для блага України». Сподвижниця чоловіка, колишня голова КУН залишила в музеї касету, з якої звучить голос Ярослава Стецька. Провідник ОУН згадує про той далекий Акт відновлення української держави, який благословив Митрополит Андрей Шептицький, про створення після війни «світового антикомуністичного фронту, про зустріч із президентом США Р.Рейганом і виявлене ним розуміння «української справи»…
Пані Слава до останніх днів свого життя підтримувала музейний комплекс, до якого входять також меморіальна могила воїнів ОУН-УПА, церква, могили родичів Ярослава Стецька та інші об’єкти. А коли не стало великої жінки, «обитель духу Ярослава Стецька» гостро відчула фінансову скруту. Нинішнє керівництво КУНу (вітання панові Олексію Івченку) навряд чи здогадується про існування музею Ярослава Стецька, бо нічого не робить для його підтримки. Не виявляє зацікавлення музеєм і місцева влада. Пам’ятне приміщення опинилося у принизливому становищі: електроенергію і газ директор Мирон Сагайдак оплачує зі своєї скромної пенсії.
«Служіння національній ідеї конкретними справами», на чому акцентував у своїх працях та політичній діяльності загалом Ярослав Стецько через півстоліття залишається голубою мрією. Хотілось би помилитися…