«Чорні археологи» не переводяться

Восени минулого року на Львів­щині багато галасу наробила викладена в Інтернеті інформація про продаж на чорному ринку ар­хіву УПА. Знайшли його «чорні археологи», які у пошуках важкої тех­ніки часів Другої світової війни перекопували Лапаївський ліс, що поблизу Львова. Випадок не по­одинокий. У регіоні активно працюють цілі групи таких копачів. При­їжджають не лише з України, а й з Росії, Польщі. Найбільше їх цікав­лять поховання німецьких солдатів.

За словами доцента кафедри археології Львівського націо­наль­ного університету ім.І.Фран­ка Ярослава Онищука, Львівщи­на, ніби магніт, притягує чорних копачів. Свого часу тут відбува­лися надзвичайно бурхливі події періоду Першої і Другої світових воєн. Її територія багата на па­м’ят­ки археології, оскільки область розташована на вододілі басейну Чорного та Балтійського морів, де були давні поселення. Від­повідно - залишилися сліди матеріальної і духовної культури.

Найбільше зло в тому, що копачі руйнують пам’ятки архео­логії, плюндрують могили та поховання, позбавляючи суспільст­во контакту зі своєю давньою історією. Вирвані з контексту, знахідки втрачають цінність для істориків. Навіть прикраси чи монети часів Римської імперії самі по собі не становлять жодної цінності для науковців і дослід­ників. Прикладом є рештки згадуваного в літописах городища Плісницьк, яке систематично грабують упродовж останніх десяти років. Викопують геть усе.

На ринку нелегальної архео­логії найбільший попит насамперед на вироби з дорогоцінних металів, давні прикраси, монети, предмети декору, пам’ятки часів Київської Русі. А от керамічний посуд чорних археологів не цікавить.

Як зазначає директор Львівсь­кого національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий, на ринку незаконно добутих археологічних предметів часів Київської Русі знахідки з давнього городища становлять до 40%. Це срібні й золоті предмети, скіфські артефакти тощо...

Резонансною стала знахідка архіву УПА на Львівщині, яку випадково надибали нелегальні копачі.

За словами Руслана Забілого, котрий на власні очі бачив документи, переважна більшість - це інформаційні та пропагандистські звіти упівців 1949-1951 років. «Спочатку люди, які викопали цей архів, не знали, що з ним робити, - каже пан Забілий, - по­тім, проконсультувавшись, вирі­шили, що це знахідка століття, яку можна продати за великі гроші. Спершу йшлося про абсолютно неадекватну суму. При зустрічі я переконував цих людей скопіювати документи, щоб зберегти. Пропонував опубліку­вати і на цьому заробити, але вони не погодилися. Тоді я сказав, що продати архів вони не зможуть. Мовляв, для колекціо­нерів він не цікавий, а лише для науковців. Нині бачимо, що апетити у продавців архіву зменшилися».

Утім, сподіватися - і не лише стосовно цих документів, - що знахідки «чорних археологів» колись займуть своє місце на музейних стендах, не випадає. Переважна їх частина потрапляє на чорний ринок та у приватні колекції.

Якщо вести мову про воєнну історію та археологію, то зараз уже не йдеться про збирання гільз чи колекціонування клейм на них. Ідеться про жахливі випадки плюндрування могил, а то й цілих поховань періоду Першої і Другої світових воєн. Особливо критична ситуація в Карпатсь­кому регіоні, де в 1914-1915 роках точилися жорстокі бої, а сьогодні розкопують поховання санітарного типу, воєнні кладовища. Після себе просто неба залишають людські кістки. Яскра­вий приклад - незаконно розкопане ціле поле санітарних поховань біля міста Радивилів Рівненської області. Хтось позначив ці місця дерев’яними хрестами, проте вибрав усе, що можна було продати.

Розкопували цілі бліндажі та окопи в Золочівському районі на місці колишніх боїв у Бродівсь­кому котлі. В Інтернеті відкрито заявлено, що ця територія вже зачищена «чорняками», знайти там щось цікаве навряд чи вдасться.

Просто-таки разючий випадок стався у Львові 2008 року, коли вночі на меморіальне кладовище воїнів дивізії «Галичина» хтось підкинув кілька пакетів з кістками дивізійників. І поряд - папірець з фінансовими рахунками: копачі підраховували, скільки зароблять на солдатських останках. Там були й фото солдатських жетонів, за якими можна було встановити загиб­лих. Усі кістки були перемішані. Донині так і не встановлено, де їх було викопано.

Якщо зазирнути на інтернет-форуми, можна побачити, що чорні археологи, нікого не боячись, анонсують цілі експедиції. Щойно пригріє сонце - і поблизу місць колишніх боїв з’явля­ються групи копачів. З допомогою металодетекторів вони визбирують з-під землі все, що тільки можна продати.

Як вважає Р.Забілий, в Ук­раїні немає чіткого порядку організації пошуково-ексгума­ційних досліджень воєнних поховань. Якщо в офіційній архео­логії діють жорсткі правила видачі дозволів, обов’язкова звітність, то чорним археологам достатньо придбати метало­шукачі - і копай, де заманеться.

У Західному регіоні України фактично немає організацій, які б були офіційно закріплені за певними територіями, звітували про них. Цей безлад вигідний «чорним археологам». Тому насамперед слід упорядкувати нормативну базу у сфері археології та культурної спадщини, пошуку і впорядкування поховань жертв воєн і політичних репресій.

Винаходити нічого не треба. Достатньо звернутися до світового досвіду. У США, наприклад, кожен пошуковець, кожна організація отримує ліцензію на право ведення цих робіт, звітує, а всі знахідки обов’язково каталогізуються. Вони доступні для науковців. Більше того, в разі якщо з ними щось станеться, правоохоронні органи знатимуть, що саме шукати. А оскільки всі знахідки страхують, то держава компенсує їх втрату. Проте й власник повинен забезпечити зберігання.

Чинне українське законо­давст­во так само має достатньо можливостей для притягнення право­порушників до відповідаль­ності. Але щоб покарати, їх потрібно зловити на місці розкопок, що досить складно. Інакше копач завжди може сказати: мовляв, знайшов артефакт у себе на городі. Тут є тонкощі, які маємо врегулювати у правовому плані. Якщо людину заскочать на місці розкопок, то, згідно з українським законодавством, максимум, що їй за­грожує, - штраф 590 грн. Якщо ж буде доведено плюндрування могил, то тут уже інша санкція: у кримінальному кодексі є стаття, яка передбачає за не­санкціо­новані археологічні дос­лідження до восьми років ув’яз­нення. Але чи пригадає хтось випадок такого покарання?

На відміну від «чорної архео­логії», успіхи офіційної значно скромніші. Хоча, можливо, більш вагомі. Стверджувати, що держава недостатньо виділяє коштів, - значить нічого не сказати. Ар­хеологічна служба в Україні занедбана й покинута напризволяще. У цьому завинила й освіта. Ли­ше у Варшаві на археолога вчать­ся сотні студентів. А ще є інститути і факультети у Кракові, Жешуві, Любліні, інших містах Польщі. При Львівському націо­нальному університеті імені І.Франка донедавна готували групу археологів з 20 осіб. Тепер і її не стало. На археологів переква­ліфіковуються історики. Отож чи варто дивуватися, що в Украї­ні щороку беруть дозволи на археологічну діяльність в середньому 250 осіб. Тоді як у сусідній Польщі - близько двох тисяч! А, як відомо, святе місце порожнім не буває.