Володимир Аврумович Поляченко
на площі Сантьяго де Чилі |
Володимир Аврумович Поляченко — директор холдингу «Київміськбуд» і плюс до цього почесний консул Республіки Чилі в Україні. Що пов’язує одного з перших будівельників України з цією незвичайною, такою далекою від нас країною? Про це розмова з ним нашого кореспондента.
— Сім років тому про Чилі я знав не більше від будь-якої освіченої радянської людини. Мовляв, маленька горда країна, народ якої героїчно бореться з режимом диктатора Піночета. А почалося все з того, що до нас приїхала делегація чилійських будівельників. Вони мені відразу сподобалися. Прості, доступні люди, поведінка яких не змінюється залежно від їхньої посади. Не заражені комплексом зверхності, притаманним багатьом представникам країн Америки та Європи, чилійці завжди вислухають, запитають, скажуть, коли щось сподобалося, порадяться, запам’ятають. І самі в питаннях будівництва дуже компетентні люди. Тож коли від них надійшло зустрічне запрошення завітати до їхньої країни — ми його з задоволенням прийняли.
— Що в цій країні вас найбільше здивувало?
— Те, що ментальністю ці люди схожі на нас. Але рівень життя в них на кілька порядків вищий. Як виявилося, завдяки державній політиці останніх двадцяти років. Тоді як до цього ситуація була аналогічною нашій. Кричуща бідність, розруха, голод і... «вперед, до перемоги світової революції».
Я тоді зацікавився: яких же заходів було вжито, аби підняти державу з руїн? Невже тільки диктаторство Піночета, про яке дискутують досі?
— Поки світовий суд розмірковує, судити чи не судити Піночета, самі чилійці поділилися на два табори — його затятих противників і не менш пристрасних прибічників. А ви самі на чийому боці?
— Про Чилі я знав, за великим рахунком, лише те, про що сурмила радянська пропаганда, тож більше схилявся до думки, що Піночета судять правильно. Але відвідавши країну та грунтовно вивчивши основні козирі його політики, засумнівався в більшості аргументів його противників. Опоненти говорять, мовляв, Піночет диктатор, ворог чилійського народу. А я думав собі: «Який же він ворог, якщо мільйони людей із безпросвітної бідноти витягнув? Економіку реанімував. І вона запрацювала, та ще й як!» Виявляється, одним із головних постулатів політики Піночета стала пенсійна реформа, завдяки якій мільйони чилійців у рекордні терміни змогли забезпечити себе житлом, у майбутньому — достойною пенсією, усім, що необхідно для домівки, та ще й принести чималий прибуток державі. З’явилися кошти для ефективного розвитку соціальної сфери.
Я міркував так: хай навіть не його ідея зі створенням пенсійних фондів, але саме він її реалізував. Придумати ідею — це, як то кажуть, «дар Божий». А її втілення — праця найпекельніша, найважча, це рутинний, повільний і виснажливий процес. Он скільки геніальних ідей або «кануть у небуття», або порошаться в архівах. Треба мати залізну волю, світлу голову та неймовірну працездатність, аби втілити ідею. І я вирішив спробувати скористатися чилійським досвідом у своїй роботі в Україні.
— Це вдалося відразу?
— Відразу нічого не буває. А тим паче в нашій країні.
Йшов 1994 рік, по всій країні з гуркотом розвалювалися різноманітні піраміди на кшталт «МММ». Вони зникали разом із грішми їхніх довірливих вкладників, котрими загалом виявилася солідна частка людей середньо- й малозабезпечених. Природно, нашу пропозицію купівлі квартир у кредит зустріли, м’яко скажемо, насторожено. Але відступати було нікуди: позаду — сорокатисячний колектив будівельників, який на той час сидів без роботи. Одержати квартиру, стоячи в державній черзі, тоді було практично неможливо. Держзамовлення не було. Ми будували один—чотири будинки на рік. Уявляєте, що це означає, коли на одному об’єкті в середньому задіяно близько ста чоловік?
— І все-таки ви ризикнули?
— Іншого виходу не було. Самі знаєте — труднощі не приходять поодинці, а якось відразу оточують, беруть у щільне кільце, стискають. І виявляєшся наче на війні, де або ти їх, або вони тебе — третього не дано. У моєму житті ця війна завжди точилася з перемінним успіхом, але в остаточному підсумку перемога була за мною. Цього разу ситуація була більше ніж відповідальна. Ми мусили перемогти будь-що. Ризикнули, як виявилося, не дарма.
Перший будинок споруджували, ледве зводячи кінці з кінцями. Здали 1996 року. Спасибі Президенту Леоніду Кучмі, він приїхав на його відкриття. Виступив із промовою, і люди до нас потягнулися. А ми, зі свого боку, своїх зобов’язань не порушили жодного разу. Усі, хто нам повірив, вчасно одержали якісне житло, цілком відповідно до умов договору. І особливо приємно, що сьогодні наші замовники — не лише заможні люди, а, за статистичними даними, 5% — студенти, 8% — військові, 15% — робітники, стільки ж ІТП і т.д. Разом із банком «Аркада» ми розробили безліч варіантів кредитів на термін від 5 до 30 років. З передоплатою і без неї.
У чилійців ми запозичили ще одне вигідне починання — запровадили не підвладну інфляції грошову одиницю й назвали її «один» — одиниця інвестування. Тепер вкладник, поклавши на рахунок, приміром, сто гривень, може бути впевнений, що ця сума буде зростати не тільки за рахунок процентів, але й з урахуванням інфляції. Але ми в деяких питаннях пішли далі наших колег із Чилі: там інвестування йде виключно в державні цінні папери, а в нас — у конкретне будівництво для людей. Крім того, у нас є послуга, відповідно до якої, можна відкрити пільговий дитячий рахунок до повноліття дитини, а також купувати квадратні метри, нагромаджуючи їх поступово, і потім, коли набереться достатня кількість, — купувати квартиру. І ще: у Чилі відрахування в Пенсійний фонд — обов’язкові, просто фондів цих кілька, і кожен може вибрати той, що йому подобається. А в нас поки що це не вийшло за рамки експерименту, і, слава Богу, вдало. Про це сказав і Президент України, рекомендувавши в законі «Про детінізацію економіки» вивчити наш досвід.
— Чилійські колеги стежать за вашим експериментом?
— Дуже пильно! Приїжджаючи в Україну, вони радіють нашим успіхам бурхливо, наче діти. Радять, пропонують свою допомогу. На День незалежності України нашу країну відвідала чилійська делегація на чолі з заступником міністра закордонних справ Ерандо Муньосом. Вони подарували нашому Президентові синій чилійський камінь — талісман щастя і здоров’я.
— Чому ж за таких добрих відносин наші економічні зв’язки настільки нерозвинені?
— Вся річ у відстані між нашими країнами, яка перешкоджає швидким ефективним бізнесконтактам. Товарооборот на сьогодні становить близько 12 млн. дол., переважно це різноманітні спеції та продукти харчування. Але перспективи співробітництва є, особливо в галузі машинобудування, постачання міді та срібла. Упевнений: наше співробітництво ставатиме дедалі успішнішим, для цього є всі передумови.
— З ким із чилійців у вас особливо дружні стосунки?
— З багатьма, але найбільше — з почесним консулом України в Чилі Філіппом Ліро. Він бізнесмен, професіонал у своїй справі й чудова людина. Коли приїжджаю в Чилі, завжди мене якимось черговим новим будівельним «дивом» здивувати намагається. І, знаєте, йому це вдається.
— А яким останнім своїм «будівельним сюрпризом» здивували його ви?
— У Києві на Оболоні ми побудували одну з найкрасивіших нових площ — площу Сантьяго де Чилі. Її окрасою став чудовий пам’ятник у бронзі «Кондор і Гуанако» — орел і лань — символи Чилі. Його створив відомий скульптор Валентин Зноба, його син Микола та дружина Тетяна Голембієвська. У результаті вийшла потрійна користь: і з транспортного боку, і з пізнавального, і з естетичного. Тепер кожен чилієць, приїжджаючи в Україну, неодмінно відвідує цю площу.
— Які дипломатичні переваги дає вам звання почесного консула?
— Передусім безліч «українсько-чилійських» клопотів, які хоч і забирають багато часу, але суто по-людськи мені дуже приємні. А також дипломатичну недоторканність із усіма наслідками, які з цього випливають. Було ще право ставити на машину дипломатичні номери, тепер його немає — і слава Богу.
— Чому?
— Якось мав необережність поїхати в Європу своєю машиною з дипломатичними номерами. То мене на кожному посту поліцейські на «Інтерпол» перевіряли. Виявляється, у Європі на дипломатичних машинах номери сині, а наші — червоні, — їх ніхто не знає. Дорожні інспектори реагують на них, як бик на червону ганчірку. При цьому посвідчення почесного консула вартовим порядку теж ні про що не говорить. Адже, згідно з нормами українського протоколу, видано його тільки українською мовою...
— А як сприймають це посвідчення в Чилі?
— На «ура». Коли вони бачать слово «Чилі», хоч би якою мовою воно було написано, широко всміхаються і беруть «під козирок». І ви знаєте, я завжди з задоволенням приїжджаю в Чилі. І не лише тому, що в мене там є ділові інтереси. Головне — це країна, де я не тільки відчуваю до нас, українців, протокольну увагу, а й бачу, що нам суто по-людськи щиро раді.