Останнім часом, зокрема у зв’язку із зведенням пам’ятника Катерині Другій, почастішали заяви деяких політиків місцевого розливу про Одесу як «исконно русский город». На щит береться все, що тільки можна, в тому числі й російська література.
Одним із найвідоміших творів про дореволюційну Одесу є повість Валентина Катаєва «Белеет парус одинокий». Дитячий твір про Петьку і Гаврика давно став хрестоматійним. За його сюжетом у 70-х роках зняли кіно. А вже в часи незалежності в центрі Одеси з’явився бронзовий пам’ятник двом хлопчикам — улюбленцям мільйонів радянських школярів.
Валентин Катаєв був корінним одеситом (до речі, Євген Петров — один із творців «Дванадцяти стільців», його молодший брат). Повість «Белеет парус одинокий» багато в чому біографічна, адже в ній Валентин Катаєв яскраво описує пору свого дитинства. Тож вона є цікавим художнім документом про характер старої Одеси, зокрема й національний.
Попри те, що твір написаний російською, письменник надав мові більшості персонажів українського забарвлення.
Саме так розмовляє повсталий наймит на фермі, кучер, який везе Петьку з родиною до Аккермана. Кухарка Дуня називає Петьку не інакше, як «паничем», а озвірілій чорносотенній юрбі кидає: «Нема тут никаких евреев, нема!».
По дорозі до Одеси диліжанс заїхав «в большое, наполовину молдаванское, наполовину украинское село «напувать» лошадей».
З особливою симпатією Катаєв описує Гаврика, мова якого пересипана українськими зворотами. Такі слова, як «ні», «хочете», «еге», «якась шаланда», «не брешу», «тікайте», «повечеряв», «нехай», «чую», «додому», «слухайте», «сховай», «побережись», «ще трошки», «скрозь» (скрізь), «нема», «до нас» однозначно говорять про національність хлопчика.
Це підтверджується і його родиною. Діда Гаврик називає «рибалкою», а той його — «хлопчиком». Мова діда така ж по-українськи запашна: «Побачимо», «зараз», «старий дурень», «погані очі», «годі», «скажена», «не чує», «ще трошки», «нема», «повилазило», «хата» тощо.
Зрештою, послухаймо самого Катаєва: «Старик разговаривал с больным, как с несмышленным ребенком, через каждые два слова приговаривая: «Чуешь?». А ось і пряма характеристика діда: «А какие смешные украинские поговорки были у него припасены на всякий случай жизни!».
Брат Гаврика Терентій звертається до старого рибалки по-українськи: «Здорово, диду!». Петьку і Гаврика революціонер називає «хлопцями», а його соковите «Керосину нема, чи шо?» ще довго вчувається у старій халупі на березі моря.
Дружина Терентія говорить виразно українською: «До тебя братик прийшов». Причому Катаєв навіть не змінює в російському тексті українське закінчення. Зрештою, їхнього пса звати по-українськи Рудьком, а Петьку запрошують повечеряти кулешем.
Цікавим персонажем повісті є матрос із повсталого панцерника «Потьомкін». Як відомо, більшість моряків на ньому походили з українських губерній. Героями повстання також були українці — Матюшенко і Вакуленчук.
У повісті Катаєва моряка звати Родіоном Жуковим. Але мова його теж позначена українським колоритом: «Сховайте где-нибудь», «заради Христа», «хлопчики». Зрештою, письменник пише про нього: «В глазах у больного мелькнуло какое-то дикое и веселое украинское лукавство».
І нарешті родина другого головного персонажа — гімназиста Петьки. Прізвище Бачей (Бачій?) навряд чи можна вважати російським. Сім’я позбавлена шовіністичних великодержавних поглядів: так, попри небезпеку, вони ховають від погрому єврейську родину. І хоча батько Петьки — викладач ремісничого училища, мова гімназиста не позбавлена українізмів: «отчепись», «не треба», «чую», «жменя» тощо. До слова, в цій інтелігентній родині якось «тетя весьма прозрачно намекала на старинный украинский анекдот».
Чимало персонажів повісті мають українські прізвища — матрос Кошуба, мадам Стороженко, однокласник Колесничук.
Валентин Катаєв кількома штрихами доповнює багатонаціональний образ Одеси. Так, господар тиру Йосип Карлович розмовляє «з польським акцентом». Окремо показана єврейська родина Нюсі (Наума) Когана, яка рятується від чорносотенного погрому. Господарі ферми, де влітку відпочивав Петька, — Рудольф Карлович та Луїза Францівна: очевидно, це німецькі колоністи.
Одне слово, «исконно русский город» в найвідомішій повісті про Одесу аж ніяк не має суто російського обличчя. І кому як не корінному одеситу Валентину Катаєву достеменно було про це знати?
А вся російськість Одеси відобразилася у думці Петьки Бачея, першачка п’ятої одеської гімназії, 1905 року: «Было всегда совершенно ясно и непреложно, что Россия — самая лучшая, самая сильная и самая красивая страна в мире. Иначе как можно было обьяснить, что они живут в России?».