«Адже ніхто не боїться сам себе», — задумливо мовив семирічний Філософ.
«Звісно», — не підозрюючи підступу, кивнула я.
«Виходить, Дід Мороз не повинен боятися холоду. Він-бо сам — мороз. Чому ж тоді він у шубі?»
Я не знайшла, що відповісти, і, присоромлена, переадресувала питання відомому Фольклористові.
«Не чекав від вас! — Фольклорист був такий обурений, що навіть не намагався бути галантним. — Ну де я і де ваш Дід Мороз! Яким боком тичеться до живого фольклору це абсолютно штучне створіння товариша Сталіна чи, якщо вже бути точним, — пана Постишева?!»
Шляхетним походженням Дід Мороз похвалитися не може. І якщо останнім часом з’являються статті істориків і етнографів, що виводять родовід Діда Мороза з древніх коренів слов’янського фольклору, то це доводить тільки одне: етнографія не така вже далека від політики...
Персоніфікували мороз різні народи. Але навіть у народів Крайньої Півночі він належить до сил, ворожих людині. Просто так він подарунків не даруватиме. Пам’ятаєте сирітку з російської казки, яка практично на краю небуття чує садистське запитання: «Чи тепло тобі, дівчино?». І відповідає посинілими вустами: «Тепло, батечку, тепло, рідненький». Можливо, саме тоді, коли діти розстріляних і репресованих заспівали «Эх, хорошо в стране советской жить!», і виникла думка про родинні зв’язки фольклорного Морозка й відповідального за щасливе дитинство Мороза? Не заперечую, методи виховання практично ідентичні. Але чи достатньо цього для доведення кревного споріднення й права спадщини?
Із декадентськими Йолкичем, дідом Шишкарем, Корневиком, Білим Дідом і численними різдвяними і лісовими дідами в близькій кревності Дід Мороз не був. Усі вони були створіннями рахітичними, до дітонародження не спроможними. Вигадала їх російська інтелігенція. Не із натхнення — скоріше з потреби.
Коли в XIX столітті в Європі почала бурливо поширюватися мода на різдвяні ялинки, з лівого боку від Дніпра особливої революції не відбулося. «Арійське дерево життя» просто замінило ялинові гілки й вінки з них, якими з давніх-давен прикрашали і міські будинки, і сільські хати. Вони залишилися елементом уже сформованого християнського символічного декору. Ялинка доповнила святкові обряди, але не змінила їх.
У Росії ялинка стала святом сама по собі. Потайки від неї чекали того, що й завжди несли з собою українські колядки й вертепи; і святий Миколай узявся вдруге за рік (перший раз він це робить 6/19 грудня) розносити дітям подарунки. Вони чекали чуда Різдва, що приходить у ваш будинок, у саме кореневище вашого буття і наповнює живою, безпосередньою радістю всі пори вашого існування.
Проте в ареалі впливу Російської православної церкви будь-якого прояву несанкціонованої радості, м’яко кажучи, не вітали. Я навіть уявити боюся, що було б, якби хтось ризикнув згадати ім’я святого Миколая у зв’язку з зеленою єретичкою. Із тих же приблизно причин не були допущені й інші різдвяні персонажі. Наскільки мені відомо, на російську ялинку пробралися тільки ангели, та й то тільки такі, що погодилися стати цукровими.
Але піддана анафемі, позбавлена рідної сім’ї й звичного оточення, ялинка і далі здавалася дивом. А отже, не могла бути просто куплена в сусідній кондитерській. Нині це видається курйозним, але в Петербурзі вперше масово продавати ялинки, уже прикрашені, почали власники кондитерських. Диво-ялинка мала прибути з чарівного місця, населеного фантастичними істотами. Іншими словами, потрібен був почет, який зіграв би королеву-ялинку. В інтелігентів стало такту не зараховувати туди поганських богів — усе-таки християнські душі, а надворі Різдво. Але не вистачило чогось, щоб наділити ці незліченні породження своєї фантазії яскравими, незабутніми рисами. Не дивно, що життя їхнє було швидкоплинне, а пам’ять про них нетривалою. До речі, був у численному ялинчиному почті й дідусь Мороз. Але за описами і зовнішнього вигляду, і поведінки навряд чи він був родичем нашого Діда Мороза. Дідусь по будинках піонерів не їздив, подарунків нікому не дарував. Їх узагалі чесно й відкрито дарували дітям дорослі, підвішуючи на ялинку або розкладаючи під нею. Так було аж до 1929 року, коли ялинку заборонили.
Але незадовго до цього на сцену виходить персонаж із знайомими нам рисами альтруїста-дарувальника.
Дозволю собі стисло переказати відомий усім сюжет. Діти зібралися біля ялинки і нетерпляче чекають головного героя, без якого свято не може розпочатися. А якщо він не приїде зовсім? Адже надворі віхола замела всі дороги... Але ось відчиняються двері й заходить довгоочікуваний гість. Він знав, що його чекають діти, і не побоявся завірюхи. Ялинка спалахує вогнями, діти радісно танцюють навколо неї, співають, декламують вірші, які гість уважно слухає. Потім звідкілясь з’являються дві жінки з цілим возом подарунків і роздають їх дітям. Діти захоплено їх розглядають. «А Ленін якось непомітно, під шумок, вийшов із кімнати і поїхав».
Так, панове, довгожданим гостем, найкращим другом дітей був Володимир Ілліч Ленін. А дві добрі жінки — це Надія Костянтинівна і Марія Іллівна. А ви що подумали?
Діди Морози кілька десятиліть на всіх дитячих ранках, у всіх тюгівських спектаклях поводилися за схемою, запропонованою Іллічем та описаною у спогадах Бонч-Бруєвича, а потім у розповіді письменника Кононова «Ялинка в Сокольниках». Чи наслідував Ілліч когось із відомих різдвяних персонажів? Це запитання ми наразі залишимо відкритим.
Але в кепку Діда Мороза не нарядили. У червоній довгій шубі, підперезаний широким паском, у круглій високій шапці, із патерицею у руці — тобто достоту такий, яким ми його всі знаємо, він з’явився разом із реабілітованою ялинкою відразу ж після статті Постишева, опублікованої в «Правде» 28 грудня 1935 року.
Затаврувавши «лівих загибщиків», які не злюбили ялинку, — «чудову розвагу для дітей», тов. Постишев у беззаперечному тоні писав: «Слід цьому неправильному осудженню ялинки (…) покласти край. Комсомольці, піонер-працівники мають під Новий рік улаштувати колективні ялинки для дітей. У школах, дитячих будинках, у палацах піонерів, у дитячих клубах, у дитячих кіно і театрах — скрізь має бути дитяча ялинка! Не має бути жодного колгоспу, де б правління разом із комсомольцями не влаштувало б напередодні Нового року ялинку для своїх дітлахів. Міськради, представники районних виконкомів, сільради, органи народної освіти мають допомогти влаштувати радянську ялинку для дітей нашої великої соціалістичної батьківщини».
Я за натурою скептик, і мені важко повірити, що хтось, нехай навіть другий секретар ЦК КП(б) України, яким у той час був Постишев, міг виступити з настільки сміливою ідеєю, якби йому її не підказали товариші. Швидше за все, думка про реабілітацію ялинки зародилася в надрах Кремля. Але мої сумніви бездоказові, а ось те, що Павло Постишев довго виношував ідею радянських ялинок і навіть обговорював її зі своїми власними дітьми, підтверджують спогади його сучасників. Якщо це справді так, то батьківщиною Діда Мороза слід було б вважати не Великий Устюг, а пролетарську першу столицю України Харків (Київ уже рік як був де-юре столицею, але не все так швидко змінюється).
Хай там як, але не встиг товариш Постишев виступити з ініціативою, як немов за помахом чарівної палички тротуари зазеленіли. Уже 30 грудня «Правда» рапортує про великі й маленькі ялинки, що прикрашають харківський палац піонерів, про тисячу (!) ялинок, що їх зобов’язалися провести в Києві. «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью».
Я не маю відомостей про те, що вже наприкінці грудня 1935 р. Дід Мороз «живцем» приходив на свято і роздавав подарунки, але те, що через рік, у переддень 1937-го, він став обов’язковим учасником обов’язкових дитячих ялинок — це факт. Численні методички, що виходили 1936 р., пояснювали, як улаштувати свято, як Дідові Морозові слід на ньому поводитися і як він має виглядати. Але в жодній із них, так само як і в численних рекомендаціях, що виходили в наступні роки, навіть не натякалося, чому ж усе-таки Дід Мороз у шубі.
Відповідь на це запитання я шукала довго. Поки, нарешті, переді мною не опинилися дві фігурки сивобородих дідуганів, абсолютно однакових, в однакових червоних шубах і шапках, з однаковими пасками. Такі ж самі, як і ті, що ставно стояли під ялинками в кожному радянському помешканні до 60-х років як мінімум.
«Перші такі іграшки радянського виробництва справді з’явилися вже 1936 р. і були точною копією іграшок, що випускалися в Німеччині», — пояснив Сергій Романов, один з небагатьох колекціонерів, який не просто збирає іграшки, а серйозно, дорослими науковими методами досліджує їхнє походження, обставини народження тощо. Не вірити йому я не могла. Але й у те, що в Німеччині випускали Дідів Морозів, повірити було важко.
Усе виявилося до прикрості просто. Одного з дідуганів, із німецьким торговим клеймом під шубою, звали Weihnachstman — Різдвяна людина. Чому він був одягнений у шубу, зрозуміло: людина ж усе-таки, хай і казкова, а надворі грудень! Ну а наш...
Такий був безславний фінал моїх тривалих пошуків. Поштивий Дід Мороз виявився незаконнонародженим, зачатим наспіх, не в любові, а в страху (ви уявляєте, що було б із його «батьками», якби вони в найкоротші терміни не виконали кремлівської директиви?), і до того ж у краденій шубі.
А можливо, це й не шуба, а видозмінене єпископське вбрання? — слізно ремствувало щось усередині, не бажаючи розлучатися з казкою. Важко не помітити, що дарувальники різдвяних подарунків у різних країнах зберігають кілька загальних рис. Верхній одяг, чи то довгополий жупан, чи то коротка курточка, завжди червона, мов єпископська сутана, і так само підперезана широким паском. Головний убір, навіть якщо це ковпак американського Санти, все-таки нагадує митру. І, нарешті, довга патериця у руці — єпископський пасторал у чистому вигляді. Нещодавно в Інтернеті прочитала, що в справжнього російського Діда Мороза під шубою обов’язково має бути довга біла сорочка, і неодмінно лляна. Ну, це вже просто цитата з ватиканської інструкції про літургійне єпископське вбрання! А можливо, колись і немовляті Санті, і всім іншим різдвяним татусям і чоловічкам усе це подарував святий Миколай? А він це може — останню сорочку віддасть...
У Польщі багато століть святий Миколай у повному єпископському облаченні приходить до дітей у дім, де його, зрозуміло, давно чекають; розпитує, що та як, і, перед тим як вручити подарунок, просить що-небудь заспівати або продекламувати. Ну, чистісінько як Дід Мороз Ульянов! Тільки пісні інші. У переважній більшості інших католицьких країн святий Миколай воліє підкидати подарунки таємно, залишаючись невидимим. Як за легендою він робив це у своєму земному житті й потім багато-багато століть по всій Європі.
Але ось дорослі розсварилися, назвавши все це Реформацією, і святого Миколая перестали приймати у себе вдома. Бо він, бачте, святий, а протестанти, що заперечують культ святих, не могли поступитися принципами. Але ж хтось-таки мав прийти до дітей і подарувати стільки радості, щоб на все життя вистачило бодай для ностальгії за вірою в безкорисливе добро. І святий Миколай сховався за множиною своїх подоб, як це робить із року в рік українська Маланка, але лишив на кожній із них свою позначку. Щоб пам’ятали. Не стільки про самого Миколая, скільки про те, що святкуємо. І щоб радість була довершена.