На психотерапевтичному прийомі мама хлопчика 10 років: Я викладач математики. Чого я можу навчити всіх, крім свого сина? Адже і він не дурний. І я іншим даю раду...
Дзвінок на «гарячу лінію»: Порадьте, що робити. Моїй дитині 11 років. Коли ми разом робимо домашнє завдання, це все закінчується скандалом. І слово «уроки» уже сприймається як катування і для мене, і для нього. Ремінь завжди поруч. Тільки так можна чогось домогтися.
Запитання на семінарі: Я вчитель англійської мови. Так мріяла, що свою дитину зможу сама навчати. Нічого не виходить. Руки опускаються. Або вона нездібна, або я профнепридатна.
— Скажіть, а коли ви вчите дитину, це кому потрібно — вам чи їй?
— Мені. Я зараз зрозуміла, що роблю це для чоловіка. Чоловік каже — якщо ти все одно вдома, то хоча б учи її.
— Ви хочете довести свою «корисність»? У такому разі дитина підсвідомо опиратиметься навчанню.
— То що — не проводити занять? І не намагатися?
— Звичайно, проводити заняття! Просто змінити мотив. Тоді й результат буде інший.
На одному із семінарів я пропонувала уявити те, що «стоїть» між батьками та дітьми. Одна зі слухачок, мама 14-річного підлітка, уявила якесь невидиме поле, схоже на повітря. Поле, що служить бар’єром у розумінні. Цей «бар’єр нерозуміння» я називаю психологічною мертвою зоною. Всім відомо — будь-яка інформація від чужих людей сприймається набагато швидше і з меншим спотворенням, ніж від своїх близьких. Будь-хто «інший» виявляється значущішим, ніж «свій». І, на жаль, це потрібно просто сприйняти як інформацію до відома. На тому самому семінарі слухачка продовжувала роботу й уявила, що «спрямовує» на свою дитину уявлювану (але відчутну) хвилю любові, розуміння, прийняття. «Поле» розтануло, і вона змогла відчути, чого ж від неї очікує дитина. Найнесподіванішим було те, що в момент, коли «бар’єр» розтанув, пролунав телефонний дзвінок. Телефонував син. Просто довідатися, як справи. І в цьому немає жодної містики чи шахрайства. Звичайна робота.
Коли виникає цей «бар’єр», чи треба з ним щось робити?
До двох років малюк перебуває у психологічному й фізичному «полі» батьків. Він орієнтований на них, є їх психологічним «продовженням», і батьки є продовженням його. Інформація від тата й мами — безумовна. У цей час дитина орієнтована на тактильні (тілесні) та емоційні відчуття. Для мам і тат це сприятливий час для занять із карапузами. Важливо тільки не «перевантажити» знаннями та навичками й пам’ятати, що дитина може фокусувати увагу 5—10 хв. Якщо батьки «давитимуть інтелектом», наштовхнуться на протест.
До чотирьох — п’яти років діти також засвоюють інформацію емоційно. У фокусі базової довіри в малят перебуває мама, потім тато й лише після нього — інші значимі дорослі. Увагу можна фокусувати близько 15 хв.
З семи років дитина переходить у «соціальну» фазу розвитку — фокус її уваги зміщується з батьків на викладача чи іншого авторитетного дорослого. У цьому віці можна почути: «А мене Наталя Петрівна вчила не так. Ти неправильно кажеш! Не слухатимусь тебе!» З цього віку дитина починає засвоювати аналітичну інформацію, але здебільшого вже не від батьків. І буде великою підмогою, якщо в підготовці домашнього завдання, у будь-якому іншому навчанні батькам допомагатимуть гувернантка, домашній учитель або репетитор.
У розвитку дітей існують певні етапи, що називаються «віковими кризами». Приблизно в рік, два-три, сім, десять років загострюються впертість, негативізм, іноді вони супроводжуються спалахами агресивної поведінки. Діти почуваються старшими, розширюють рамки й межі своєї поведінки, але зіштовхуються з тим, що дорослі не завжди готові прийняти їхній новий «дорослий» статус. Батьки часто емоційно втягуються в такі прояви. І порушують одне з основних правил психології — ЕМОЦІЙНО ЗАХОПИВСЯ — ПРОГРАВ! У стані емоційного «зашкалу» вже нічого неможливо навчити. До того ж наші діти завжди випробують нас на «слабкі місця». Якщо таке буде знайдене, в дитини з’явиться мішень для маніпуляції (підсвідомої, звісно). Сторонній людині легше зберігати емоційний нейтралітет і менше нервуватися під час навчання.
Ми завжди ставимося суворіше до своїх дітей, ніж до чужих, очікуємо від них досконалості й орієнтовані на результат, оцінку. Стороння людина менш схильна переносити на нашу дитину свою нереалізованість, що, знову-таки, дає їй великі можливості у поведінці й емоціях.
Батьки і діти — це єдина психологічна структура. У нас в усіх, на жаль, уражена самооцінка й ослаблений контур безпеки. Якщо я не можу довіряти собі, то не довірятиму і своїм батькам (або дитині). Таких пунктів може бути безліч, але це не означає, що батьки отримали право не займатися своїми дітьми.
Насамкінець кілька правил «техніки безпеки» для батьків.
Ми запитуємо себе: що мною рухає — страх чи любов? І це стосується будь-якої дії, будь-якої реакції. Проводячи заняття з дитиною тільки для того, щоб про вас не подумали, буцімто ви ледарюєте чи погана мати, — будьте готовими, що дитина будь-якого віку чинитиме опір.
Дитина завжди є психологічним дзеркалом батьків. Однак найчастіше на «поверхні», у своїй свідомій частині, вона демонструє ту поведінку, яка в батьків у підсвідомості. Якщо батьки за спокійним зовнішнім виглядом приховують напругу й агресію, дитина при спілкуванні може бути незібраною, поводитися агресивно й розгальмовано. Нам важливо уважно дивитися на наших дітей і шукати в них себе, особливо якщо нас щось насторожує в їхній поведінці.
На психологічних прийомах ми спільно з дорослими «відпрацьовуємо» вміння ставити мету й доводити розпочату справу до кінця. Як наслідок — діти стають більш посидющими й зосередженими. В нас виходить усе, що ми робимо з задоволенням. Якщо батьки отримують задоволення від навчання, дитина теж буде задоволена. Якщо дитина бачить, що ви читаєте, ходите на якісь курси, чимось захоплюєтеся, — вона буде більш відкрита до нових знань.
Якщо ви хочете зайнятися з дитиною, наприклад, малюванням, спокійно зберіть усе необхідне для малювання, ввімкніть музику, підготуйте місце, сядьте й малюйте. Дитина обов’язково приєднається. І це стосується будь-якої дії.
Заняття з дітьми до семи років потрібно намагатися ділити на частини по 7—15 хв. Вибирати для занять час — коли немає улюблених мультиків, коли ніщо не кипить на плиті, бажано після денного сну.
Коли дитина чимось зайнята, і ви бачите, що їй дається якась дія досить важко, будь ласка, подолайте спокусу відразу робити щось за неї. Учіться не пропонувати допомогу, доки вас про це не попросять. Якщо часто втручатися в процес, у дитини може виробитися стереотип «у мене самої нічого не вийде. Краще й не починати». Коли першокласник проходить адаптацію до школи, самостійності неможливо навчити, її можна тільки дати. Відповідальність за уроки лежить на дитині. Спочатку можна їй нагадати про уроки, сісти поруч, потім сказати: якщо щось знадобиться, я буду поруч, але я впевнена, що в тебе самої все вийде. Якщо дитина не робить уроки — отримає свою законну двійку. І це буде її двійка.
У дорослого в запасі має бути безліч способів впоратися з власною напругою. Як мінімум цієї напруги і втоми: «Я зараз втомилася, надто гніваюся — мені потрібно побути трохи самою, щоб заспокоїтися». У запасі мають бути способи переключення уваги — на кшталт психологічних чарів. Одного разу під час занять із сином я відчула, що все — зараз почнеться. Сказала: «Михо, ми з тобою забули, що мама в тебе чарівниця. Ходімо у ванну і змиємо з тебе і з мене всіх упертюхів». Після «вмивання» дитина сказала мені: «Дякую, мамо, ти мене врятувала. А ще читатимемо?» Пам’ятайте, що «чари» — це наша творчість і любов. Дитина має бути впевнена: «батьки мене цінують і люблять, незалежно від того, як я вчуся, що вмію, що зі мною відбувається в садку чи в школі...»
І останнє, найголовніше — з «мертвим полем» може впоратися тільки «поле любові». Пробуйте — у вас обов’язково вийде.