Мабуть, жоден зі створених Росією міфів про Україну не в’ївся так глибоко в наше світосприйняття, як міф, що «українці і росіяни — братні народи». Кілька поколінь українців і росіян виросли з упевненістю, що між ними є історична схожість, якої насправді немає. А всі заяви про «один народ» — продукт пропаганди, що виріс на наративах про країни, які Росія вважає своєю «сферою впливу» і вже кілька десятиліть безуспішно намагається «повернути додому» — під свій контроль. Аналізувати схожість і розбіжності між народами можна в кількох царинах: від історії до антропології та крос-культурних студій — до яких ми й звернемося в пошуках частини розбіжностей між росіянами та українцями.
Яке русло — така річка, або Як культура формує й «цементує» інституції в країні
Попри надбання глобалізації та міжнародної економічної співпраці, приблизно 50% специфіки національної культури унікальні для країни. Національна культура століттями формується під впливом ландшафту, клімату, воєн, розташування країни та режимів правління в ній, стратифікації та взаємодії в суспільстві і надзвичайно стійка до швидких змін.
Саме національна культура формує інституції, через які визначається та здійснюється соціальний вибір, розподіляється політичний вплив і забезпечується регулярність поведінки: правила, закони, кодекси етики, конвенції, вкорінені суспільні норми. Усталені інституції надалі скеровують культуру, як русло — річку. А щоб вона істотно змінилася, має зазнати змін її найглибший рівень — «засадничі припущення», ментальні шаблони, які суспільство автоматично відтворює з покоління в покоління, з горизонтом змін приблизно 100 років.
Серед засадничих припущень українців — воля (прийняття важливих рішень без тиску та примусу), необов’язковість виконання правил (людські відносини важливіші, а через непередбачувані обставини правила можуть втратити релевантність). Натомість серед засадничих припущень росіян — брак спроможності приймати рішення і творити своє життя («а що я можу?», «нагорі» краще знають, куди йти і що робити») та насилля як засіб забезпечення послуху.
Наступний за глибиною вкоріненості рівень культури — «цінності та переконання». Ці рушійні принципи сигналізують, як взаємодіяти з оточенням у конкретній ситуації, і змінюються в періоді приблизно у 10 років, але не радикально, а в напрямах, закладених на рівні «засадничих припущень».
Наприклад, після розвалу СРСР Росія остаточно втратила підґрунтя національної ідеї (підтримки «величі» через підкорення інших країн) і натомість зациклилася на «рятуванні російськомовних» у країнах — «молодших братах», яких треба «повернути додому». В українській же культурі вкорінений опір будь-яким проявам авторитаризму, а національна ідея, хоч і не пропрацьована формально і всеосяжно, обертається навколо волі, спроможності та відсутності зовнішнього тиску.
Найбільш наочний рівень культури — «поведінка та артефакти», очікування, норми та символи (не)бажаної суспільної взаємодії, з горизонтом змін приблизно у 2–3 роки. Вони найгнучкіші, однак їх зміни неглибокі й поверхові. Наприклад, Росія — одне з найбільш атомізованих (роз’єднаних) суспільств у світі, де громадянин фактично є «підданим», чия поведінка визначається рішеннями, ухваленими «нагорі» без його участі. Тому в 140-мільйонній країні за останні 20 років не було бодай значущих протестних рухів, а Україна за цей період мала дві революції.
Кубічний кавун, або «Є пралка, є ремонт на дачі, а де моя імперія?»
Якщо Росія й Україна такі відмінні, чому ж, згідно з кількома флагманськими системами аналізу національних культур (Hofstede, GLOBE, Trompenaars, Inglehart, Hall), вони майже ідентичні за «проявами» та напрямами розвитку цінностей? Метафорична відповідь на це складне запитання — японський спосіб вирощування зручних для транспортування кавунів, що їх фермери кладуть у кубічні кошики. Дозріваючи, ті набувають кубічної форми.
До чого тут національна культура? Бо вирішальну роль у здатності країни еволюціонувати відіграють інституції, «народжені» її культурою першопочатково. Якщо інституції ефективні, легітимні, орієнтовані на суспільство, не суперечать соціальним нормам і мають важелі стримувань та противаг, вони «скеровуватимуть» подібні прояви культури в одному напрямку. А якщо інституції каральні, корумповані, ненадійні й чужорідні суспільству — в іншому.
Суспільства Росії і України колективістичні (означає належати до групи «своїх», яка тебе підтримує); з високим рівнем уникання невизначеності (розуміти, «що буде завтра», «що може піти не так»); високою дистанцією влади (статус демонструється і обумовлює інакше ставлення до тих, хто його має/не має). Однак розбіжності полягають у тому, як схожі виміри культури інституційно «запрограмовані» і проявляються на суспільному та індивідуальному рівнях.
Відмінність №1. Україна — демократія, для якої чужорідна диктатура, Росія — диктатура, для якої чужорідна демократія
Росія — країна авторитарна (персоналістська диктатура), без значущого досвіду демократичного управління та жодного інтересу в ньому. Засадничі рішення ухвалює одна людина. За дослідженнями, лише 12,5% одноособових диктаторів втрачають владу швидко — через смерть або переворот. Демократія для Росії небезпечна, оскільки уможливлює автономне мислення широких мас населення й ускладнює примусовий контроль.
Росіянам важливо не лише відрізнятися від інших за статусом, а примусово домінувати над нижчими за ієрархією та всіляко демонструвати рівень впливу, який дає доступ до взаємодії з людьми порівнянного статусу. В такій культурі поступитися власними інтересами задля групи — не просто норма, а очікувано за замовчуванням. Представники інших груп — «чужі» й тому, радше, «ворожі».
Україна, навпаки, першопочатково не схильна до авторитаризму. Вона не існувала досить довго в одних кордонах та з бодай кількома каденціями схожих правителів і не встигла розвинути вкорінені по всій території підходи до державного управління будь-якого, не те що авторитарного. Навіть за часів СРСР регіоналізм в Україні був сильніший за централізацію.
Українцям важливо досягати успіху й відрізнятися статусом від інших та дбати спершу про власні інтереси. Водночас важливі неконфліктне співіснування та суголосність цілей із групою, належність і відносини з членами якої підвищують якість життя. Готовність поступатися власними інтересами задля інтересів групи (навіть «своєї») — свідомий, а не «автоматичний» вибір. Представники нерелевантних груп у такому суспільстві — «чужі», але не обов’язково «ворожі».
Відмінність №2. Колективізм в Україні та Росії неоднаковий
Хоча російське й українське суспільства колективістичні, колективізм у них неоднаковий, індивідуалізм теж різний. Колективізм та індивідуалізм бувають «вертикальні» (коли в основі суспільних відносин — конкуренція, статус визначає авторитетність і цінність, схильність, радше, до примусу й тиску, ніж до діалогу) та «горизонтальні» (коли в основі суспільних відносин — унікальність кожного без гонитви за статусом, радше діалог, ніж примус, авторитет же не нав’язується, а набувається через прийняття очільника підлеглими).
Україна — історично вертикально колективістичне суспільство через високу дистанцію влади, консервативні й ієрархічні засади православної релігії та високий рівень уникання невизначеності, що спричинили підвищену потребу в контролі того, «що буде завтра», та запасі «про чорний день». Однак через відсутність норми послуху під тиском українці здатні «знести» нелегітимного головуючого або працювати без нього, на горизонтальних зв’язках та домовленостях. А через несприйняття авторитаризму, завоювання культурно різними агресорами та традиції локальної самоорганізації в Україні проявлений і горизонтальний колективізм, який збалансовує історично вкорінений вертикальний. Крім того, в нашій культурі на всіх рівнях ще «домішаний» вертикальний індивідуалізм: свобода дбати про власний інтерес — у «своїй» групі з легітимним лідером — важлива.
Росія — незмінно вертикально колективістична країна, де саме цей вимір домінує. Потреба у «правителі-розпоряднику-дороговказі», якому по ієрархії населення делегує прийняття всіх значущих рішень, спричинена усталеною історією авторитаризму, в якому суспільно не заохочуються і караються будь-які «горизонтальні» практики: автономність, критичне мислення, усвідомлення наслідків своїх дій тощо. Відтак, переговори, добровільні домовленості, відкритий обмін інформацією та інші інструменти непримусової взаємодії чужорідні для росіян. Для них це — ознаки слабких режимів і ненадійних людей. Прояви індивідуалізму притаманні здебільшого людям на вищих щаблях ієрархії: право дбати про свій інтерес «виборюється» домінуванням над іншими.
Відмінність №3. Роль і характер інституцій та їх розвитковий «спадок» в Україні й Росії різні
Україна історично мала слабкі й нестабільні формальні інституції, які в періоди завоювань агресорами ще й виконували каральну функцію та часто змінювалися. Відтак, більш тяглі неформальні інституції («ланцюги з надійних людей») слугували страховкою на випадок неспроможності формальних виконувати свої функції. «По знайомству» отримати допомогу чи інформацію легше й швидше, а проблема когось «не з вулиці» отримує прицільнішу увагу. До речі, онлайн-«срачі» — один зі способів ідентифікувати «своїх» за неінституційними ознаками (поїхав за кордон чи залишився, постиш фоточки «з життя» чи ні, волонтериш чи «лише» дбаєш про дітей).
Росія як колишня імперія з тягло каральними, спрямованими на самовідтворення інституціями та вкоріненою нормою утиску автономії думки й волевиявлення широких мас відчутних проявів горизонтальної взаємодії не має, або вони незначущі. В такій культурі ієрархія — єдиний можливий формат роботи суспільних систем, адже здатність критично мислити і спроможність приймати рішення не під тиском у більшості громадян наднизькі.
Ще російська культура відмінна від української та європейської співіснуванням довіри та контролю у відносинах підпорядкування. В європейській культурі вища довіра очільника до підлеглого означає слабший контроль (довіра і контроль — взаємовиключні стани). В російській — довіра вище- до нижчестоящого неможлива без контролю, якого підлеглий прагне не менше, бо так можна не брати на себе відповідальність: «не протестувати», «не висовуватися», «віддати наказ припинити спротив», «пересидіти складні часи».
Як бачимо, навіть схожі виміри національних культур можуть проявлятися в суспільній взаємодії, цінностях, комунікаціях та поведінці по-різному, залежно від того, які формальні та неформальні інституції сформувалися у країні. В Україні й Росії історичні шляхи, форма та роль інституцій радикально різні, і з кожним роком буде очевидніше, що ми — не схожі на росіян і ніколи схожими не були.