На думку психолога Маріз Вайан, весь геній жінки полягає в умінні «народити» у чоловіку чоловіка. У розмові з кореспондентом Le Figaro вона розповідає про зміст своєї останньої книжки.
— Ваша книжка називається «Як кохають жінки». А що, сьогодні вони кохають не так, як раніше?
— Гадаю, вони відрізняються від того іміджу, який за ними закріпився, а їхня любов до чоловіків набагато тонша, складніша, міцніша й конструктивніша, ніж про це кажуть. Я хотіла дізнатися, чи дотримуються жінки у своїй любові до чоловіків старої жіночої традиції підпорядкування самцю і його обожнювання. І я зі здивуванням виявила, що вони досі цієї традиції не позбулися. Я зустрічала витончених дипломованих жінок, які упадали за своїми чоловіками, кокетували і намагалися сховати свій розум. Для мене це загадка. Щоб розгадати її, я покликала на допомогу Фрейда. Його висновки залишаються актуальними для нас досі, коли ми зазираємо у власні пристрасті й маленькі слабості.
— Сьогодні жінки більш самостійні, ніж в епоху Фрейда. Читаючи вашу книжку, можна подумати, що вони досі бояться виявитися покинутими!
— Так. Чому для того, аби відчути себе жінкою, потрібне чоловіче кохання? Спочатку ми потребуємо материнської любові: вона потрібна, щоб навчитися любити, а також думати, бути відкритою світу. Це основна любов. Але саме через батьківський погляд, через едипів комплекс дівчинка набуває зброю жіночності, інструментарій спокуси. Зрештою, визнання, певне, завжди відбувається через чоловіків. От звідки, безумовно, береться цей страх бути покинутою: жінка немовби втрачає свій статус жаданої і приєднується до числа жінок бляклих, звичайних. Йдучи, чоловік немов гасить за собою світло і залишає її в темряві.
— Ви не думаєте, що в соціальному плані так воно й є? Що краще все ж таки бути незаміжньою, ніж виявитися покинутою?
— Статус покинутої жінки залишається старою негативною моделлю. «Спокушена і покинута». Але й коли вони здатні задовольняти свої потреби, коли вони сильні й чарівні, більшість жінок відчувають шок, якщо їх кидають, навіть якщо цей чоловік — жалюгідний тип! Це зовсім дивовижно. Немов бажання з боку чоловіка надає нам єдиної цінності, котра має для нас значення.
— Але що тоді змінилося в любові жінок до чоловіків?
— Раніше любов діяла, як підпірка. Жінки шукали сильного чоловіка, більш зрілого, ніж вони, який приносив їм гроші, пошану та матеріальний комфорт. Чоловіка, котрий їх захищав і робив їх матерями, замикаючи їх потім у коло домашніх турбот. І ця стара модель усе ще дуже сильна. Це момент, який дуже інтригує! Водночас у коханні стало більше нарцисизму. Суспільство протягає жінкам дзеркало спокуси, в якому вони знаходять своє «я». Воно знову і знову пропонує їм бути вродливими, молодими і досить розумними, щоб мовчати.
Багато молодих пар починають із нарцисичного кохання, за якого кожен шукає себе в погляді іншого. Це дуже сильний стимул, це дуже палке кохання, але такі пари часто розпадаються, адже в якийсь момент у жінки виникає відчуття, що вона принесла себе в жертву і припинила своє існування як особистість. Однак, я гадаю: геній жінок досі полягає в тому, що їхня любов дає чоловікам. Вони народжують чоловіків у них самих.
— «Народити чоловіка в ньому самому». Ви вважаєте, це й є справжня жіноча любов?
— Так. Завжди вважалося, що чоловік «робить» себе, ототожнюючи себе зі своїм батьком, а потім — у суперництві й конфронтації із собі подібними. Це правильно, але цього недостатньо. Часто чоловіка «роблять» жінки. І, хоч як це парадоксально, матері. Мати робить із дитини спочатку сина, потім чоловіка. По-справжньому дорослим, відповідальним, вірним і сміливим він стане лише зустрічаючись із іншими жінками. Весь жіночий геній полягає в цій здатності народити чоловіка в ньому самому. Досить сприймати себе не як об’єкт, а як особистість і так само ставитися до чоловіка, якого кохаєш. Від такої жінки чоловік не іде. Вона робить усе, щоб їхні стосунки залишалися живими й розумними. Вона не вдається до викрутів, щоб утримати його, як це робить мати, котра потайки будь-що намагається зберегти синову любов. Жінка може «народити» у чоловіку чоловіка старшого, ніж вона. Чи молодшого.
— Саме так. Ваша книжка, схоже, демонструє нам нову модель: жінок, які відкрито й вільно люблять чоловіка, молодшого, ніж вони...
— Багато чоловіків прийняли посвяту в кохання від жінок старших за себе. Романи між юними чоловіками і більш зрілими жінками часто тримали в секреті. Може, нове полягає в тому, що сьогодні є жінки, котрі не таяться і дозволяють собі жити так, як підказує їм серце: мати зв’язок, тривалі стосунки або навіть союзи, не дотримуючись розхожої моделі, в якій тендітна й залежна у фінансовому плані жінка не хоче афішувати молодого коханця. Це вільні й сильні жінки. Найчастіше це жінки зрілі. Це жінки, котрі виховали дітей за класичними сімейними схемами, постраждали від цього й усвідомили, що вони здатні думати і розмірковувати. Вони готові витримувати чужі погляди. Вони кохають, живучи сьогоднішнім днем. Деякі з них казали мені: «Він — моє останнє кохання, а я — його перше кохання, і я знаю, що буду не останнім». Вони знають, що їм на зміну прийдуть інші жінки. Це кохання-творення. Одна жінка сказала: «Я люблю зморщечку, яка у нього з’явилася». Їй подобається бачити, як її чоловік старіє, бо в ній живе потужне відчуття того, що це вона його створила, вона дозволила, щоб цей чоловік був.
— У своїй книжці ви мало говорите про сексуальність. Але ж це невіддільно від кохання...
— Так, але мені здається, що сексуальність і кохання — різні речі. Я хотіла показати силу жінок, їхній потенціал, їхню енергію. Ми вже років тридцять знаємо, що жінки можуть мати велику сексуальність. Але мені здається, у цьому плані сьогодні справи гірші, ніж було тридцять років тому. Жінки користуються своєю сексуальністю явно менше, ніж раніше. Втім, здатність діставати задоволення не завжди ознака самостійності та свободи. Сексуальність — це інгредієнт життя, але не завжди кохання. Ці речі можуть успішно поєднуватися, але можна кохати одного чоловіка, а відчувати насолоду із іншим. Поставити в центр жіночого кохання силу жінок, їхню плодючість, їхню здатність творити здавалося мені важливішим і новішим, ніж говорити про їхню здатність відчувати оргазм чи мати сексуальні стосунки!
— Щоб кохати по-справжньому, кажете ви, потрібно перестати вічно шукати досконале кохання чи неіснуючого чоловіка. Одне слово, перестати ідеалізувати чоловіків...
— Мене завжди вражало, як жінки ідеалізують свого супутника й оцінюють чоловіків, які їм зустрічаються в житті, за мірками свого ідеалу. Вони хочуть, щоб коханий чоловік був батьком їхніх дітей і водночас дорікають йому у відсутності авантюризму! Але можна любити чоловіка таким, яким він є, а не таким, про якого можна мріяти. Напевно, це не дуже романтично, але я зовсім не романтик. У моїй книжці немає ані краплі романтизму. Я аналізую, роблю висновки, шукаю, критикую. І помічаю, що можна оспівувати і повсякденність. От де справжнє диво. Можна водночас бути вільною і сильною, прагнути до розквіту і спонукати свого супутника розцвітати разом із тобою замість того, щоб замикати його в клітці. Що жінка здатна зробити, то це дозволити своєму супутнику не заснути. Допоможемо нашим чоловікам виявити свій потенціал! Дозволимо їм бути самими собою!
— Ви кажете про кохання, яке дають жінки, начебто вони самі не потребують його...
— Саме так. Мене цікавить те, як вони кохають. Їхня плодючість, їхня сила, їхня здатність любити. Може, тому, що я впевнена: коли кохаєш ти, це приносить більше задоволення, рівноваги й насолоди, ніж коли кохають тебе. Потреба бути коханою часто робить нас інфантильними.
— Отже, що значить для вас кохання сьогодні?
— Кохання — це те, що нас веде, робить нас здатними бути і кращими, і гіршими. Я хотіла подивитися на кохання із найсильнішого, найбагатшого боку. Жінкам будь-якого віку я бажаю визнавати в собі цю здатність зачаровувати світ творчою силою свого кохання. Новим мені видається те, що відтепер жінки можуть відчути в собі цю силу в будь-якому віці. Кохання жінок — це їхня влада.