У всіх відомих науці ви-
падках, коли немовлята потрапляли, скажімо, у вовчу зграю, діти міцно, необоротно засвоювали повадки тварин: бігали голяка на чотирьох, вили, їли тільки сире м’ясо, виявляли крайню агресивність тощо. Після повернення в людське середовище у віці п’яти-восьми років ці діти не могли засвоїти людських «повадок» — ходити, говорити, їсти людську їжу, носити одяг, — були вкрай некомунікабельні й переважно невдовзі помирали. Попри те, що люди вміють дресирувати тварин, навчають розмовляти птахів, вони виявлялися цілком безпомічними перед людськими дітьми, які виросли серед тварин.
Цілеспрямовані виховні впливи чи навіть тільки випадкові яскраві враження в найбільш ранньому дитячому віці міцно, необоротно вкарбовуються в підсвідомість (імпринтинг). І як позитивні, так і вкрай негативні враження залишають однаковий, нездоланної сили слід. Згодом усе це проявляється в рисах характеру, поведінці, які силою та міцністю схожі на вроджені інстинкти, здаються спадковими й часто помилково саме як такі і сприймаються.
Насправді за такими набутими рисами, властивостями характеру, поведінкою в даному випадку стоїть лише один уроджений інстинкт — імпринтинг, який найпотужніше «працює» в найперші хвилини, години, дні, місяці, роки життя і згодом слабшає. Тому внутрішньоутробний період має величезне значення в розвитку, формуванні індивіда, його психіки, характеру, духовно-моральних рис. Тепер уже встановлено, що плід чує, рухається, «працює» ручками й ніжками, виражає свої емоції — радість, невдоволення, роздратування, страх, відчуває, всміхається, розрізняє настрій, стан, ставлення до нього матері тощо. Спеціальні дослідження довели: якимось незбагненним чином зародок «дізнається», що мати вирішила його позбутися — зробити аборт, — і виражає «жах», «протест».
Мозок новонародженого
становить 25% маси мозку дорослого — чого не можна сказати про тулуб, — і до дев’яти місяців він подвоюється, до двох із половиною років потроюється, а до семи — становить уже 90%. Отже мозок і нервово-психічна система плоду формуються і розвиваються з випередженням. І уявлення про те, що новонароджений схожий на чистий аркуш паперу, на якому дорослий може малювати все, що йому заманеться, сьогодні демонструють свою повну безглуздість. Так само, як і помилкове зарахування багатьох людських рис, почуттів, інтелектуальних, моральних, поведінкових особливостей до розряду вроджених або спадкових інстинктів. Насправді вони сформовані, виховані у внутрішньоутробному періоді чи в ранньому дитинстві, коли їх ще неможливо виявити. Навіть материнство (не кажучи вже про батьківство) є не вродженим, а набутим.
У внутрішньоутробному й дитячому віці в основних рисах у підсвідомості формується весь набір головних людських почуттів, рис характеру, інтелекту, поведінки. В наступні роки їх можна підсилити, зміцнити, розвинути, відшліфувати чи, навпаки, різною мірою ослабити, нівелювати. Але неможливо цілком ліквідувати, а часто навіть похитнути. Саме в цей період, головним чином, формуються майбутні нездари й генії, поети, музиканти, художники, мислителі, альтруїсти й негідники, злодії, кати й нелюди.
Тільки в дитинстві кожен без винятку (певна річ, коли немає якихось надмірних відхилень і патологій) спроможний навчитися ходити й говорити, здобути безліч інших важливих знань, умінь, навичок. Яким чином, з допомогою яких засобів немовлята навчаються, та ще й так на диво успішно, поки що залишається таємницею за сімома печатками. Адже, приміром, коли вони опановують мову, дорослі не можуть щось підказати, порадити і тим паче наказати, змусити, налякати, покарати. Тобто використовувати звичайний арсенал своїх дидактичних засобів, яким зазвичай користуються згодом. Якщо навчаючись ходити немовля ще може спостерігати за дорослими й наслідувати їх, користуючись уродженим мавпувальним інстинктом, то, опановуючи мову, воно не бачить, як працюють при розмові язик, гортань, голосові зв’язки, порожнина рота, дихальний апарат дорослого, і не може їх наслідувати.
Найцікавіше і найважливіше — що, оволодівши мовою, дитина нібито втрачає свій геніальний пізнавальний дар, свою дидактичну самостійність, незалежність, дедалі більше використовуючи дидактику дорослих і все більше потребуючи їхньої допомоги для свого подальшого розвитку. Тобто між безсловесним і словесним періодами розвитку ніби існує певний невидимий бар’єр, якась межа, відбувається перехід від одного типу пізнання до іншого, принципово відмінного від першого й багатократно менш ефективного.
Величезний інтелектуальний потенціал мозку, який має мільярди нервових клітин, використовується лише незначною мірою — постійно працює лише 3—4% від їхньої загальної кількості, решта не діють, ніби назавжди залишаються заблокованими. Мозок розділений на дві півкулі: ліву і праву, які працюють у різних, неузгоджених режимах. Одна з них також використовується вкрай обмежено, тобто теж ніби заблокована. Спільна робота обох півкуль (саме тоді досягається найбільший пізнавальний, розумовий, інтелектуальний, творчий ефект) розбалансована, асинхронізована.
Увесь психічний апарат людського організму теж розділений на дві різновеликі, свідому й несвідому, частини, які діють переважно цілком незалежно одна від одної, та ще й у цілком різних режимах. Причому несвідома частина за обсягами виконуваної роботи й силою впливу на весь організм у неймовірну кількість разів перевершує свідому.
Що все це означає? Чи не працює мозок, психічний, пізнавальний апарат немовлят як єдине ціле свідомого й несвідомого, у найефективнішому, синхронізованому для обох півкуль режимі? І чи не втрачають вони все це після оволодіння мовою, коли все в цьому апараті розділяється, блокується, як у дорослих? І чи не пояснюються спалахи геніальності, прозріння, видатні відкриття в дорослих тим, що в ці хвилини їхній психічний, пізнавальний, інтелектуально-розумовий, почуттєвий апарат працює як дитячий? З цього погляду варто було б звернути увагу на той факт, що психіка багатьох видатних людей якщо й не травмована патологічно, то має явно виражений граничний щодо норми характер. Чи не означає все це, що в нормальному, здоровому стані мозок і психіка працюють у заблокованому, асинхронізованому режимі, а після травми, психічного потрясіння, зазнавши патологічних чи близьких до них змін, вони часто переключаються на синхронний, «дитячий», «геніальний» режим роботи?
Як бачимо, тут поки що тільки запитання, і психолого-педагогічній науці доведеться шукати на них відповіді.
Все вищезгадане
свідчить, яку увагу суспільство повинно приділяти материнству і ранньому дитинству. Крім перегляду, перебудови порядків у пологових будинках, запровадження сучасних технік ведення пологів, підготовки й перепідготовки медперсоналу, повністю повинно змінитися і ставлення до батьків та матерів. Дівчат із найбільш ранніх, дошкільних років і аж до материнства слід старанно готувати й навчати. І так само старанно готувати хлопчиків до ролі чоловіків і батьків. Тепер уже відомо, що найнебезпечнішим для плоду є період безпосередньо після зачаття, перші тижні й місяці, коли відбувається більшість викиднів. Саме в цей період (як, утім, і протягом усієї вагітності) жінка вимагає особливо уважного ставлення до себе, нормального, без надмірних навантажень, стресів і потрясінь, здорового життєвого режиму. Без цього істотно підвищити інтелектуальний, творчий потенціал людства, його фізичне, психічне, духовно-моральне здоров’я неможливо.
Величезна робота в цьому напрямі ведеться вже давно. Наприкінці 60-х років XX століття в деяких країнах почали навчати немовлят із перших тижнів (а то й днів) життя плавати.
Уже є спеціальні методики розвитку, виховання плоду на різних стадіях вагітності. «Читати раніше, ніж ходити» і «Читати раніше, ніж говорити» — ці, надруковані недавно в Росії, книжки розкривають відповідний практичний досвід, його надзвичайні результати.
Воістину неймовірних, приголомшливих успіхів у розвитку пізнавальних здібностей дітей досягнув академік В.Бронніков. Декотрі вчені називають результати його науково-дослідних експериментів головним відкриттям XX століття, «найвидатнішою подією в історії людства».
Колишній президент знаменитої фірми «Соні» Масарі Ібука, інженер за освітою, багато років присвятив педагогіці раннього віку. Очолюючи «Соні», одночасно створив і очолив «Асоціацію раннього дитинства» й організацію «Навчання талантів», написав книжку «Після трьох уже пізно», яка принесла йому світову славу.
Теж інженер за фахом відомий російський педагог-аматор Борис Нікітін розробив оригінальну, комплексну й високоефективну систему інтелектуального й фізичного розвитку, загартування дітей, починаючи з внутрішньоутробного періоду й аж до школи. Створив комплекс вражаюче ефективних, любимих дітьми спортивних снарядів для сім’ї, дошкільних закладів, шкіл, систему оригінальних ігор та іграшок, що розвивають (знаменитий унікуб Нікітіна тощо), висунув та обгрунтував результатами багаторічних досліджень гіпотезу необоротного вгасання можливостей ефективного розвитку здібностей. Головний висновок її такий: «Кожна здорова (фізично й розумово) дитина, народжуючись, володіє... колосальними... можливостями розвитку... багатство можливостей розумового розвитку приховане не в природі спадковості, а в термінах початку, методах і умовах розвитку дитини ...«час дозрівання» (від 0 до 7 років. — Я.Б.) і є часом найвищої пластичності, найвищої чутливості до зовнішніх умов, найвищих і найширших можливостей для розвитку. Це найсприятливіший час для «закладання» й початку розвитку всього розмаїття людських здібностей... Позбавивши дитину своєчасного й повноцінного розвитку в дитинстві та дошкільному дитинстві, ми цим на все життя прирікаємо її на низькі темпи розвитку, на величезні витрати сил і часу на цей розвиток і на низький кінцевий результат».
Книжки Нікітіна стали бестселерами, перекладені 13 мовами, витримали понад 60 видань. Налагоджено масове виробництво нікітінських спортснарядів та ігор, що розвивають. У Німеччині створено навіть спеціальний «Інститут Нікітіних».
* * *
Уже очевидно: та країна досягне найбільших успіхів у своєму розвитку, яка перша найбільшою мірою зуміє використати воістину безмежні можливості раннього дитинства.