Я не випадково взяла на цю зустріч дочку. Не випадково припаркувалася подалі, щоб пройти зайвих сто метрів. Хотіла, аби зациклений на собі та на дивах сучасної техніки тепличний київський підліток відчув подих міста (на околицях він слабкіший), послухав інших людей (не тільки батьків) і зрозумів, що війна, на жаль - не далека й страшна телекартинка, а те, чим справді живе сьогодні наша країна. Хотіла, щоб моя дочка відчула, що "самопожертва", "взаємовиручка", "патріотизм" і "співчуття" перестали бути літературно-пафосними словами. І вона це відчула. Особливо, коли незнайома жінка, яка сиділа за сусіднім столиком вуличного кафе та останні кілька хвилин дослуховувалася до нашої розмови, раптом підійшла і простягла 100 гривень: "Адже ви волонтери? Будь ласка, візьміть…"
І знаєте, на цьому тлі неповороткість державної машини, неспроможної надати навіть мінімальні соціальні гарантії добровольцям і волонтерам, які взяли сьогодні на себе, по суті, функції держави та забезпечують потреби української армії на 70–80, а подеколи й на всі 100%, здалася ще абсурднішою. І зовсім уже бридким - бездушшя деяких чиновників від Міноборони, які, прагнучи довести власну потрібність, набагато більше стурбовані діленням ліжко-місць, ніж порятунком життя поранених. Підліток це зрозумів. А чиновники, схоже, ні...
Розмова справді була емоційною та плутаною. І тому, що наболіло. І тому, що Оксані Корчинській, координатору волонтерських медслужб добровольчих спецбатальйонів "Азов" та "Шахтарськ", а також голові опікунської ради "Охматдит", постійно телефонували. Тоді ініціативу перехоплював Олег Вітенко - колишній учитель, нинішній фермер і волонтер.
- Про Олександра Масленка я довідалася від Олега, - розповіла Оксана. - Сашко працював у нього кілька років. 26-річного хлопця призвали в 79-ту бригаду Міноборони. Під час артобстрілу під Амвросіївкою на Донеччині він був поранений. Вертольотом його доставили в Дніпропетровську обласну лікарню ім. Мечникова, де йому зробили три операції. Поранення важкі - у печінку, легені та голову. На його лікування волонтери зібрали 200 тис. грн. Однак після операцій військові стали тиснути на родичів, переконуючи їх у тому, що Олександра необхідно терміново переправити до Вінницького військового госпіталю, а не до Києва, в інститут Шалімова, де його вже були готові прийняти. Інакше, мовляв, помре. Можете собі уявити при цих словах стан близьких, які й так перебувають у шоку?
Тиск чинився також на головлікаря та його заступника з хірургії - щоб віддавали поранених просто з операційного столу (як, наприклад, 19-річного Олега Хоменка з важким абдомінальним пораненням) до військових шпиталів. Причому не до центральних, київських. У цьому разі - до вінницького.
Мені раніше казали в облздоров'я, що через те, що Міноборони нині штучно роздмухує собі ліжко-місця, поранених з обласних лікарень забирають до військових госпіталів, не піклуючись про те, чи справді їм можуть надати там необхідну допомогу. Тоді я не зважила на це. Поки ми зрештою з цим не зіткнулися...
- Такі закулісні ігри міністерських чиновників - за межею моралі, - підключається Олег. - Зараз ми звертаємося по пояснення до міністра оборони, аби зрозуміти, що це за люди та з якою метою вони це роблять. З тими, хто потрапив до армії, хоч як це парадоксально, відбуваються незрозумілі речі.
- Бійці-добровольці сьогодні перебувають виключно на піклуванні волонтерів, - продовжує Оксана. - І вони, як свідчить практика, більш-менш успішно справляються з усіма проблемами, що виникають. Створюючи свою медслужбу, ми телефонували всім лікарям, які працювали на Майдані. Один із них, Костянтин Звягінцев, уже два місяці працює з нами. Оскільки ми не чиновники, а розвинена волонтерська служба, то знаємо, яку допомогу які шпиталі реально можуть надати. І нам однаково, яке відомство за що бореться. Так, у Маріуполі, завдяки інтуїції Костянтина Звягінцева, ми кілька годин чекали на приїзд донецьких судинних хірургів, які допомогли пришити руку Руслану Берладіну, бійцю спецбатальйону "Азов". У Маріуполі руку відразу хотіли ампутувати. Нині він у клініці Шалімова. Живий, і в нього стільки дівчат-волонтерів, що, гадаю, час наречену обирати. Щоправда, він рветься повернутися на поле бою.
Велика проблема, з якою постійно стикаються волонтери-медики, - це доставка поранених до лікарень. Донецькою областю реанімобілі не їздять. У розпорядженні батальйонів їх немає. А перетинати кордон області реанімобілям інших областей заборонено. Вилучати цивільні автомобілі можна було б за введення воєнного стану. Але, на жаль...
Як волонтери переправляють поранених - не цікавить жодне відомство, і Мінздоров'я насамперед. Вони самі мають придумувати маршрут - як і до якого місця можуть доставити поранених.
- Необхідно, щоб у кожному батальйоні був один реанімобіль бодай на два ліжка, який з поля бою доставляв би поранених до межі області, - каже Оксана. - Зараз користуємося виключно тим, що змогли знайти командири батальйонів і ми самі. Зазвичай це старі "буханочки" (УАЗи). До перевалочного пункту, де ми надаємо першу допомогу, щоб потім відправити поранених далі, така "буханочка" може доїхати аж за півтори години. Стан доріг - жахливий. Нині ми просимо всіх, у кого є можливість, продати, подарувати або надати нам ці машини тимчасово...
Попри всю самовідданість волонтерів, їх не може також не турбувати й те, що практично всі лікарі-добровольці ніяк не захищені соціально. За законом України, люди цивільних професій, які перебувають у зоні проведення АТО, не є його учасниками. Такими вважаються тільки військовослужбовці чи співробітники МВС.
- Усі наші лікарі-добровольці, - каже Оксана, - висококласні фельдшери МНС у своїх містах. Це - хірурги, торакальні хірурги, викладачі кафедр. Наприклад, Степан Середа, який 33 дні відпрацював в "Азові", був директором спортивного диспансеру. Всі вони абсолютно не захищені соціально. Попри те, що ми змогли оформити їх за сумісництвом (і МВС нам у цьому допомогло).
Проте співробітником МВС та учасником АТО вважатиметься тільки лікар, який звільнився зі свого місця роботи та забрав трудову книжку до кінця АТО. При цьому єдина посада, що пропонувалася, - фельдшер із зарплатою в 3250 грн, який потім не може звільнитися впродовж року. Понад те, щоб стати інструктором-фельдшером, лікар (незважаючи на наявну кваліфікацію) має пройти атестацію, витративши на це кілька днів і пройшовши через паперову тяганину. Природно, більшість лікарів і медпрацівників на таке не погоджуються і йдуть як добровольці, беручи відпустки за свій рахунок. Днями один із головлікарів лікарні МНС Львівської області зробив усе для того, аби наш сьогоднішній фельдшер залишив батальйон, погрожуючи йому звільненням.
Сьогодні нам дуже потрібні волонтери-медики, які погодяться на ротацію тих, хто перебуває в зоні бойових дій. Фактично всі добровольці, які допомагають сьогодні батальйонам, ніяк не захищені перед державою. 90% із них узяли відпустки за свій рахунок та, попри всю свою самовідданість, не готові втратити роботу або ж працювати цілий рік простим фельдшером. Ми дуже вдячні МВС, яке нині вибиває нам штатні посади хірургів в областях. Але на ці посади лікарі готові піти тільки за сумісництвом.
Телефони волонтерів: (067) 233-49-48 - Оксана; (067) 505-53-03 - Лариса.