Презентація книжки Володимира Корнілова «Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта» в Кіровограді не відбулася. Студентська молодь, організована активістами ВО «Свобода», в залі Обласної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського дружно скандувала «Ганьба!». Не допоміг авторові ні потужний мікрофон, ні супроводжуючий його Олександр Чаленко - відомий журналіст київської газети «Сегодня». Захід організовував Ресурсно-інформаційний центр управління внутрішньої політики облдержадміністрації. Помічник заступника голови обласної ради Олександра Шаталова, яка часто ініціює й підтримує проросійські заходи, намагалася навздогін освистаному автору організувати хоч якісь інтерв’ю з ним, але й це не вдалося.
Засоби масової інформації Кіровоградщини здебільшого проігнорували цю подію. Одна газета відгукнулася короткою реплікою про «фашиствующую молодежь». Інша - реченням, мовляв у Європі так не поводяться, а ми ж ніби хочемо в Європу. І - все. Думки ж загалу розділилися. Одні, зокрема й керівництво бібліотеки, вважають поведінку молоді агресивною, некоректною, неприпустимою, інші схвалюють таку реакцію, мовляв, а як же інакше можна було висловити ставлення до автора - яскраво вираженого кремлівського імперіаліста?
Звісно, якби організатори заздалегідь надали книжку для ознайомлення, все могло б бути інакше. Цілком можливо, розгорнулася б дискусія, що завжди цікаво і не передбачає демаршу. Але за умови, коли очікувався фактично монолог автора з відомими проросійськими поглядами - директора інституту країн СНГ (колишній Інститут марксизму-ленінізму ЦК КПРС), центральний офіс якого в Росії очолює одіозний російський політик Костянтин Затулін, важко було розраховувати на лояльність активної молодіжної аудиторії. Нагадаємо, що 5 червня 2006 року К.Затуліна було оголошено персоною нон грата у зв’язку із розпалюванням міжнаціональної ворожнечі та діями, які ставлять під загрозу територіальну цілісність України. 25 липня 2008 року пана Затуліна затримали в аеропорту Сімферополя, заборонивши - вже втретє - в’їжджати в Україну.
Власне, книжка Володимира Корнілова (а це не просто ідеологічна байка, а історичне дослідження, яке спирається на велику кількість першоджерел), ніяк не стосується нашого краю. Але автор і його однодумці, очевидно, свої ідеї федералізації намагаються поширювати й утверджувати не лише на Сході, а й у Центрі України. До речі, в сусідньому Дніпропетровську, який автор позиціонує як частину Донецько-Криворізької республіки, влада відмовилася сприяти презентації книжки.
Що ж саме викликає спротив і несприйняття в цьому дослідженні? До слова, написане воно досить цікаво і читається легко. В анотації сказано: «Читач дізнається, яким чином ті землі, які нині називаються Сходом України, стали власне Україною». Відповідь на це запитання передбачає як мінімум глибокий історичний аналіз. Автор же робить дуже простий і однозначний висновок: Україною ті землі стали тільки тому, що Артемові не вдалося через низку обставин та недалекоглядність Леніна, Сталіна та тодішнього ЦК більшовиків, зберегти й утвердити Донецько-Криворізьку республіку. До Артема, виявляється, там ніякої України не було й близько. Та й узагалі вона в книжці - це щось карикатурне, примітивна вигадка, гидка ефемерна потвора, яка плутається під ногами величних історичних постатей, заважаючи їм вершити благородну справу збереження цілісності Російської імперії (байдуже - Романових чи Радянської). Цей контекст не те що не маскується, він постійно підкреслюється і буквально випирає назовні. Важко сказати, на яку лояльність нормальних, не контужених імперською ідеєю людей сподівається автор.
Він постійно апелює до демократичності ідеї створення автономної республіки не за національним, а за економічним принципом. Такою, мовляв, була тоді воля населення краю. Керівники ДКР, щоб легітимізувати свої дії, постійно твердять про можливий референдум, який би підтвердив, що чинять вони виключно в інтересах народу. Звісно, у 1918-1919 роках ні про який референдум і мови не було. Та й чи багато референдумів провела більшовицька радянська влада навіть у мирні, цілком благополучні роки? Уряд Донецько-Криворізької республіки (і цього не приховує сам Корнілов) втілював волю виключно більшовицької фракції у тамтешній місцевій Раді (а були ще есери, меншовики, представники інших партій), а думку селян, які в ній навіть не були представлені, взагалі ігнорував. Тож насправді ще невідомо, який би насправді був результат загального референдуму, якби його таки провели. Чи такий, на який сподівалися більшовики? Адже вони вважали, що не можна розривати економічні зв’язки, бо без Донбасу революційна Росія не встоїть! Ось що їх хвилювало найбільше.
Напрошується аналогія: якби частина Сибіру, де теж зосереджено чималий промисловий потенціал, на роки стала частиною, скажімо, Китайської імперії (а цей етнос невблаганно заповнює Схід Росії), і китайські робітники забажали б утворити таку собі Сибірсько-Пекінську республіку? Бо як же можна позбавляти промисловість КНР сировини, металу, газу, нафти, які видобуваються на Сході, десь так до Уралу? І навіть провели б референдум, де отримали б більшість. Наскільки демократичними визнали б їхні дії Корнілов та його однодумці?
Автор не раз підкреслює, що Артемові не дали розгорнутися з ДКР на його «рідному» Донбасі. Проте який же він для нього рідний? Народився Федір Артем-Сергєєв у Курській губернії, жив по світах - у Європі, Індії, Китаї та Австралії. В 1905 році з’явився у Харкові, щоб організувати там збройне повстання. (Біографії діячів ДКР, тих, хто їм сприяв і опонував, подано в книжці.) Серед членів уряду ДКР - жодного українця. Крім Артема - Магідов, Межлаук, Жаков, Філов, Рухимович, Каменський, Васильченко. Останній - уродженець Дону, як і інші - професійний революціонер.
Володимир Корнілов діячів проукраїнського плану підкреслено показує маргіналами, боягузами, недалекими й примітивними. Симон Петлюра, Микола Скрипник, Дмитро Багалій, Гнат Хоткевич. Уже минув час, і з його відстані видно, хто таки справді маргінали - ці особи чи ті, хто про них так відгукувався і на сентенції яких спирається автор, - Штейфон, С.Штерн, О.Яблоновський, В.Солоневич?.. А в тому, що прояви української ідеї, можливої державності були тоді хаотичними, слабкими, іноді навіть відразливими, - нічого дивного немає: в умовах Російської імперії ця ідея не могла визріти, сформуватися, стати нарешті потужною та цілеспрямованою. Вона тільки народжувалася. А розквітнути не судилося. Артеми не дали…
Та навіть те, що Україна сформувалася в її нинішніх кордонах, дуже не подобається Корнілову. Він певен: «У випадку, якби перемогла лінія ідеологів створення ДКР… деяких нинішніх пострадянських держав, у тому числі - й особливо - України, в нинішніх кордонах зараз би не було». І наполягає: рішення про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки ніхто не ухвалював. А висновок, мовляв, робіть самі.
Краєзнавці і журналісти Кіровограда, ознайомившись із працею Володимира Корнілова, планують провести публічне обговорення книжки, аби глибше проаналізувати її зміст, пошукати відповідь на запитання про його мрію та можливе її здійснення, про те, кому це вигідно, і чому обласна влада так наполегливо сприяє відверто антиукраїнським, антидержавним проектам?