Нещодавно мені довелося отримати від життя ляпаса. Під час однієї з розмов я зненацька виявив, що нинішні гуманітарії віком 20—25 років поняття не мають, хто такий... Микола Гумільов. Мені здавалося, що саме це покоління повинно було сповна втішитися плодами демократизації викладання літератури і хоч щось знати про такого поета. Мимоволі я дійшов думки, що «розпався зв’язок часів», і ті, хто йде слідом за нами, уже потрапили в якесь замкнуте коло, яке обмежує їхнє інтелектуальне поле нітрохи не менше, ніж воно було обмежене в наших батьків у колишньому СРСР.
Сталося щось таке, що знову створило «мир та спокій» в умах молоді. Та вже такий, що ризикує стати непохитним. Нині доступно багато чого, але немає вже присмаку тієї новизни й учорашньої заборонності, що неймовірно п’янили і мене, і всіх тих, хто був студентом на початку 90-х. У нас взагалі все вийшло якось неповторно і найвищою мірою «прицільно» спростувало думку Конфуція про невезіння тих, кому довелося жити в епоху перемін. У частині гуманітарної освіти нам, я б сказав, поталанило сповна. Та що за ці десять років змінилося і як саме? Раніше в шкільних програмах з літератури було чимало заідеологізованих «шедеврів», але зарубіжну літературну класику ігнорували майже тотально. У дітей із більш благополучних у радянському розумінні сімей знайомство з зарубіжною літературою здійснювалося у вигляді споглядання корінців лімітованих передплатних багатотомників або просто «дефіцитних книжок». Утім, дехто їх і прочитував, ніде правди діти. Нині же відбулася дивна метаморфоза. Розширивши обрії (із чималим збитком для російської літератури), ми катастрофічно втратили щільність, концентрованість засвоєння матеріалу.
Тоді, у лихоманці перебудовних відкриттів, весь світ немов відкривав наші багатства наново, разом із нами. Від часів Шекспіра про «распад связи времен» мала право говорити, мабуть, одна лише Ахматова. Проте і з нею у нашій свідомості сталася прикра метаморфоза. Ніколи не забуду, як я водив ахматовськими місцями Києва американського професора Роберту Рідер, котра згодом видала про Ахматову велику монографію, на сторінках якої висловлена люб’язна подяка й мені. Така сама захоплююча прогулянка відбулася в нас і з директором паризького видавництва YMCA-Press Микитою Струве. А нещодавно я мав нагоду переконатися, що київська молодь найчастіше й поняття не має про меморіальну дошку на одному з київських будинків, у яких жила Ахматова. Та й сама дошка встановлена не біля того під’їзду на вулиці Заньковецької, в якому жила Муза Плачу, а чомусь біля сусіднього. Певне, для «зарубіжної поетеси» (народженої, до речі, на українській землі) таку деталь вважали несуттєвою. Я не пропоную кожному юнаку зазубрити всі досить численні київські адреси Анни Андріївни. І пам’ятати про те, що саме в Києві, крім інших, створено мільйони разів переписаний та заучений згодом хрестоматійний вірш «Сжала руки под темной вуалью…» Та чому не помічати б і не цінувати хоча б те, що впадає в око в самому центрі міста? Адже повз такий байдужий погляд неминуче пройдуть і всі інші меморіальні дошки з прізвищами вже споконвічно українських письменників, і чимало корінців непрочитаних книжок... Так, російське срібне століття, що залишило свої сліди, які збурюють душу, і в нашому місті теж виявилося незатребуваним і забутим. Яким чином? Та просто тому, що його відняли в тих, хто нині вступає в життя, і якось до невидимості розчинили у всеохоплюючому та усередненому шкільному курсі. А саме він був одним із перших культурних шоків, які ще нещодавно знаменували перегляд ставлення до того, що написано російською мовою. От чому зміни, що стосуються сприйняття срібного століття, особливо показові.
Нам, поколінню, що народилося рівно через сто років після вождя революції, пощастило спізнати всього — і зашкарубло-радянських курсів історії літератури, і того, що було пов’язано з проривами і відкриттями перебудовного періоду. В інституті, приміром, крім інших курсів з літератури, нам окремо читали курс історії літератур народів СРСР і окремо — історії російської літератури радянського періоду. Обидва ці курси здавалися цілком виправданими і самостійними. До того ж усе це відбувалося на тлі феноменального друкарського буму початку 90-х (півторамільйонні тиражі «Нового мира», який став загальнодоступним, океан високоякісної художньо-літературної та літературно-публіцистичної преси, поява комерційного книговидання тощо). Ми буквально піддавалися випробуванню на міцність у потоці зовнішньої інформації. І яким же солодким було це випробування! І зовсім не тому, що воно було в юності, а саме тому, що воно було таким.
Нині від цього наймогутнішого спалаху наднової зірки в нашій галактиці не залишилося й сліду. Тепер з’явилися інші, по-своєму логічні, по-новому впорядковані курси, які почасти читають ті самі люди, а почасти — уже наші однолітки. На щастя, ми встигли засвоїти все — й ті трактування, що були «до того», й ті, що виникли опісля. Нині ж гуманітарна освіта втратила той «розлом», що був неминучий для нинішніх тридцятилітніх. Та воно нітрохи не стало зверненим у бік завоювань початку 90-х. Замість цього з’явилася якась фрагментарність, претензія на охоплення світової культури в цілому. Та й повна відсутність «культурних шоків» і откровень, так само як і вистражданих, інтимних симпатій у галузі поезії та літератури взагалі. У середній школі нині вже не прищеплюють смаку до літератури, а «пропонують» її як факт. Приблизно так само відсторонено, як завжди, читають будь-який короткий неспеціальний курс в інституті. Тому нині звичка до читання не просто не виникає, а виступає протиріччям усьому укладу життя та освіти підлітка-юнака-студента. Сидіння за книжкою за їх уявленнями не може обіцяти жодних корисних, а тим паче — приємних вражень. Нішу приємних вражень дуже успішно заповнює американський кіновал і російські серіали по ТБ, а також — Інтернет і «клубне життя». Ну а все корисне споконвічно сприймається настільки ж малоприємно, як, скажімо, риб’ячий жир. До того ж, від усякої загальновизнаної корисності у свідомості молодої людини відгонить «обов’язковістю», отже, і примусом.
У питаннях середньої та вищої освіти ми нині женемося за культом свободи особистості, поспіхом отримуючи разом із цією свободою повну свободу від справжньої освіченості. Гуманітарну сферу нині перекроєно в силу зміни пріоритетів і мети молодих людей та їхніх батьків. Економіка, юриспруденція, міжнародні відносини, іноземні мови — от приблизно та гуманітарна область, що нині найбільш бажана для юнаків, які думають про майбутнє. При цьому ми тут говоримо саме про те, що змістилося в галузі гуманітарних наук і гуманітарної освіти. Хоча названі спеціальності, мабуть, можна було б назвати лідируючими й за загальною техніко-гуманітарною шкалою. Чи погано це саме по собі? Ні. Страшно лише те, яку соціальну тенденцію відбивають настільки стійкі профорієнтаційні симпатії. В Україні саме в цих сферах корупція розвинена найбільше. В рахунок не йдуть хіба що лінгвісти, але й у їхньому виборі відчувається певний «підтекст»: професіональне володіння мовами припускає який-неякий, а шлях за кордон, щоб хоч якось самоусунутися від безрадісної української дійсності. Тобто найпрестижішими визнають нині професії, у яких особливо стійко розвинута система кругової поруки в обхід законодавства. Отже, у життєвому виборі поколінь, які от-от прийдуть на зміну нинішнім політикам, господарникам і всім іншим, простежується певний мотив. Його можна сформулювати так: «Поки ми живі, ми всіма силами відвертатимемося від дійсності нашої держави. Тому що сама наша держава майже ніколи не повертається до людини обличчям. Чи варто дивуватися, що в державі, яка відвернулася від людини, й сама гуманітарна («людяна») сфера зазнає не кращі метаморфози.
На тлі цих настроїв особливу значимість отримує «спеціаліст, подібний флюсу». Такий тип особистості, схоже, може стати чільним у завтрашній українській дійсності. Культивована, зібрана «по цеглинці» картина особистості, що володіє різноманітним запасом гуманітарних знань, нині не цінується. І це за того, що середня освіта нині як ніколи наближена до колишніх високих гімназичних стандартів (здебільшого діти вивчають кілька іноземних мов, крім хіба що класичних, ну й багато всього іншого корисного — аж до футболу і бальних танців). Розмаїття програм і винахідливість педагогів мають одну мету — пропонуючи молодій людині широкий обрій знань, привчити її саму до постійного розширення цього обрію та до вміння прагнути пізнання впродовж усього майбутнього життя, щоб згодом розвивати свою особистість самостійно.
Та сьогоднішня дійсність саме і робить такий розвиток необов’язковим. Тому що й представники науки, і представники творчої інтелігенції нині втратили колишній соціальний лиск і вже не є для молоді зразком, гідним наслідування. Ніякого особливого статку, ніякого впливу в суспільстві, мінімум можливостей для самовираження — всі ці ознаки, на жаль, навряд чи привабливі не лише для свідомості амбіційної молоді, а й з погляду здорової логіки взагалі. А саме вони, ці ознаки, і властиві найбільшою мірою найелітарнішому (в інтелектуальному сенсі) зрізу нашого сьогоднішнього суспільства. Всі успіхи в цій галузі є лише дивом чи винятком — отримання грантів, сімейність, зв’язки, сила випадку, рятівні та нетривалі симпатії з боку іноземців і т.д. Обмаль у цьому стабільності. Інша річ — робота в банку, у вищій ланці менеджерів більш-менш процвітаючої фірми з іноземним капіталом або ще десь у подібних місцях. Тому наша нація має всі шанси перетворитися на націю енергійних клерків зразка, придатного для країн «третього світу». І згодом ця енергійність дедалі менше й менше буде сусідити з давніми культурно-гуманітарними традиціями, з якими вона так успішно сусідить у сьогоднішній Західній Європі. Цікава нещодавно оприлюднена статистика, за якою Грузія визнана країною з найбільшою кількістю бібліотечних книжок на душу населення (із показових країн світу в цьому рейтингу, утім, не врахували лише США, але це не робить його результати менш вражаючими). Україна ж у цьому рейтингу була десь на якихось п’ятдесятих позиціях — приблизно на тих самих, які вона, як правило, займає за рівнем життя. Напевно, такий «бібліотечний показник» було б цікаво врахувати в нашій розмові про «гуманітаризацію». Та грузинський випадок веде у безвихідь: адже він ілюструє, що «пострадянський синдром» сам по собі не може служити підставою для падіння інтересу до книжки та читання. А саме навколо цього інтересу формуються всі показники «гуманітаризації» суспільства.
Сфера мистецтва й гуманітарних наук самотужки ніколи не стане прибутковою та надійно-комерційною. Вона, як ніяка інша, неодмінно має бути підтримана державою. І не на словах, а у формі достатніх і суворо визначених бюджетних асигнувань. Тоді й програми з літератури не вступатимуть у протиріччя зі здоровим глуздом, і в шкільних хрестоматіях знайдеться місце для більшої кількості гідних імен, і дослідження в галузі гуманітарних наук не залежатимуть лише від епізодичних зарубіжних грантів. Тільки такий крок із боку держави допоможе нам уникнути долі «країни, що вічно розвивається». Лише цей, незроблений дотепер крок і відокремлює нас від порога європейського дому. Дому, в якому надзавданням визнані не тільки дешеві гамбургери та відсутність віз, а й добродійний культурно-освітній «багаж». Цей самий «багаж» робить сьогодні Європу Європою набагато більшою мірою, ніж будь-які законодавчі поступки та економічні показники. Давайте ж не забуватимемо, що в європейський дім краще не ломитися, а поступально рухатися дорогою цивілізації, на якій найнадійнішими «дорожніми стовпами» виступають культурні цінності.