Чи стане Україна Швейцарією?

Відомий київський філософ і методолог Володимир Нікітін нещодавно обґрунтував цікаву, на мій погляд, теорію про два типи країн. Перші існують відповідно до теорії прогресу: яскрава історія, харизматичні політики, великі звершення. Другі — відповідно до теорії балансу: фактично відсутні героїчна історія та великі правителі; постійні хитання й балансування між різними векторами й факторами. До першої групи вчений відніс більшість країн Європи, а також Росію і США, до другої — Швейцарію, Канаду і Україну.

Закладені в основу пропонованої моделі «прогрес» або «баланс», як видно, жодним чином не впливають на добробут громадян. Навіть навпаки: Швейцарія — завдяки своєму пацифізму й нейтралітету в усіх загальноєвропейських процесах — сьогодні стала фінансовим та економічним центром світу. Вона століттями балансувала (і продовжує це робити досі) між мовними, геополітичними та іншими проблемами, перш ніж перетворилася на країну — осередок капіталу. Капітал і банківська сфера в поєднанні з державним протекторатом, який захищає таємниці банківських операцій, стали тими інструментами, які в умовах глобалізації світових процесів дали змогу створити модель національно-економічної самоідентифікації швейцарського суспільства. Ефект очевидний. Така модель привела швейцарське суспільство й державу до цілком нового рівноважного стану, при якому транзакційні витрати на організацію політичної, економічної та соціальної моделей розвитку суспільства зведені до мінімуму. Спільна ідея об’єднала суспільство й дозволила йому швидко та ефективно розвиватися.

Україна — також країна, яка балансує. Нам поки нема чим особливо зацікавити своїх західних і східних сусідів. Багато хто не розуміє значення України або не сприймає її всерйоз. Мало того, недостатньо розуміють значення України й наші політики, розцінюючи її як якийсь «транзитний» проект — на шляху до Євросоюзу.

Ми приречені постійно балансувати — між Сходом і Заходом, Європою і Азією, християнством і ісламом, Донецьком і Львовом. Двоїста (а можливо, й потрійна) сутність України невикорінна. Будь-яка спроба перевести її на рейки історичного прогресу й примусити розвиватися динамічно, яскраво, в одному з цивілізаційних контекстів — обов’язково спричинить вибух, розкол країни. Саме тому потрібно думати швидше про те, як конструктивно використовувати наше балансування і як конвертувати слабкі сторони в сильні.

У природі швейцарського феномена лежить використання ренти за збереження капіталу та банківської таємниці. В результаті Швейцарія вийшла в число процвітаючих і стабільних країн. Будь-яка країна, яка знайде можливість гарантувати безпеку чи запропонувати дієвий механізм, унікальні умови для суспільно важливої сфери, приречена на успіх.

Що ж може бути «фішкою» України? Де те начало, яке зцементовує, сповнює значення і надає ваги?

У своїх попередніх статтях для «ДТ» я неодноразово зупинявся на питаннях, які стосуються суспільної власності та ренти — як основи суспільного бюджету країни. Переконаний, що за рентними відносинами та запровадженням, крім єдиного державного бюджету, суспільного — майбутнє народу України та перспективи громадянського суспільства. Мало того, суспільний бюджет може стати основою для побудови моделі національно-економічної самоідентифікації українського суспільства на принципах, які стануть базовими в розвинених постіндустріальних економіках та економіках інформаційного суспільства. Перше — державний протекторат покладено в основу захисту інтелектуальної власності та друге — побудова раціональних механізмів використання інтелектуальної ренти.

Утопія? Аж ніяк!

Захоплюючись історією, я не міг не звернути увагу на такого персонажа австрійської та чеської історії, як Рудольф II. Наприкінці XVI століття цей імператор з династії Габсбургів почав виділяти величезні кошти, аби приманити в країну передових вчених і видатних діячів мистецтв. До Праги з’їхалися астрономи Тихо Браге і Йоганн Кеплер, живописці Джузеппе Арчимбольдо і Бартоломео Шпрангер, скульптор Адріан де Вріс. Місто перетворилося на культурну Мекку для всіх передових європейських мислителів. На жаль, після смерті Рудольфа казна вичерпалася, і багато вчених, художників були вимушені залишити Чехію. Але сам факт, що в одному місті було зібрано стільки передових людей свого часу, заслуговує на увагу!

Україна в перспективі також могла б стати благодатним краєм для інтелектуалів, а інтелект, нові технології — тим капіталом, який цементуватиме державу й зміцнюватиме її значення та становище в світі. Розвиваючись в умовах глобального інформаційного суспільства, коли інформація стає основним товаром, а найбільш актуальною — економіка знань, необхідно мислити зовсім іншими категоріями. Промисловий переворот, первинне нагромадження капіталу, модернізація, індустріалізація — це все ланки економічного процесу, який залишився в історії. Фінансові та біржові ігри — день сьогоднішній. Україна повинна намагатися зазирнути в день завтрашній — в основу інформаційного суспільства, головним елементом якого стане авторське право, його захист і максимально ефективне використання як в окремо взятій країні, так і в усьому світі.

До настання ери безготівкових фінансових операцій, у часи промислових революцій у Європі Швейцарія була малопривабливою і навіть провінційною країною. Банки працювали, але не були чинником світової політики та економіки. Починаючи з XIX століття цей капітал почав працювати, створюючи нові економічні закони й тенденції. Швейцарія змогла побудувати своє суспільство на отримані ренти з фінансового капіталу. Україна, передбачаючи розквіт інформаційного суспільства, може стати країною, де рента працюватиме і створюватиме «ренту-штрих», базуючись на інтелектуальних розробках, інтелектуальному капіталі, «економіці знань». Нам просто необхідно створити комфортні умови для людей з ідеями, вчених, аби вони наповнювали й перерозподіляли інтелектуальну ренту.

Щоб не повторювати помилок імператора Рудольфа, необхідно знайти кошти, які дадуть змогу фінансувати наукові розробки, дискусії вчених, розумовий процес, замінити нарешті «відтік мізків» на їх «приплив»... Єдиний державний бюджет (прообразом якого була й королівська казна) не може осягнути неосяжне. Левова його частка йде на покриття витрат, пов’язаних саме з потребами держави. Перетворення держави на якусь «священну корову», такий собі абсолют призводить до того, що сама ідея вилучити з єдиного потоку надходжень до держбюджету кошти, які мають належати не державі, а суспільству, багатьма сприймається як ідея крамольна, антидержавна. А тим часом можна легко довести, що, не підриваючи основ держбюджету, а створивши поряд із ним іще один — суспільний бюджет (рівний, а то й більший за державний), суспільство тільки виграє.

У попередніх статтях я зупинявся на моментах, з яких було видно, наскільки величезні суми йдуть повз суспільство до кишень окремих ділків чи просто не враховуються. Усі ці кошти — частина суспільної власності, яка, на жаль, в Україні залишається «нічийною» і, з позиції суспільства, використовується нераціонально. Відомий економіст Ернандо де Сото вказує на наявність такої «позалегальної власності», яка приносить гіперприбутки окремим особам і не дає можливості розвиватися суспільству. На його думку, критична маса такої власності характерна для країн третього світу.

Для радикального прориву ми маємо виділити й раціонально використовувати ту власність, яка сьогодні в нас у принципі є невраховуваною, а отже, позалегальною, і яка повинна перебувати під контролем суспільства. Як механізм її раціонального використання потрібно створити суспільний бюджет і рентну палату.

Якщо ми будуємо громадянське суспільство, покликане обмежити й узяти під контроль діяльність держави, то необхідно прийняти й засвоїти головне правило: структури громадянського суспільства мають фінансуватися із суспільного, а не з дер­жавного бюджету. Ніколи держава не сприятиме структурам, покликаним її обмежити. Продуктом громадянського суспільства є суспільні блага, продуктом держави — адміністративна машина.

Так само й із фінансуванням наукових розробок, дослідницьких проектів і сфери культури. Якщо перед державою постає питання, кого необхідно дофінансувати — талановитого вченого чи чиновника, дер­жава вибере останнього, тому що він є частиною державної машини. Від чиновника залежить і процес відтворення держапарату, і його працездатність, і навіть перемога тієї чи іншої партії влади на чергових виборах. Наукою та культурою займаються лише справжні подвижники чи щирі диваки. Чиновник рідко замислюється над глибиною слів Віктора Гюго: «Той, хто відкриває школи, закриває в’язниці». Тому, образно кажучи, відкриттям шкіл повинні займатися саме представники суспільства.

Імператор Рудольф, який спробував вкладати кошти і в державу, і в суспільно важливі проекти, розорився. Цього не міг зрозуміти Карл Поппер, котрий писав про «відкрите суспільство та його ворогів». Але вже його учень Джордж Сорос зрозумів: крім фінансових спекуляцій, є необхідним розвиток інститутів громадянського суспільства. І почав спрямовувати кошти, отримані від біржових операцій, до неурядового сектора багатьох країн світу, підтримуючи передусім наукові та гуманітарні дослідження. Так само, не з державної, а з приватної кишені підтримували інтелект Альфред Нобель та Аристотель Онассіс...

Те, що пропонуємо ми, — це третій шлях: не державне фінансування суспільних проектів і не фінансування з приватної кишені. Суспільний бюджет — спроба створити потужне саморегульоване й постійно поповнюване джерело комфорту для наукових, технічних, гуманітарних, культурологічних та інших пошуків. Швейцарія стала Швейцарією завдяки тому, що забезпечила комфортні умови для фінансів, незалежно від їхнього походження. Україна може створити модель для побудови глобальної системи захисту інтелектуальної власності й створення механізмів її раціонального використання в інтересах всього суспільства.

І все ж таки наше перверзивне суспільство найчастіше не усвідомлює значення інтелекту. Ми живемо за середньовічним принципом: нерухомість цінується вище за інтелектуальну власність. Розвиток людства йшов досить складним шляхом. У часи неоліту та енеоліту земельна рента призвела до того, що людство перейшло до ранніх форм державності. Наприкінці Середньовіччя, з розвитком мануфактур, після епохи Великих географічних відкриттів і промислового перевороту з’являється промислова рента. Починається нова історія, а центр культури та історії переходить із Азії до Європи. В новітні часи з’являється інтелектуальна рента, яка й задає тон у світі.

Українська економіка підживлюється сьогодні завдяки земельній та промисловій рентам, які не враховуються, а отже, поповнюють особисті прибутки олігархів або ж прилипають до рук високопосадовців. Щоб стати країною, у якої є майбутнє, ми мусимо актуалізувати інтелектуальну ренту й навчитися користуватися рентними відрахуваннями на користь суспільства. Для початку необхідно істотно вдосконалити національне законодавство щодо захисту прав інтелектуальної власності й пріоритетно розвинути адміністративну інфраструктуру, яка дає змогу вивести цей вид власності в розряд економічно значимих у рамках національної економіки. Іншими словами, ми повинні допомогти будь-якому інтелектуалові правильно оформити інтелектуальну власність, щоб вона давала ренту — і власникові, і країні. При цьому ми можемо перетворитися на певний «інтелектуальний офшор», який, поєднавшись із потенціалом України як «продовольчої бази світу», може відіграти вирішальну роль у піднесенні держави. Це також допоможе зупинити перекіс освіти в бік гуманітарних наук, повернути значимість технічних і природознавчих. Як результат, українська економіка невдовзі зможе сприймати наукоємні технології і сама продукувати нові знання та технології.

На сьогодні інтелектуальна власність в Україні ще не стала капіталом. Саме тому необхідно рухатися в напрямі підвищення капіталізації інтелектуальної власності в країні.

Ідея перетворити Україну на інноваційну країну може зацікавити найрозумніших людей з усього світу. США сьогодні залучають учених, виплачуючи їм кошти з держбюджету. В Україні фінансувати дослідницькі програми міг би суспільний бюджет, і країна могла б перетворитися на майданчик для розробки і впровадження інноваційних технологій, підвищивши свій статус у світі. Насамперед акцент необхідно робити не на імпорті розуму, а на стимуляції інтелектуальних процесів усередині країни. Надалі глобальна система використання інтелектуальної ренти, якщо таку буде створено, зможе брати активну участь у спеціалізації країн у галузі знань, а самі знання зможуть стати головним товаром у світовій економіці.

Фактично ідея ренти — це можливість примирити глобалістів з націоналістами. Транснаціональні корпорації зможуть без проблем купувати підприємства в будь-якій країні світу, але громадськість цього просто не помітить: рентні відрахування підуть не до кишені представників глобалістів, а до суспільного бюджету країни! Націоналізм переходить в іншу площину: він перестає бути прив’язаним до ідеї побудови національної держави, а повертається до першооснови — патріотизму, оскільки суспільство, країна, отримуючи власний бюджет і стратегію, перетворюються на самостійний суб’єкт, який входить у договірні та взаємовигідні відносини із промислово-фінансовими групами.

За державою та державним бюджетом залишаються функції захисту цілісності та безпеки країни, міжнародно-договірні операції, збирання податків, законодавче регулювання процесів на певній території тощо. Соціальні, гуманітарні, науково-дослідні та інші процеси переходять у відання громадських структур. Суспільство починає саме модерувати суспільне благо.

До речі, Нобелівську премію в галузі економіки за 2007 рік присуджено Леоніду Гурвіцу, Еріку Маскіну та Роджеру Маєрсону — вченим, які чимало сил та енергії присвятили вивченню питань модерування суспільного блага та вдосконаленню механізмів управління економікою в нових, постіндустріальних умовах. Тобто за кордоном активно ведуться дослідження в цьому напрямі. Що ж нам заважає цим займатися? Відповідь одна: адміністративна кабала, міфи та стереотипи, а також корисливі цілі й закостеніла бюрократія. Тому що впровадження рентних відносин та усвідомлення поняття «суспільне благо» вдарить передусім по бюрократії, яка найбільше боїться усвідомлення народом своєї незалежності та прав. Який чиновник захоче бути не начальником, а слугою? Рента дає звичайному громадянинові змогу відчути незалежність від держави, гарантії своєї безпеки та майбутнього, дозволяє розігнути спину. Саме цим відрізняється Захід від Сходу — самопочуттям громадян і усвідомленням своєї значимості в усіх суспільних процесах. Україні для цієї самосвідомості необхідне закріплення на законодавчому рівні понять «суспільне благо», «суспільна власність».

Україна повинна піклуватися не стільки про свій геополітичний вибір (НАТО? ЄС? ЄЕП?), скільки про ініціювання деяких важливих пропозицій як усередині країни (впровадження рентних відносин, створення суспільного бюджету, пріоритетне фінансування інтелектуальних розробок), так і на рівні міжнародному (ініціатива щодо підписання міжнародного протоколу, який регламентує стягнення інтелектуальної ренти, і принципи її перерозподілу між дер­жавами-підписантами).

Повертаючись до питання, винесеного в заголовок, хочеться зазначити: майбутнє України аналогічне тому шляху, який пройшла Швейцарія. Сьогодні в нас більше перспектив у розвитку громадських структур і рентних відносин, ніж преференцій від вступу до глобальних світових організацій. Це той шлях, який політолог Станіслав Бєлковський назвав «необхідністю здобуття власної суб’єктності». Україна свою суб’єк­т­ність іще не знайшла.

Гармонізація суспільних відносин, розвиток суспільної сфери, поступовий перехід суспільства до саморегульованих процесів, акцент на інтелекті та інтелектуальній ренті як одному із складників (причому істотних складників!) суспільного блага — ось майбутнє України. У нових умовах, коли транснаціональні корпорації отримують надприбутки, привласнюючи не використану належним чином ренту, Україна може й повинна ініціювати підписання певного Київського протоколу (на зразок Кіотського), який має примусити інтелектуальну ренту працювати на користь цивілізації, а не транснаціональних корпорацій. І тоді ми здобудемо свій унікальний продукт і особливість: якщо Швейцарія стала зручним і визнаним центром «інформаційного захисту» промислового та банківського капіталу, то Україна може стати центром модерування інтелектуальної ренти та інтелектуального капіталу. Головне — зробити перший крок до втілення цієї можливості й проявити наполегливість і активність.

Та скільки ще революцій і катаклізмів необхідно для того, щоб усвідомити цей шлях?