UA / RU
Підтримати ZN.ua

Чи можна об’єднати націоналізм і глобалізм?

Кожний масовий протест з приводу проведення різноманітних міжнародних форумів, конференцій, нара...

Автор: Василь Лизанчук

Кожний масовий протест з приводу проведення різноманітних міжнародних форумів, конференцій, нарад, з’їздів тощо, на яких розглядаються питання трансконтинентального співробітництва, спричиняє у багатьох людей розгубу, збентеження, спонукає до роздумів про долю України, пов’язану зі складними інтеграційними процесами. Виринає чимало запитань, на які важко однозначно відповісти. Але яскраво вираженими є нині дві світові тенденції: а) глобалізація (економіки, торгівлі, інформаційних процесів тощо) і б) ренаціоналізація світу, тобто духовне і національне відродження народів та народностей, творення їхніх нових держав.

Розглядаючи у цьому планетарному масштабі ситуацію з Україною, треба підкреслити, що українцям нині доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ ст., а й з проблемами, що перейшли з ХVІІІ і ХІХ ст. Найважливішою причиною складних морально-психологічних, політико-ідеологічних, соціально-економічних проблем є кількасотлітня бездержавність України, яка настала після Переяславської угоди 1654 р. між Українською Гетьманською державою і Московським царством. Порушена царським урядом угода призвела до Андрусівського договору (1667 р.), за яким Московія поділила з Польщею Україну по Дніпру, що призвело до доби Руїни. Її глибинні негативні наслідки тягнуться до наших днів. Адже Переяславська рада призвела Україну не лише до втрати її суверенітету, а й до втрати її духовного простору, що потягнуло за собою тяжкі морально-національні каліцтва впродовж століть.

Все більше документальних праць свідчать, що Москва, перетворюючи Україну на свою колонію, вбирала політичну експансію в шати «братерського єднання». Досить ознайомитися з книжкою «Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки», яку впорядкували доктор історичних наук, професор, отець Юрій Мицик (Київ) та аспірантка одного з канадських університетів Марина Кравець, щоб в тисячу тисячний раз відчути, зрозуміти фальш тези В.Путіна, що Переяславська угода справила величезний позитивний вплив на розвиток України, яку він виголосив під час виступу з нагоди закриття Року Російської Федерації в Україні.

«Присяжні книги» незаперечно викривають міф про «добровільне приєднання України до Росії», який досі експлуатують вороги самостійної України в Росії та в Україні. Вони є документальним свідченням того, що омосковлення в Україні почалося у 1654 році.

З’єднання українців з московитами на основі московської мови, культури, духовності, традицій, звичаїв супроводжувалося масовими винищеннями українського етносу. На момент підписання Переяславської угоди у 1654 р. населення України становило 11 млн. осіб, а в Московському царстві було тільки 9 млн. Згідно з переписом населення на 1 січня 1897 р., в Російській імперії було 23,5 млн. українців. За межами Росії тоді проживало понад 4 млн. українців. Царський уряд всіляко знекровлював, знедуховлював український народ, нищив його військові сили — козацтво. Від 1797 р., коли в Україні було запроваджено призов до царської армії, мільйони українців гинули в загарбницьких війнах Росії, віддаючи своє життя за чужі, московсько-колоніальні інтереси. За минулих сто років (1897—1997 рр.) багато націй зросло у 3—5 разів. Українців також мало би бути нині до 100 млн. Однак їхня кількість коливається в межах 40—50 млн. Лише за роки «героїчного будівництва соціалізму і комунізму та щасливого життя в СРСР» знищено понад 30 млн. українців.

Для зменшення кількості українців комуністична Москва організувала три голодомори (1921—1923; 1932—1933; 1946—1947 рр.). Як згадував Уїнстон Черчілль, Сталін сказав йому, що «ліквідував» у 30-х роках 10 мільйонів селян». Винищували українців не просто зі злої природи московського імперіалізму, а з метою очищення українських етнічних земель від українців і заселення їх чужинцями. Це був один із способів остаточної розправи з «українським духом», що заважав зміцненню московсько-комуністичного тоталітарного режиму.

Як би не припудрювали імперські злочини, не можна й нині приховати правду про те, що українців тривалий час не лише жорстоко зросійщували, полонізували, а й мадяризували, румунізували, чехізували. Найпомітніший негативний слід в історії України залишила московська (царська і комуністична) імперія. Мовиться про ідеологію малоросійства, в основі якого, як писав визначний поет і мислитель Євген Маланюк, страх і підсвідоме відчуття власної неповноцінності, поєднане з любов’ю до українських пісень і сала. «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція, — підкреслював Євген Маланюк. — Капітуляція ще перед боєм».

Безперечно, історія України багата на приклади героїзму, самопожертви, високого духу заради незалежності, утвердження своєї національної держави. Однак переяславський процес не припинився. Росія за будь-яких умов намагається утримати Україну у своїх лабетах, духовне каліцтво українців триває. Нинішнє тотальне зросійщення органічно переплелося з глобалізацією, яка призводить не лише до американізації, а й африканізації України, нівеляції національного життєвого середовища.

Більшість європейських націй пройшли шлях утвердження своєї ідентичності у ХVІІІ або ХІХ ст.; українцям незрівнянно важче торувати цей шлях наприкінці ХХ—початку ХХІ ст., у період інтеграційного форсажу, у безмежному просторі глобальних викликів та імперативів. Щоб самоутвердитись, вижити, компасом на цьому шляху має бути національне самоусвідомлення. Адже самостійна, вільна особа, її громадянський, державницький дух, всебічний моральний розвиток можливі лише у національно-культурному і високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється у Духові, а Дух — у національному Слові, яке покликане слугувати насамперед порозумінню, злагоді, об’єднанню, ідентифікації української людності, розбудові та утвердженню української України. Кожна держава з її економікою, фінансовою системою, політикою, ідеологією починається з національної мови, яка є основою високої духовності, культури, національної моралі, самоідентифікації. Отже, мовна свідомість народу — це ознака його зрілості, національно-державницької самовизначеності.

Утвердження національної свідомості є захисною реакцією суспільства на руйнівний вплив відцентрових сил, пов’язаних із глобалізацією (розрив традиційних зв’язків, деградація неконкурентоспроможних виробників, руйнування життєвого національного середовища, загострення проблеми безробіття тощо). Якщо вища мета глобальної цивілізації — створення позанаціонального громадянина світу, громадянина єдиної світової держави, то виникає запитання: а чи залишиться людина найвищою соціальною цінністю у такій глобальній державі? Мабуть, ні! Бо для людини-космополіта «де хліб, там Вітчизна». Проте, як застерігають учені, найбільша загроза полягає в тому, що Глобальна Людина стане універсальним знаряддям у руках глобалізаторів нової інтелектуальної ери. Про національний, людський вимір і гуманізацію такої глобалізації не йдеться. Чи має людство вихід з цієї ситуації?

Потрібне глибоке усвідомлення кожним: і численними, і нечисленними народами, і політичними діячами, і хліборобами, і керівниками держав, і робітниками, і багатими, і бідними, що ми всі живемо на одній планеті, що наша цивілізація збереже себе за умови збереження культури, духовності, мови кожного народу. Водночас будь-яка культура має бути відкрита для світу, адже вона — дарунок радості і щастя людям. Людина і культура — невіддільні, адже людина (аргентинець, болгарин, єврей, українець, японець) творить культуру, а культура (аргентинська, болгарська, єврейська, українська, японська) формує людину. Мудрість діалогу культур — в умінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра; доброзичливий діалог культур — мов живильний грунт, на якому проростають зерна порозуміння, злагоди, дружби між націями, державами; творчий діалог культур — криниця, де зберігаються справжні цінності життя.

Зображуючи загальнопланетарну цивілізацію з її багатою історією та культурою, яскравим мозаїчним панно, де кожен народ від найчисленнішого до найменшого представлений своїм коштовним камінцем чи шматочком смальти, які різні за розмірами, конфігурацією, кольором, рівнем обробки тощо, письменник Юрій Завгородній підкреслив: «Коли випадає з тої панорами якийсь шматочок з власної немочі, або його нахабно вибивають відбійним молотком, у кожному разі біднішає наше загальнолюдське панно». Скільки вже на ньому сірих плям замість яскравих камінців постало лишень за останнє століття!? Тільки на території одної шостої земної суші за сімдесят років існування новітньої російської імперії під назвою СРСР зникло понад сімдесят мов та одночасно самобутніх народів в ім’я примарної комуністичної ідеї творення нової історичної спільноти — радянський народ. Наслідком цієї жорстокої антинародної політики є також те, що у мільйонів українців розчавили національний дух, вони стали «общєчєловєками», для яких не існує ні роду, ні племені, досі їхньою адресою є «Радянський Союз».

Отже, у контексті глобалізаційних процесів загальносвітова культура аж ніяк «не повинна формуватися як головна одиниця, одержана в результаті уніфікації й знищення множинних окремих національних і традиційних пріоритетів, хоч які б малі території ними були охоплені, — підкреслив усесвітньо відомий японський філософ, діяч культури, письменник Дайсаку Ікеда. — Перли не міцніші від діамантів, але від цього не менш прекрасні. Соловей дрібніший від орла, але не гірший від нього. І культура жива лише тоді, коли світ сповнений багатоманітністю. Наша цивілізація зуміє створити воістину загальносвітову культуру, коли навчиться цінувати всі без винятку суспільні й духовні надбання людей як різноманітні варіанти вираження єдиної для всіх людяності».

Щоб гідним був український внесок у загальносвітову культуру краси, добра, радості, людяності, потрібно зосередитися на найважливіших факторах збереження і формування національного «Я» — на освіті, науці, інформації. Конкурентоспроможною у майбутньому буде людина, яка опанувала основи наук, володіє новітніми способами сприйняття і передачі інформації, освічена та практично підготовлена, насамперед у професійному, мовному, світоглядному, національно-духовному контексті.

Мова завжди втілює в собі своєрідність свого народу. «Мова — найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона — тіло цієї думки, визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом, — підкреслює відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор Олександра Сербенська. — Мова якнайтісніше пов’язана з духовним світом, сферою почуттєвого, з «розумом серця» — і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими ознаками вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує. І насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе».

Згідно з переписом 2001 р. українці в Україні складають 77,8% від загальної кількості населення (за переписом 1989 р. було 72,7%), росіяни — 17,3% (за переписом 1989 р. було 22,1%). Українську мову вважає рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. У порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. 85,2% українців рідною вважають мову своєї національності, й лише 14,8% — російську. Це, безперечно, розвінчує московський міф про переважну російськомовність етнічних українців. Однак, справедливо зазначає політолог Олег Медвєдєв, визнання української мови рідною ще не означає використання її у повсякденному спілкуванні. Тому соціологи для повноти картини з’ясовують мовну поведінку людей в різних обставинах. Заступник директора Інституту соціології НАН України Микола Шульга пропонує аналізувати мовну практику за такими критеріями, як національне самовизначення, уявлення про рідну мову, мова спілкування в родині, мовні преференції у роботі з документами. Найгірший показник україномовності суспільства вимальовується за останнім критерієм: традиційно лише 40—45% респондентів обирає україномовні анкети. Найвищий же рівень україномовності спостерігається у спілкуванні в родинах, а саме цей критерій можна вважати найоб’єктивнішим, бо саме тут найкращими є умови для вільного вибору — не впливає позиція начальства та не тисне російськомовне оточення. Отже, як стверджує М.Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція, мовляв, свідчить, що наше суспільство складається із двох приблизно рівних мовних спільнот.

Слід зазначити: не один рік триває дискусія про те, що саме має бути покладено в основу мовної політики — національний склад, уявлення про рідну мову чи реальне поширення тієї чи іншої мови. «Найзатятіші українофіли апелюють до перших двох критеріїв, до глибоких генетичних кодів, патріотичних почуттів та морального обов’язку. Раціональнішою здається позиція тих, хто вважає, що мовна політика має базуватися не на етнічній ідентифікації, а все-таки на мовній. Хай буде так, — підкреслює О.Медвєдєв. — Але коли вже нас, україномовних, у державі на загал 50%, то де наша половина телебачення, радіо, газет, кіно, естради тощо?»

Український телерадіоефір, за оцінками фахівців, на 90% заполонений чужоземною, агресивною, насильницькою, порнографічною масовою «культурою», брехливою і цинічною рекламою. Велика кількість телерадіоорганізацій годує українських громадян спримітизованими витворами різних сурогатів, видаючи їх за модерне мистецтво, пропагує «естетику зла», денаціоналізує, зросійщує, американізує і навіть африканізує дітей, підлітків, молодь. Псевдобізнесова, псевдоринкова політика, у якій застрягла переважна більшість телерадіоорганізацій, аж ніяк не допомагає утвердженню високих духовних, моральних, національних ідеалів, української патріотично-громадянської свідомості. Навпаки — велика кількість так званих рейтингових передач є витонченим засобом масового психопрограмування, зросійщення, нівелювання природної сутності українців, знищення культурно-національного життєвого середовища. В Україні по суті відсутній український інформаційний простір.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення 14 квітня 2004-го вперше за десять років свого існування всебічно розглянула, об’єктивно оцінила мовну ситуацію в інформаційному просторі України і ухвалила рішення «Про виконання законодавства України щодо мови телерадіопередач і програм» та «Рекомендації щодо визначення мови програм і передач у програмних концепціях телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення на території України або претендують на отримання ліцензій». Рішення, рекомендації базуються на 10-й статті Конституції України, 9-й статті Закону України «Про телебачення і радіомовлення», де зазначено, що «телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території».

Багато експертів та українська громадськість відзначають, що Національна рада діяла в межах правового поля, ухвалила важливий і актуальний документ, адже державна українська мова в багатьох краях України присутня на правах наймички, або зовсім упосліджена. Правда, можна почути висловлювання, що у нинішній складній суспільно-політичній ситуації ухвала Національної ради не сприяє громадянському порозумінню, злагоді. Мовляв, це є своєрідним антиукраїнським чорним піаром. Дбати про утвердження українського теле- і радіоефіру треба було з перших днів незалежності, не допускати його тотального зросійщення, аби пожежним способом не виправляти ситуацію. Захищаючи право українців на отримання теле- і радіопродукту (інформація, культурологічні, соціально-економічні, політичні, спортивні передачі тощо) державною мовою, Національна рада взяла під додаткову опіку мови національних меншин, визначивши порядок використання їх у програмах телерадіокомпаній. Отже, повністю безпідставним є гвалт: «Утиски!», «Дискримінація!», «Насильницька українізація!», який здійняли російські імпер-шовіністи в Москві та комуністи-малороси на чолі з П.Симоненком і російськомовні ЗМІ в Україні, які сповідують тезу лідера СДПУ(о) В.Медведчука, «що має бути закріплений правовий статус російської мови, оскільки вона є рідною або одною з двох рідних для більшості громадян України». Як уже зазначалося, за даними перепису населення у 2001 р., в Україні проживає 77,8% українців. Українську мову вважають рідною 67,5% населення України. Отже, заява В.Медведчука не є коректною і добросовісною.

Однак через два тижні, 28 квітня 2004 р., Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення вирішила відкласти виконання свого рішення і рекомендацій аж до 1 січня 2005 р. Варто підкреслити, що у головах членів Нацради «прояснилося» після того, як Президент України Л.Кучма розкритикував їхні рішення і рекомендації, назвавши «неконституційними», такими, що не мають юридичної сили. Про «неконституційність» рішення і рекомендацій Нацради Президент України Л.Кучма «зрозумів» тільки тоді, коли проти спроби захистити в Україні українську мову повстала шовіністично-імперська рать московського стратегічного партнера. Леонід Кучма тоді також сказав, що «був би радий, якби завтра всі прокинулися і заговорили українською мовою». Журналісти Галина Левицька і Андрій Ганус влучно підкреслили, що «глава держави не пояснив, як завтра всі можуть прокинутися україномовними у країні, в якій вживання державної мови де-факто не є обов’язковим ані в телерадіоефірі, ані в закладах освіти, ані навіть в органах державної влади».

Невже Л.Кучма, В.Медведчук, П.Симоненко не знають, що значне звуження українського мовного діапазону відбувалося не природно, об’єктивно, а внаслідок століть цілеспрямованого зросійщення, знищення українців як етносу. Тому аморальними, злочинними є перепони на шляху повернення української мови в Україні до свого природного стану функціонування, в якому вона уже була б, якби не чужі і доморощені асимілятори. Слушно зазначає Ю.Завгородній, що дехто з тих, хто хизується високою освітою, стверджує: асиміляційним процесам протидіяти навіть шкідливо, бо, мовляв, хіба можна воювати із законами світобудови? Для так званого обгрунтування своєї позиції спираються на другий закон термодинаміки, відомий ще під назвою «ентропії», або теплової смерті. За тим законом, якщо не вважати його чинність локальною в часовому і просторовому вимірах, все у великому Всесвіті має колись зрівнятися до одної абсолютної нульової температури, тому все поступово вирівнюється, назовсім відмирають найпершими ті, хто не може злитися з іншими в одне ціле, саме тому в процесі еволюції всі народи Землі колись стануть одним народом з одною мовою, з одною культурою.

Якщо так, то навіщо витрачати енергію, інтелект, кошти для відродження, розвитку і утвердження української мови, культури, духовності? Тому новітні асимілятори наполегливо поширюють міф про лінгвістичну близькість української і російської мов, мовляв, природно, що російська мова для українців є рідною. Якоюсь дивною однобокістю характеризується ця «близькість» — лише на користь Москви. Але погляньмо на таблицю «Лексичні відстані мов», що у лінгвістичному музеї Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Що бачимо? Українська мова відрізняється від польської на 30%; від болгарської — на 32; від чеської — на 36; від російської — на 38. Отже, причина засилля російської мови в Україні не в лексичній близькості, а в політиці, метою якої є вигублювання українського етносу, недопущення розквіту української України.

У російському керівництві, до речі, на відміну від «керманичів» в Україні, добре розуміють, яку інтегруючу, цементуючу роль відіграє мова у державному будівництві. Щоб не випускати Україну з-під свого морально-психологічного, політико-ідеологічного впливу, не дати можливості утверджуватися українській мові в Україні, зокрема на телебаченні і радіо, Москва ані на хвилину не припиняє інформаційної агресії. До найтиповіших форм зовнішньої інформаційної агресії належить масове завезення з Росії в Україну досить дешевих (порівняно з вартістю українських) російськомовних газет, журналів, відео- та аудіокасет, заполонення українського ефіру російськими телерадіопрограмами, насичення українського побуту чужоземною (російсько- і англомовною) масовою культурою (агресивною, цинічною, насильницькою, порнографічною). До внутрішніх форм агресії належить заснування і видання в Україні дуже великої кількості (порівняно з потребами росіян, які є громадянами України) російськомовних газет, журналів, книжок, засилля російськомовних теле- і радіоорганізацій, а також демонстративне ігнорування, зневажання української мови, культури, духовності багатьма працівниками від найвищих до найнижчих владних структур Української держави.

І хоч важко не погодитися з Іваном Дзюбою в тому, що «двомовниками» досить часто «називають себе принципові й затяті одномовники, ті, хто не знає і не хоче знати української мови», справжня українсько-російська двомовність, на думку О.Медвєдєва, була б для українофобів великим кроком уперед щодо наразі безроздільно пануючої російської одномовності. Навіть до такого стану йти ще дуже й дуже довго. Як свідчать результати перепису населення 2001 р., національні меншини також не стають за політичною сутністю українцями, а зросійщуються. Так, 88,5% греків, 83 євреїв, 64,7 білорусів, 58,7 татар, 30 болгар тощо рідною визнають не свою національну мову, а російську, й лише більшість поляків вважає рідною українську.

Отже, питання «бути чи не бути українській мові», «національному інформаційному просторові» означає «бути чи не бути українській Україні». Тому таке гостре мовно-культурне протистояння в Україні. Антиукраїнську інформаційну агресію намагаються «обгрунтувати» новітніми «науковими» відкриттями. Наприклад, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віра Агєєва нав’язує тези, що «ідеологема служіння народу втратила актуальність», «письменство не повинне навчати любити Батьківщину...». Інші не перестають стверджувати, що «шкільне літературознавство повинно позбутися комплексу «національного соціологізму», що прийшов на зміну «радянському соціологізму», надалі розкручують московський лженауковий постулат, що українська мова — «регіональний діалект російської мови». Кандидат географічних наук Сергій Рогачов у рецензії на атлас «Географія України» (для 8—9 класів) написав (подаю мовою оригіналу): «Читая украинские названия, географические и экономические термины льстишь своему общерусскому национальному чувству, упиваешься многогранностью своего могучего языка, столь изобретательного в его региональных диалектных проявлениях». «Доброзичливець» С.Рогачов пропонує «ввести в русских школах изучение основ нашего юго-западного, украинского диалекта», а вчителів географії закликає «пробуждать в своих учениках всесторонний интерес к самой близкой, самой родной нам стране, самой нашей на свете территории — Украине. Если вдуматься — более нашей, чем сама территория Российской Федерации».

Дружина президента Росії Людмила Путіна, виступаючи в Петербурзі на всеросійській конференції «Російська мова на межі тисячоліть», підкреслила, що «російська мова об’єднує людей в російський світ» і «кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови». Тож який світ в кабінетах і коридорах владних структур в Україні: український чи російський? Чиїми обранцями є нині сотні тисяч чиновників на чолі з Л.Кучмою? Чи осяває їх український ідеал і потреба в українському національному життєвому середовищі, чи вони раби російсько-імперського молоха, вирватися з полону якого навіть не бажають? Невже вони настільки морально, психологічно, національно покалічені, просякнуті хворобою малоросійства, що не здатні усвідомити: без української культури, духовності, мови, національної економіки не може бути української України? Чи справді вони є серед тих, хто не хоче соборної, могутньої, демократичної Української держави? І також використовує для цього глобалізм?

Українська мова для українців, як будь-яка інша мова для іншого народу, — це матеріалізована свідомість, яка є основою формування, утвердження найважливішого морально-психологічного феномену — україноцентризму. Україноцентризм — це така світоглядна, політико-ідеологічна система координат, у центрі якої перебуває Україна. Націоналістичні засади україноцентризму органічно вплітаються у вселюдські гуманістичні принципи розвитку світу. Згідно з ідеями єврейського літератора Володимира Жаботинського (Зеєва) — не імпер-шовінізм (будь-який: російський, американський, єврейський, арабський, китайський тощо), а націоналізм є ідеологією визнання світового братерства націй у всій їхній різноманітності. При цьому справжня культура має бути виключно національною. Світоглядну систему В.Жаботинського дослідник його творчості Ізраїль Клейнер назвав «вселюдськістю у шатах націоналізму». Дуже актуальними у цьому контексті є думки Миколи Міхновського, висловлені у праці «Самостійна Україна» про те, що кожна нація хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави. Справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духовного і матеріального. Державна самостійність є головна умова існування нації. Отже, зберегти свою неповторність, самобутність і не розчинитися у глибокому морі глобалізації можна лише за умови повнокровного функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, розвитку національної культури та економіки, поліпшення духовно-матеріального рівня життя людей.

Глобалізація — справа жорстка і невідворотна. Зупинити її неможливо. Однак зберегти «цивілізоване обличчя» — людське, національне, культурне, духовне — не лише можливо, а й необхідно. Найважливіший інструмент для цього — національна освіта. Вона мусить бути орієнтована на особистість. Формування раціонального, національно-державницького мислення, наукових знань про людину, природу, соціальний світ, виховання у людини відчуття своєї особистої причетності до світу не лише як об’єкта соціальних впливів, а й як їх активного суб’єкта. Адже сучасність вимагає глобального мислення, але дії мають бути національно визначені, бо це стосується інтересів людини, нації і світової цивілізації. Лише чіткі національні орієнтири в усіх сферах життя України є найголовнішими передумовами зведення до мінімуму негативного впливу глобалізації, в яку цинічно вплітається не лише зросійщення, а й американізація українців. У цьому контексті пріоритетного значення набуває національне, морально-духовне виховання. Адже з наслідками глобалізації матиме справу насамперед сучасне молоде покоління, яке повинно адаптувати українські реалії до глобалістичних процесів. «Лише націоналізм, як опертя на економічну і культурну силу нації, спроможний захистити націю від негативних проявів глобалізації», — слушно підкреслив провідник Київської міської ОУН Богдан Червак.

Отже, збереження і розвиток української мови, культури, духовності є основою безпеки української нації, і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії органів державної влади, громадських, політичних органів, кожного сущого в Україні. Адже людина виступає не планетарною особиною, планетарним громадянином, а конкретно-історичною, національно-культурною індивідуальністю. Тільки тоді, коли глобалізація стане корисною для всіх — великих і малих етносів, народів, націй, держав — можна сподіватися на здорове, добродійне розмаїття світу, яке збережеться у результаті ренаціоналізації, тобто повнокровного розквіту кожної нації і держави: економічного, культурного, духовного, екологічного, соціального тощо.

Закони та імперативи глобальної інтеграції вимагають від України чіткого визначення українського шляху розвитку і стратегічного вибору. Неоколоніальна глобалізація чи ефективна і конкурентоспроможна інтеграція в європейські та світові структури в національних інтересах? Україна — пасивний об’єкт глобалізації чи активний національний суб’єкт глобального розвитку? Щоб Україна мала міцний оберіг і берег водночас, потрібно формувати, утверджувати національну свідомість у всіх українців — основу національної ідентичності, передумову порозуміння і злагоди, розвитку громадянського суспільства. Без розробки і послідовної реалізації національної стратегії, зорієнтованої на глобальні виклики, переваги і загрози, Україна не зможе відстояти своє геостратегічне місце і роль у розвитку сучасної європейської і світової цивілізації.