Комунізм в Україні завжди був більш ніж просто політичною ідеологією, яка виражала інтереси певної частини суспільства. Протягом багатьох десятиліть комунізм був світоглядною системою, через постулати якої сприймала цей світ значна, якщо не сказати — переважна частина українців. Тоді як політичні ідеології концентрують свою увагу на політичних та економічних проблемах, залишаючи морально-етичну й духовну сфери головним чином релігії та церкві, при цьому, звичайно, постійно декларуючи прихильність до цінностей тієї чи іншої релігії, — комунізм, у його марксистській формі, відразу проголосив себе установою атеїстичною.
Комунізм ставив за мету не поступове вдосконалення існуючого світу, а його знесення і побудову на цих руїнах небаченого доти царства справедливості.
Марксове вчення, розвинуте його російськими послідовниками, було занадто самодостатнім, щоб підпорядковувати себе будь-якій релігії. Воно само претендувало на роль світогляду, який не тільки відповідав, яким чином можна побудувати майбутнє справедливе суспільство, а й відкривав «таємниці» світобудови, створював власну систему цінностей. Зрозуміло, що, попри всю свою матеріалістичну риторику, комуно-соціалізм був ідеалістичною системою, і тому першим, найгострішим і постійним конфліктом, у який він вступив, була його боротьба з християнською системою цінностей. Cоціалістично-комуністична ідея в Росії набула форми мрії про щастя народу і психологічно була аналогічною до релігійної віри.
Таким чином, комунізм проголосив себе атеїзмом, тобто заперечив існування Бога, християнського Бога, при цьому зберігши риси релігії, створивши власні святині і власних богів.
Атеїзм став складовою комуністичної ідеології, і на нього в першу чергу покладалося завдання підмінити християнську систему цінностей системою цінностей комуністичних. Комунізм як світогляд не мав жодних шансів співіснувати нарівні з християнським світоглядом. Тому вся радянська історія — це історія нищення християнства та інших релігій. Церква й духовенство, яке не було репресоване, мусили скоритися, щоб самозберегтися. І слід визнати, що радянська ідеологічна система зуміла змусити повірити в комуністичні фантоми переважну частину населення країни. Комунізм справді перетворився на своєрідну ерзацрелігію. Вона зазнала краху лише після того, як у другій половині 80-х народ дізнався, які злочини приховувалися під гарними ідеями.
Одна з найбільших проблем, які поставило життя перед комуністами сьогодні, — вироблення нової позиції стосовно релігії. КПУ розуміє, що в умовах сьогодення неможливо залишатися на позиціях войовничого атеїзму. Комуністи взагалі відмовляються від атеїстичної риторики, властивої їхнім класикам, хоча, як і в радянські часи, авторитет Маркса і Леніна залишається для них найвищим.
Вже у перших числах відродженого «Комуніста» розпочинається дискусія з приводу нових підходів компартії до релігійних проблем. Озвучуються пропозиції переглянути позиції партії щодо релігії, аж до того, аби вивчити досвід РСДРП періоду, коли допускалося членство в партії священиків. Висловлюються думки, що, незважаючи на важливість розходжень поглядів на те, що чекає людину після смерті, значно важливіше виробити спільні підходи віруючих і атеїстів до розв’язання проблем соціального облаштування земного життя. Зрештою, світоглядне сектантство, на переконання окремих членів КПУ, ізолює від комуністів-гуманістів мільйони віруючих громадян країни.
Звичним стає акцентування уваги з боку як рядових комуністів, так і офіційних речників партії на тому, що комуністична ідеологія в процесі свого історичного розвитку ввібрала у себе все краще з того, що виробило людство в результаті соціальних та духовних пошуків, комуністи, мовляв, цінують загальнолюдські ідеали добра, миру, правди, справедливості, милосердя, краси, які сповідує християнство та інші віровчення. Саме це, на думку комуністів, має стати основою для співпраці віруючих та комуністів у справі облаштування суспільства на ідеалах соціальної справедливості.
Важко повірити, що лідери компартії справді сподіваються, буцімто знайдеться у країні релігійна організація, яка співпрацюватиме з ними у справі розбудови справедливого суспільства, маючи трагічний досвід існування за радянського ладу. Тому заміна войовничо-атеїстичної риторики закликами до порозуміння з віруючими, швидше за все, пояснюється прагненням комуністів забезпечити собі підтримку політично активної частини віруючих українців.
Як бачимо, навіть світоглядні розходження не зупиняють сьогодні комуністів у прагненні розширити власну соціальну базу за рахунок віруючих. При цьому комуністи й віруючі не тільки мають кардинально відмінні погляди на питання посмертної долі людини, а й взагалі по-різному трактують саме поняття духовності.
До питань духовності компартія звертається не рідше, ніж церква, тільки для комуністів духовність аж ніяк не пов’язана з поняттями Бога і душі, що становить сенс християнського розуміння цього поняття. Висловлюючи стурбованість станом духовності та моральності народу, КПУ важливими їх складовими вважає колективістську психологію та мораль, інтернаціоналістські переконання, пам’ять про трудові й ратні подвиги радянського народу, а ворожими їм тенденціями — насаджування під лозунгами «національного відродження і демократії» войовничої націоналістичної ідеології, культу індивідуалізму, споживацтва, збагачення, ненависті до інших народів, утвердження західних стандартів життя (проти американізації духовного життя, поруч із комуністами, виступають діячі православної церкви, однак їхня мета — очищення людської свідомості від бруду маскультури, щоб відкрити цю свідомість для Бога).
У програмі КПУ зазначається, що комуністи залишаються прихильниками діалектико-матеріалістичного світогляду, і одне з найважливіших завдань, які стоять перед ними в сучасних умовах, — це пропаганда матеріалістичних, соціалістичних ідей і комуністичних поглядів, щоб протидіяти спробам нав’язати народові України ідеологію антикомунізму, націонал-екстремізму, шовінізму та войовничого фундаменталізму.
Практично всі засадові документи КПУ наголошують на тому, що партія вважає свободу переконань невід’ємним правом громадян, комуністи з повагою ставляться до почуттів віруючих, виступають за неухильне дотримання свободи совісті. При цьому обов’язковою умовою є дотримання принципів відокремлення церкви від держави і школи від церкви, невтручання представників релігійних конфесій у виховну роботу в державних освітніх і культурно-просвітницьких закладах, Збройних силах України, неприпустимість визнання державою жодної релігії як обов’язкової.
В іншому документі — «Платформі КПУ на вибори до Верховної Ради України 1994 р.» — комуністи наголошують на недопустимості використання з політичною метою релігійних організацій не тільки владними структурами, а й політичними партіями і рухами, що призводить до загострення міжконфесійних відносин та загрожує дестабілізацією обстановки в суспільстві.
Відколи виходить газета «Комуніст», на її сторінках регулярно з’являються матеріали, в яких часто справедливо звинувачувалися владні структури у тенденційних підходах до розв’язання проблем тих чи інших релігійних конфесій. Такі звинувачення посилювалися в моменти особливого загострення міжконфесійного протистояння. У липні 1995 р., коли суспільний спокій було порушено подіями, пов’язаними з похованням патріарха Володимира (Романюка), президія ЦК КПУ виступає із заявою, в якій звинувачує «деяких церковних ієрархів у прагненні, не зупиняючись перед політичними провокаціями, ультиматумами і погрозами, порушенням існуючих в країні правил і власного слова, утвердити зверхність однієї релігійної конфесії...» При цьому компартія поклала відповідальність за ситуацію, що склалася в країні, на некомпетентні дії влади, яка намагається загравати з окремими конфесіями.
У серпні 2000 р. «Комуніст» публікує заяву секретаріату ЦК КПУ «Неухильне дотримання законів — святий обов’язок і громадян, і органів влади» як реакцію на події, пов’язані з освяченням Успенського собору. В заяві говориться, що організатори цієї події, залучаючи до співучасті державних чиновників, нібито вболіваючи за об’єднання православних України, досягнуть зворотного результату — не тільки ускладнять, а й, швидше за все, зроблять неможливим у перспективі таке об’єднання.
Однак найгострішій критиці з боку комуністів владні структури були піддані в результаті приїзду в Україну Папи Римського. Комуністи виступили зі звинуваченнями, що в ході візиту грубо порушувалося законодавство України.
Катерина Самойлик — народний депутат України (фракція КПУ) публікує вісім запитань до голови Державного комітету у справах релігій В.Бондаренка, в яких наголошує, що в ході візиту відбулися такі порушення законодавства України: 1) Папа як запрошений
з-за кордону проповідник мав право проводити меси лише серед католиків, які його запросили; 2) залучення сотень тисяч громадян, серед яких було багато школярів і студентів, до участі в богослужіннях можна характеризувати як «акцію насильного масового відречення громадян від інших віросповідань», що є порушенням ст. 3 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», яка забороняє втягування громадян у релігійні обряди; 3) ст.5 Закону забороняє державне фінансування будь-якої діяльності релігійних організацій (владі закидається навіть те, що упорядкування Львова здійснювалося за державний кошт, — виходить, реставрувати місто мали б віруючі?).
Публікація К.Самойлик цікава ще й тим, що в ній ідеться про претензії комуністів до влади не тільки з приводу її стосунків із католицькою церквою. Народний депутат звинувачує владу: 1) у втручанні у внутрішнє життя церков та лобіюванні інтересів «розкольницьких груп»; 2) у безперешкодній реєстрації як «релігійних» десятків організацій, що не мають нічого спільного з релігією (внаслідок цього, мовляв, українських патріархів, митрополитів і єпископів в інших християнських країнах не пускають, як самозванців, навіть на пороги православних і католицьких храмів);
3) у підтримці УПЦ КП, яка незаконно володіє майном УПЦ, бере активну участь у політичному житті і втручається у внутрішні справи інших конфесій та веде з ними боротьбу; 4) у потуранні греко-католикам, які мають плани перенесення свого центру зі Львова до Києва, що загрожує новими міжконфесійними конфліктами.
Викладений вище матеріал сформульований в основному на підставі офіційних матеріалів КПУ і відбиває офіційну позицію компартії щодо релігійних проблем. Слід зазначити, що більшість положень, викладених у ньому, відповідають нормам демократичної правової держави. Однак проблема полягає в тому, що теорія і практика у комуністів часто суперечать одна одній.
Критикуючи владу та інші політичні сили, чи дотримуються самі комуністи проголошених принципів, а саме — поваги до віруючих різних віровизнань, невтручання у внутрішні справи церков, неучасті у міжконфесійних конфліктах? Однозначно — ні.
Навіть в офіційних документах натрапляємо на цікаве трактування компартією своєї позиції у духовній сфері: «КПУ рішуче виступає проти насадження в усьому суспільстві ідеології антикомунізму, войовничого націоналізму, антиправославного клерикалізму», або КПУ виступає проти «... войовничого фундаменталізму, особливо антиправославного клерикалізму, що посилюється». Компартія проголошує своїм ворогом будь-який клерикалізм, окрім православного? Як інакше можна трактувати це невипадкове, бо вже, як мінімум, двічі повторене в офіційних документах формулювання? Однозначно, що саме так, бо його підтверджує маса неофіційних матеріалів, за які, як зазначає редакція «Комуніста», вона відповідальності не несе.
Можна стверджувати, що КПУ зайняла позицію всебічної підтримки Української православної церкви (Московського патріархату). Такий крок логічний і пояснюється цілою низкою причин. По-перше, на переконання самих комуністів, ідеї християнства не суперечать «моралі і ідеї справедливості, рівності і братерства, тобто ідеї комунізму». По-друге, лише православ’я, як вважають прихильники КПУ, — справжній носій християнських цінностей. По-третє, православ’я є фактором інтеграції слов’янських народів, які лише спільно зможуть протистояти духовній експансії західної капіталістичної цивілізації, що й надалі залишається головним ворогом українських комуністів. При цьому вони вважають своїми непримиренними ворогами «неканонічні» УПЦ КП та УАПЦ, які прагнуть відірвати від Москви значну частину православних українців, тим самим зашкодивши планам збереження єдиного духовного простору.
Комуністи переконані, що після руйнації комунізму «головним ворогом Америки залишилось російське православ’я». Ведучи боротьбу з націонал-демократичними силами, які, на їхню думку, представляють в Україні інтереси Заходу, комуністи обвинувачують їх у тому, що після зруйнування соціалістичної держави, її економіки і соціальної сфери вони прагнуть зруйнувати канонічну УПЦ. В цьому контексті жорстко критикується діяльність депутатської групи «За єдину помісну православну церкву».
Другою за значенням загрозою, після «розкольницьких груп», для канонічного православ’я комуністи вважають уніатство. У зв’язку із цим, незважаючи на декларовану ними повагу до віруючих різних віросповідань, вони розгорнули справжню інформаційну війну проти греко-католиків.
Зазначимо, що конфлікт між комуністами й УГКЦ тривав від Львівського собору 1946 року, коли церкву було офіційно проголошено самоліквідованою, однак фактично вона продовжувала діяти в підпіллі. Приводом до гонінь на греко-католицьку церкву стали звинувачення її у співпраці із фашистами та націоналістами. У численних публікаціях у комуністичних засобах масової інформації на тему злочинів ОУН—УПА практично завжди змальовується ідейний провід УГКЦ у діях націоналістів. При цьому провідників УГКЦ А.Шептицького та Й.Сліпого інакше як «пройдисвітами, зрадниками і фашистськими прислужниками» у цих статтях не називають.
Комуністи обвинувачують греко-католиків у нищенні православ’я в Західній Україні і у планах нав’язати унію решті регіонів країни — так званій інтеграції православ’я з унією під Папу. Врешті-решт «прихильники свободи совісті» приходять до висновку, що «нічого, крім загострення міжконфесійних відносин, відновлення УГКЦ не принесло».
Щодо інших виявів «антиправославного клерикалізму», то комуністи не приділяють їм особливої уваги. Це можна пояснити тим, що вони, на їхню думку, становлять для «канонічного православ’я» меншу загрозу. Щоправда, в комуністичній пресі час від часу трапляються випади проти «протестантських проповідників, які заполонили ефір і вважають нашу країну духовною пустелею», або проти необґрунтованої реєстрації як релігійних організацій псевдорелігійного спрямування. Не подибуємо в комуністичних виданнях критики ісламського фундаменталізму. Навпаки, ісламісти, що кинули виклик американській системі цінностей, сьогодні мають підтримку в українських комуністів.
Особливу прихильність КПУ демонструє системі, що формується у Білорусі. Президент О.Лукашенко в одному зі своїх виступів самоідентифікував себе як «православного атеїста». Саме таку характеристику, на перший погляд позбавлену будь-якого глузду, можна дати українським комуністам. Адже вони прагнуть поєднати непоєднувані речі: залишаючись прихильниками діалектико-матеріалістичного світогляду, про що гласить програма КПУ, вони визнають визначальну роль православ’я не тільки в історії нашого народу, а й у сьогоденні.
Таким чином, проаналізувавши не тільки офіційні документи КПУ, а й матеріали авторства комуністів різного рангу, приходимо до висновку, що компартія на сьогодні не має чітко визначеної позиції щодо свого ставлення до релігії. Підтримуючи УПЦ, комуністи не відмовляються від діалектико-матеріалістичного атеїстичного світогляду. Зрозуміло, що завдяки такій позиції компартія не знаходить підтримки жодної із церков, навіть УПЦ, якій симпатизує.
Постає запитання: чи можливе примирення комуністів із релігією? Позитивну відповідь на нього дає досвід діяльності зарубіжних компартій. В одній із найбільш релігійних країн Європи — Польщі — вже вдруге на посаду президента народ обирає комуніста. Але це стало можливим лише тому, що компартія відмовилася від зазіхань на світоглядну сферу, комунізм перетворився зі світогляду на політичну доктрину, яка ставить перед собою завдання боротьби за політичні та соціальні права працюючих. Комунізм відмовився від невластивих політичним ідеологіям релігійних функцій. Що ж до компартії України, то вона поки що не наважилась остаточно ступити на такий шлях розвитку.