Ще зовсім недавно можна було почути, що ми прагнемо побудувати демократичну правову державу. Тепер ці декларації, зі зрозумілих причин, майже зникли з офіційної риторики. Однак не хотілося б, щоб, як само собою зрозуміле, склалася думка, буцімто вже ніхто нікуди не йде і нічого такого не будує. Тому вважаю, що саме зараз важливо замислитися над тим, наскільки реально українцям стати цивілізованим законослухняним народом.
Наше сьогодення — це загальна фантасмагорична гра, де правила пишуть не для того, щоб їх дотримуватися, а для того, щоб порушувати. Закони в Україні не поважають, бо всі знають, що створюються вони для бідних і дурних, а не для багатих і спритних. Мій скромний досвід роботи у правозахисному комітеті невеличкого міста залишив у душі неприємний осад: до нас у комітет приходили люди в надії, що ми допоможемо їм... оминути закон. Кожен знаходив масу прикладів, коли аналогічне питання вирішувалося на користь прохача. Повага до закону неможлива без впевненості, що перед ним справді всі рівні. Корупція — першопричина багатьох потворних явищ у нашому суспільстві, у тому числі й повсюдного правового нігілізму. Але багато аспектів проблеми кореняться в нашому недавньому минулому.
Радянська держава не була зацікавлена у законослухняних громадянах. Більше того, ситуації, коли майже кожен громадянин СРСР був би порушником закону, якщо й не створювалися навмисне, то принаймні влаштовували і правоохоронні органи, і можновладців. Людина, яка порушує закон, — повністю підконтрольна і залежна. Вона не може дозволити собі «неправильну» поведінку стосовно влади. Інколи здавалося, що порушників закону правоохоронні органи розводять, як рибу в озерці. Адже це так зручно: не особливо перешкоджаючи правопорушенням, ліниво споглядати, хто вже «дозрів» і прямо проситься «на сковорідку», хто знадобиться «для плану», а кого треба взяти за кримінальною статтею за політичну нелояльність. Мені складно судити, якою мірою збереглася ця практика нині. У кожному разі, у вартових порядку, котрі у своїй діяльності керуються переважно оперативними даними, завжди залишається спокуса використовувати зібрану інформацію з особистою метою, притримати до «потрібного моменту» тощо. Цей прихований бік діяльності правоохоронців жодним чином не може контролюватися суспільством. Зовсім інакша справа із сигналами, які надходять відкрито, — їх складніше ігнорувати, вони перебувають у фокусі уваги тих, хто заявив про непорядок, і їхнього найближчого оточення. Проте, схоже, ми не готові перейти від таємного «стукацтва» до відкритих «сигналів» свідомих громадян.
Стук, стук, стук, я — твій друг...
Законослухняність у розвинених країнах великою мірою тримається на взаємному контролі простих громадян: повідомити про порушення кимсь закону або навіть правил співжиття— цілком нормально й похвально. Проте є досить серйозні побоювання, що ми ще дуже нескоро прийдемо до розуміння того, що слід не лише самим дотримуватися законів, а й стежити за тим, аби їх не порушували інші. Якщо в західних країнах це нерідко означає всього лише «повідомити про непорядок», у нас набагато серйозніше — «донести» і «настукати».
У сталінські часи «донести» було синонімом «занапастити». У результаті такої дії людина зазнавала катувань, проводила роки в таборах, гинула, нерідко репресіям піддавалися її близькі й друзі... «Люди ще пам’ятають, як порівняно недавно доводилося «вираховувати», хто саме у найближчому оточенні — стукач, а слово «сексот» звучало як лайка, і мало хто знав, що розшифровується воно цілком пристойно: «секретний співробітник». Відомі «кухонні розмови» відбувалися не тільки й не стільки між подружжями, а найчастіше у колі найближчих друзів. Поняття «справжній друг» містило в собі дуже важливу характеристику — «той, хто не зрадить», а якщо ближче до радянських реалій — «той, хто не закладе». Побутувала думка, що «стукає» кожен третій. (Буквально сприйнявши в дитинстві це твердження, я болісно намагалася визначити «сексота» щоразу, коли бачила разом трьох співрозмовників.)
Таким чином, у середовищі порядних, із критичним мисленням людей, тобто тих, кого можна назвати совістю суспільства, донині зберігається більш ніж зневажливе ставлення до тих, хто у будь-якій формі співпрацює чи то з міліцією, чи то з СБУ, яку й досі часто продовжують називати КДБ.
Публіка простіша теж не поважає стукачів, але трохи з іншої причини. У радянські часи «малою зоною» називали в’язниці й табори, а «великою зоною» — весь Радянський Союз. Це відображало рівень закритості й несвободи суспільства, недотримання елементарних демократичних прав та свобод громадян. Тепер поняття малої і великої зони трохи трансформувалося. Протягом десятиліть основною формою покарання було позбавлення волі. За ґрати потрапляли й за ті правопорушення, за які в розвинених країнах присуджували адміністративні покарання, виплату штрафів або грошову компенсацію, умовні терміни та ін. У результаті дуже специфічні «університети» пройшли величезні маси людей, які сприйняли мораль зони. Значною мірою посприяли тому і «бандитські» серіали. «Поняття» пробралися в нашу свідомість, стереотипи поведінки і блатний лексикон зони прижилися і в молодіжному середовищі, і в ЗМІ, і в белетристиці. Чи варто у зв’язку з цим нагадувати, що, за правилами зони, «стукачі, тихарі, ментовські, кумівські та ін.» заслуговують, м’яко кажучи, найгіршого до себе ставлення?
«Моя хата скраю, нічого не знаю...»
Багатьом відома розповідь про те, як хтось із наших, випивши в гостях у своїх американських друзів, не піддався на їхні умовляння залишитися переночувати, а сів за кермо напідпитку. Його майже відразу затримала поліція — виявляється, турботливі друзі «настукали» на нього, щойно за ним зачинилися двері. Хоч репертуар гумористів не можна використовувати як джерело достовірної інформації, я все ж таки скористалася цією байкою, аби перевірити співвітчизників на «готовність настукати». На жаль, зібрані з цього приводу коментарі опублікуванню не підлягають із міркувань політкоректності стосовно американського народу. Проте, якщо зробити над собою зусилля й замислитися, заплачений штраф — це дрібниця, порівняно з тим, що наш герой міг стати винуватцем чиєїсь загибелі або загинути сам. У чому ж річ? Звідки в нас така стійка схильність до «недонесення»?
Можна, звичайно, порозмірковувати над тим, що сам менталітет українців із самого початку передбачає «невтручання у внутрішні справи» оточення. Але, за фактом, це не більш ніж один із законів виживання. Обивательська народна мудрість, яка гласить, що «моя хата скраю», підживлюється історіями з життя — як «небайдужий» громадянин, кинувшись когось захищати, у результаті сам опинявся на лаві підсудних або ставав жертвою тих, проти кого наважився свідчити. (Програма захисту свідків — це для українців щось із голлівудської реальності.)
В обивательському середовищі й тепер продовжують циркулювати розповіді про неадекватність покарання — від «побили до півсмерті» до «ні за що посадили». Недавно довелося спілкуватися з жінкою, яка, упізнавши хлопця, котрий викрав чималу дещицю її нехитрого добра, забрала заяву про крадіжку. Процитую її слова: «Я не змогла взяти такий гріх на душу. Хлопець зовсім молодий, може, ще одумається. А на зоні його можуть убити, покалічити, опустити, зробити з нього справжнього бандита. Я не можу з цим усе життя жити. Якщо йому й судилося потрапити на зону, то хай це трапиться не з моєї вини». Чи варто говорити про дуже туманні перспективи співпраці з представниками правопорядку тих, для кого «сигнал» в органи досі вважається гріхом і викликає відчуття вини... І навіть якби нам пропонувалося в суді присягатися на Біблії говорити «правду, тільки правду і нічого, крім правди», то і в такому разі будь-який обман сприймався б нами як неправда заради порятунку — не важливо, себе чи того, на чию користь лжесвідчимо. Якщо говорити вже зовсім простими словами, то в цивілізованих країнах повідомляють в «органи» для того, щоб зробити людині краще, а в нас — щоб зробити гірше.
Синдром «Робін Беда»
Цікавий, однак, коктейль у головах наших співвітчизників — чого там тільки не намішано: десять заповідей (одна з яких гласить «не вкради») інколи цілком мирно уживаються з ідеями експропріації експропріаторів у популярнішій інтерпретації «грабуй награбоване». Хай там як, а повага до приватної власності, напевно, ще не скоро поселиться в душах пересічних українців. Соціальну справедливість надто довго сприймали вони як «відібрати в багатого і віддати бідному». Тому в душах більшості гасло «багаті поділяться з бідними» викликає палкий відгук. І якщо багачі терміново не поквапляться й не доведуть, що таки-так, готові ділитися, то не можна виключати рецидивів на кшталт «Великої Жовтневої». У своїх мріях простий люд рідко ототожнює себе з Робін Гудом, який роздасть награбоване бідним — швидше, вже з Робін Бедом, який усю здобич залишить собі. Майдан трохи вправив мізки тим, хто вважав, що народ можна до нескінченності душити й залякувати. І водночас такі форми протесту посіяли ілюзію, що масові акції завжди будуть піднесено-мирними — з полум’яними промовами, піснями й молитвами, радісними дітками і домашніми улюбленцями в кольорових бантиках. Як заклинання повторюється заяложена фраза «Народ розчарувався в Майдані». А може, народ розчарований у мирному Майдані?..
Суспільство, у якому не поважається приватна власність, не може бути стабільним. Але як же її поважати, якщо практично не прижилося поняття «чесний бізнесмен»? Доходить уже до того, що поняття «чесно нажите багатство» багато хто розуміє як «багатство, нажите без насильства і трупів». Тобто до розряду «злочинно нажитого» начебто вже й не належить статок, отриманий у результаті всіляких лазівок у законі, хитрощів та преференцій в обмін на лояльність (найчастіше в матеріальному вираженні) стосовно влади.
Важко привчити дитину витирати ноги, якщо цього не робить її батько. Наші «батьки», на святе переконання більшості обивателів (не мені судити, наскільки справедливе), не сплачують податків із надзвичайних оборотів. То чому ж має сплачувати податки людина, для котрої це рівнозначне голодному існуванню? Як пояснити звичайному українцеві, що він повинен відмовляти собі в усьому, аби заплатити за газ, на якому щохвилини багатіють якісь жирні коти? Поняття «чесний платник податків» має почати культивуватися згори. І навряд чи стануться серйозні зрушення в суспільній свідомості, доки за несплату податків не буде засуджено групу політично різнокольорових аль капоне. Однак не менш важливо, аби кожен житель України відчув, що сплачені ним податки не розкрадаються, а «працюють» на нього, захищають його, покращують якість життя...
У мене немає однозначного ставлення до порушеної теми. Якщо абстрагуватися від різних стереотипів, моделей поведінки і спадщини царського, пардон — радянського режиму, то починає здаватися, що ми просто якось інакше влаштовані й ніколи не станемо нудними добропорядними громадянами, готовими через будь-яку дрібницю звертатися до вартових порядку. То, може, і не треба нічого змінювати — ні в собі, ні в суспільстві? А водночас так хочеться почуватися безпечно вдома й на дорогах, не ходити по сміттю і не вступати щокроку у собаче лайно... Дуже хотілося б, аби розмову на цю тему було продовжено.