Можливо, незабаром жителі і гості Хмельницького стануть свідками будівництва першої не лише в обласному центрі, а й на Поділлі незвичної для наших широт споруди — мечеті.
Втім, заради історичної справедливості слід зазначити, що колись мінарет уже височів над нашою землею. Було це 1672 року, коли Поділля опинилося під владою турків. За 27 років панування вони багато що переінакшили на свій лад. Зокрема у Кам’янці-Подільському чимало християнських церков перетворили на мечеті. Найбільше не пощастило кафедральному костелу на центральному майдані старого міста, якому вже тоді було близько сотні років. За задумом яничарів, велична споруда мала повністю змінити свою «орієнтацію» і стати головною мечеттю Поділля. Для цього із західного боку до неї добудували мінарет і прибрали всі символи християнства. Коли ж 1699 року в місто знову прийшли поляки, їм довелося грунтовно потрудитися, аби повернути кафедральному костелу «столиці Подільського воєводства» попередній зовнішній вигляд, який йому належало мати за статусом. Мінарет вирішили не руйнувати, а місце шеєха — глашатая, що з вершини вежі закликав правовірних мусульман на молитву, 1756 року зайняла бронзова статуя Мадонни. І це стало своєрідним символом перемоги християн над мусульманами.
На щастя, у наші дні такого протистояння релігій немає. Вотчина українських мусульман — Крим. В інших регіонах країни шанувальники пророка Магомета настільки нечисленні, що загрожувати можливим ослабленням щільних лав християнства не можуть. Інша річ — насторожене сприйняття екстремістських течій ісламу політиками чи ж побоювання простого обивателя перед релігією, яку багато хто асоціює з нетерпимістю до іновірців та агресією...
— Всі ці страхи не мають під собою ніякого грунту, — каже наш співрозмовник Рахім Фазіл, шейх мусульманської общини Хмельницького. — Іслам — одна з наймиролюбніших релігій на планеті. А стосовно екстремістів і людей, котрі неправильно трактують слова Вчителя, то невігластво — це лихо для будь-якої віри.
Рахім Фазіл народився 1963 року в містечку Хост, що на півдні Афганістану. Іслам вивчав у школі, де вчення великого пророка — один з основних і найскладніших предметів. Не стояла осторонь релігійного виховання і сім’я, де Коран завжди був настільною книгою. 1987 року Фазіл вступив у Хмельницьке медичне училище. По його закінченні кілька років працював в обласному тубдиспансері. Сьогодні ж він — приватний підприємець. Більшість часу проводить на присадибній ділянці і на речовому ринку. Одружений з українкою, має десятирічного сина.
— Так сталося, що про ідею створення в Хмельницькому мусульманської общини ми всерйоз заговорили скорботного літнього дня 1999 року, — каже Рахім. — Тоді в місті померла побожна жінка, яка все своє життя намагалася дотримуватися законів ісламу. Виконуючи останню волю покійної, родичі і знайомі доклали чимало зусиль, аби поховати її за всіма канонами. Однак найважливішого правила виконати так і не вдалося. Річ у тім, що небіжчик має лежати в могилі обов’язково обличчям у бік святая святих для мусульман — міста Мекки, що в Саудівській Аравії. Однак планування цвинтаря не дозволяло цього зробити, і жінка знайшла вічний спочинок не так, як це велить Коран...
Відразу після поховання група послідовників ісламу всерйоз вирішила домагатися виділення на будь-якому із шести діючих міських цвинтарів мусульманського сектора, де можна було б поставити невеличку споруду для захисту від дощу та вітру, аби спокійно прочитати молитву, попрощатися з померлим і, природно, поховати його належним чином. «Адже людей, котрі шанують Аллаха, в обласному центрі не так і багато, то й землі багато не знадобиться, а отже, проблем бути не повинно...», — гадали ініціатори створення сектора, ладячись на прийом до міської влади.
Втім, візит був тимчасово відкладений. «Прохання матиме набагато більшу вагу, якщо виходитиме від зареєстрованої за всіма правилами релігійної общини», — вирішили вони, і напередодні 2000 року Фазіл Рахім вирушив до начальника управління у справах релігії та міграції Юрія Блажевича.
— Юрій Іванович із розумінням поставився до нас і дуже допоміг, — згадує Рахім. — Насамперед зателефонував своїм колегам у сусідні області — дізнатися про досвід реєстрації таких общин. Проте, як з’ясувалося, підказати йому нічого не можуть — хмельницькі мусульмани першими в регіоні виявили бажання набути офіційного статусу. Потім був дзвінок у київське Духовне управління мусульман України (ДУМУ). Там нам пообіцяли всіляке сприяння.
21 лютого 2000 року общину зареєстрували. В орендованій на дві години на тиждень кімнаті в одному з міських дитсадків стали збиратися брати по вірі, щоб спільно славити Аллаха. Звісно, «виконуючий обов’язки» мечеті музичний зал дошкільної установи — малопридатне для цього місце. Та хмельницькі мусульмани раділи й цьому. Тут можна створити хоч якісь умови для обов’язкового святково-п’ятничного намазу. Наприклад, зробити так, щоб у зал до молільників ніхто не заходив у брудному взутті, що, за ісламськими законами, дуже важливо. Можна помолитися в колі одновірців. Послухати проповідь, притчі, Коран та інші священні книги, які читає сам Рахім. В общині він один із небагатьох, хто знає арабську, тому, прочитавши невеликий фрагмент, відразу перекладає його російською, яка тут є мовою спілкування.
Зараз на п’ятничний намаз приходить до 30 чоловік, а на великі свята збирається понад 70. Переважають серед них азербайджанці, трохи менше афганців. Є також татари, турки, дагестанці і чеченці. Багато віруючих приходять із дітьми.
Побутує думка, що слабкій статі закрита дорога в мечеть. Однак це в корені не так. Просто присутність жінок у мечеті має відповідати деяким правилам. Жінка, яка стоїть навколішки і б’є чолом, не повинна потрапляти в поле зору сильної половини — адже це мимоволі відриває від молитви. Тому мусульманки виконують священний обряд або за спеціальною ширмою, або позаду чоловіків.
Та повернімося до історії общини. Після офіційної реєстрації подільські мусульмани вирішили не обмежуватися організацією свого сектора на цвинтарі, а піти далі — побудувати мечеть. Їх підтримали в Духовному управлінні мусульман України, пообіцявши не лише надати фінансову, проектну та моральну підтримку, а й по закінченні будівництва надіслати в місто справжнього імама — випускника Київського ісламського університету, студенти якого вже неодноразово приїжджали в общину на практику.
Хмельницька мечеть задумана невеличкою, скромною в оздобленні й атрибутиці, можна сказати — аскетичною. Планується, що, окрім одного чи двох невисоких мінаретів, буде маленька кімната, в якій можна зняти взуття і здійснити обов’язковий ритуал омивання, невеликий зал для молебнів та приміщення для вивчення ісламу в недільній школі. А з архітектурних «надмірностей» потрібна лише ніша в стіні, яка арабською називається «мембар», що вказує напрямок на Мекку. За словами Фазіла, серед парафіян достатньо заможних людей, які обіцяли фінансувати будівництво.
Община не бачить причин, на підставі яких місцева влада може відмовити в наданні землі під будівництво. Адже, як запевняє Рахім, мусульман влаштовує будь-яка ділянка в межах міста, щоб тільки до неї можна було підвести комунікації і вона не сусідила з розважальними закладами. Крім того, Фазіл слушно вважає, що така незвична споруда стане ще однією визначною пам’яткою і навіть прикрасою обласного центру.
Однак чи судилося збутися мріям Рахіма та його одновірців, невідомо. У кожному разі, ще в березні минулого року він звертався до мера з проханням виділити земельну ділянку під мечеть та сектор на кладовищі. Його лист було підкріплено клопотаннями від обласного управління з питань національностей, міграцій і релігій та ДУМУ. Через три місяці Рахім отримав відповідь, підписану головним архітектором міста Гавриляком: питання, у силу «специфічності», не може розглядатися без його особистої присутності. А коли й де планується прийняти рішення, так і залишилося невідомим. Хоча, як стверджує Рахім, у приватній розмові Гавриляк підтвердив, що не бачить причин, які перешкоджають втіленню в життя планів общини.
Що ж стосується питання виділення землі на кладовищі, то торік у жовтні Фазіл одержав із департаменту житлово-комунального господарства лист із відмовою. Дослівно це звучало так: «Видiлення окремих земельних дiлянок для здiйснення поховань померлих громадян за релiгiйною ознакою дiючим законодавством України не передбачене».
У міському комунальному господарстві нам повідомили, що з дня відкриття 1964 року Центрального міського цвинтаря там існували офіцерський сектор — для поховання військових у званні не нижче майора, дитячий — для малят, які померли у віці до 5 років, а також католицький, православний та юдейський. Проте 1977 року надійшло розпорядження про з’єднання останніх трьох секторів в один — інтернаціональний. Але, як мовиться, немає правил без винятків.
Побожні католики дедалі частіше знаходили вічний спочинок на одному з цвинтарів у приміській зоні, неподалік костелу, що його згодом стали називати «католицьким». А євреї заходилися «бомбити» владу, у тому числі і республіканську, листами-проханнями про збереження за ними звичного сектора на центральному цвинтарі. У результаті з’явилося нове розпорядження, що велить знайти резерви і продовжувати ховати юдеїв на традиційній для них ділянці. І відтоді жодній єврейській сім’ї не було відмовлено в проханні поховати прах родича саме тут.
Стосовно ж мусульман, то малоймовірно, що їхні задуми в найближчому майбутньому втіляться в життя. Нормативні акти, які накладають заборону на бажання родичів ховати померлих поруч із земляками й одновірцями, мають республіканський статус. А отже, міській та обласній владі порушувати порядок на свій страх і ризик буде не просто, а домовитися з київськими чиновниками — ще складніше. Втім, зараз на розгляді у Верховній Раді перебуває новий закон про кладовища. Можливо, з його прийняттям законодавці відмовляться від практики посмертної «зрівнялівки».
Слід зазначити, що посилання чиновників на всілякі законні перепони, які перешкоджають вирішенню їхніх проблем, члени общини вважають малопереконливими, можна сказати, штучними. Хотіла б того влада — питання можна було б давно вирішити, заявляють вони. Адже не секрет, що мусульманські цвинтарі є у Київській, Львівській, Миколаївській та ряді інших областей.
Складається враження, що міська влада не поспішає йти назустріч прагненням мусульман. Можливо, початок будівництва у Хмельницькому мечеті і виділення землі під мусульманський цвинтар у розпал антитерористичної кампанії можуть бути сприйняті мало не як знак солідарності з релігією, що потрапила в немилість світової громадськості. Напевно, тавро «співчуваючих терористам» і протиставлення себе «прогресивному людству» не входить у плани далекої від великої політики Хмельницької мерії.