От і сталося те, на що до останнього надіялись прихильники українського футболу. Не зумівши скласти належної конкуренції польській збірній у боротьбі за перше місце в групі, наша національна команда таки дісталася плей-офф. Втретє за роки незалежності. Черговий шанс на вихід у фінал чемпіонату світу підопічні Валерія Лобановського здобули минулої суботи після того, як на стадіоні у Хожуві зрівняли рахунок, а білоруси у цей час поступилися валлійцям. Тепер до заповітного «наша мета — 2002» залишилося зовсім небагато — здолати ще важчий бар’єр, взявши гору над дуже титулованим суперником — збірною Німеччини.
Чи могли ми обійтися без зайвих клопотів у плей-офф і забронювати путівку до Кореї—Японії у своїй групі? Здається, цього разу така нагода була як ніколи реальною. Маю на увазі не клас суперників, а реальний потенціал синьо-жовтих. Далеко не обов’язково поразка від поляків у першому матчі в Києві приголомшила не тільки футболістів. Як з’ясувалося через рік, це був єдиний, але вирішальний програш українців у відбірковому турнірі. Була можливість поповнити очковий баланс і в тих матчах, які нелогічно завершувалися нічийним рахунком. На жаль, невміння скористатися своєю перевагою і стопроцентною голевою ситуацією стало хронічною хворобою українських футболістів. Мабуть, за цим показником ми випереджаємо всіх учасників відбіркового циклу ЧМ-2002, про що засвідчив і поєдинок у Польщі.
Чи принесла суботня гра задоволення вболівальникам і впевненість у завтрашньому дні збірної України? Якщо відверто, то ми мали всі підстави сподіватися на виграш у Хожуві. Поляків цей матч зобов’язував хіба що реабілітувати себе за непристойну поразку у Мінську і зробити приємний подарунок своєму тренерові Єжі Енгелю, який саме святкував своє 49-річчя. І треба віддати належне, що вони боролись за перемогу до останньої хвилини. Хай не так самовіддано, як рік тому в столиці України, але напористо і з бажанням забити гол.
Наші атакували ніби й частіше, але не побачили ми на полі бійців, котрі б не залежно від рахунку, прагнули будь-що забивати голи. Нам дуже хотілося, щоб стрімкі проходи Зубова правим краєм, а в другому таймі і Шищенка лівим не просто завершувалися одноманітними посиланнями м’яча на голови рослих польських захисників, а увінчувались вивіреними передачами партнерам. Рахунок матчу міг би бути інакшим, якби нападник Мелащенко налаштувався на атаку так, як захисник Лужний. Великі надії ми покладали на Воробея, котрий торік давав підстави сподіватися, що стане гравцем європейського рівня. В Хожуві донеччанин не зумів довести цього. Добре, що у нашій збірній є Шевченко. Він знову виручив, зрівнявши рахунок на 81-й хвилині. А відкрив його ще наприкінці першого тайму елегантний і завжди голенебезпечний чорношкірий поляк Олісадебе.
Що ж цього разу завадило збірній України порадувати своїх прихильників висококласною грою? Адже її основу вже не становлять виключно київські динамівці, які втомилися діяти на трьох фронтах одночасно. Не було й мовної проблеми, коли наставникові важко порозумітися із підопічними. Відсутність Реброва, Гусіна, Косовського, Дмитруліна?.. Та ж в якій збірній не виникають кадрові проблеми? Можливо, винен у цьому наш менталітет.
Повернімося до останнього матчу молодіжної збірної України з польськими ровесниками. У першому таймі рахунок не було відкрито. В другому наші почали з атаки. Форвард «Шахтаря» Бєлик майже з лінії порожніх воріт послав м’яча до неба (без тренувань таке не кожному вдасться). Через хвилину з передсердя «відігрався» на суперникові й отримав жовту картку, яка виявилась другою і тут же перетворилася на червону. Відтак ненароком помилився Валєєв, грубо атакувавши польського гравця. Ні, червоної картки він не заслуговував, але кіпрський арбітр Капітаніс був невблаганним. Господарям стало вільніше і вони відкрили рахунок. Потім суддя призначив сумнівний пенальті у ворота українців. Легіонер «Шахтаря» Левандовський не схибив. Наші хлопці занервували, почали навмисне вибивати м’яч за межі поля після свистка арбітра, з’ясовувати з ним стосунки. Це закінчилось тим, що на полі їх залишилось семеро, і, як наслідок, рахунок став таким бажаним для поляків — 3:0 на їх користь.
Слід сказати, що матч у цілому був коректним. Як на мене, то зіпсував його арбітр. Не можна так відверто виявляти неприязнь до котроїсь із команд і провокувати гравців на порушення. Але й самим спортсменам треба вчитись гамувати пристрасті і при потребі навіть програвати достойно. Тим паче, що молодіжна збірна діяла винахідливо, на полі з’явилися не просто перспективні гравці, а команда, якій під силу поборотися за вихід у фінал чемпіонату Європи. На жаль, хлопці самі ускладнили ситуацію і без кількох провідних гравців їм буде складніше протистояти швейцарцям.
Як би там не було, але на полі слід поводитися гідно. Вчити цьому мають не стільки і не тільки тренери, як батьки, школа, суспільство. Адже світ усе ще сприймає нас за радянських, і відповідно, ставиться до нас іноді надто упереджено. Спорт тут не виняток. Не випадково президент Федерації футболу України Григорій Суркіс подався до Цюріха «просити, вмовляти, благати» ФІФА, щоб на матчі плей-офф між збірними України і Німеччини не призначали нового Капітаніса чи Педерсена. Тоді і справді це буде схоже на «фейр плей».