Популярність і славу він пізнав іще за життя, нещадно перерваного залпом гвинтівок на сороковому році. Потім протягом кількох десятиліть ідеологічні жерці ретельно ліпили з нього образ полум’яного героя-революціонера, переконаного поборника комуністичних ідеалів. А як же інакше? Якщо адміральський син, учень елітного Морського кадетського корпусу під час канікул улаштовується чорноробом у ливарний цех бердянського заводу Джона Грієвза — то не інакше, як за завданням революційного гуртка... Зате тепер новоявлені дослідники закликають «поглянути на «червоного адмірала» об’єктивно, без політичних пристрастей». Проте в результаті риси історичного портрета з їхньої подачі набувають іншої крайності: авантюрист-романтик з ознаками розпаду особистості, який заплутався і має схильність до необдуманих вчинків. Далі — більше: «обережний і раціоналістичний шизофренік», котрий «полюбляв і вмів придурюватися для власного задоволення», «чудовий демагог в інтелігентському стилі, геть безсовісний і безчесний». І зміст його життя, виявляється, зводиться лише до задоволення амбіцій, непогамовної жаги прославитися, «упіймати найголовнішу свою рибу в каламутному потоці безглуздого бунту».
Так хто ж він насправді — Петро Петрович Шмідт, з крові й кості дворянин, лейтенант, який менше ніж на добу оголосив себе командувачем Чорноморського флоту?
Спроба уявити Шмідта політичним ватажком щонайменше надумана. Хоча лейтенант і називав себе соціалістом, проте ніколи не належав до жодної партії. Мало того, есдеків він таврував за брак уваги до потреб селян, а есерів — за схильність до терору. Ідеї більшовизму Петрові Шмідту як переконаному прихильнику конституційної монархії були далекі й поготів. Гарантом демократичного розвитку він бачив Установчі збори, створені на основі вільного і рівного виборчого права. Чи варто говорити, що така громадянська позиція аж ніяк не культивувала революційних настроїв.
Коли на другий день після видання царського маніфесту (підписаного Миколою II 17 жовтня 1905 року), який проголосив громадянські права і свободи, у Севастополі розстріляли мирну демонстрацію, лейтенант Шмідт не міг залишитися байдужим. Його полум’яна промова-клятва на похороні жертв маніфестації справила таке сильне враження, що робітники обрали його довічним депутатом Ради. Реакція влади була негайною — наступного дня Шмідта заарештовують. Проте на вимогу передової громадськості неугодного лейтенанта звільняють. Але покарання не забарилося — його відправляють у відставку без присвоєння звання капітана другого рангу, без пенсії і з принизливим для офіцера формулюванням — «без права носити мундир».
«Мене злочинний уряд може позбавити всього, усіх їхніх дурних ярликів — дворянства, чинів, маєтку, але уряд не має влади позбавити мене мого єдиного звання віднині: довічний депутат робітників», — прокоментував П.Шмідт те, що сталося.
Протестні настрої в суспільстві не оминули армію і флот — тільки в жовтні-листопаді 1905 р. відбулося понад 200 виступів. Усупереч деяким помилковим заявам, лейтенант Шмідт не служив на крейсері «Очаків» і не був організатором заколоту. На 15 листопада в нього були куплені квитки до Києва, де жила сестра Ганна. Проте напередодні ввечері до нього на квартиру прибула делегація матросів із проханням очолити повстання. Спочатку Петро Шмідт відмовив, переконуючи бунтівників у непідготовленості й передчасності їхнього задуму. На жаль, його докази не подіяли.
Чудово усвідомлюючи, що заколот приречений, Шмідт як шляхетна й порядна людина вважав для себе неможливим залишити в біді людей, що довірилися йому. Зібравши речі, він із шістнадцятирічним сином Євгеном прибув на крейсер.
Цей учинок найпростіше назвати нерозсудливістю авантюриста, який пішов на неминучу загибель. Легкодуха сірість взагалі воліє оцінювати те, що відбувається, з позицій тривіального раціоналізму. Мовляв, якщо морського офіцера чотири рази списують на берег — так не інакше, як через душевну хворобу. А якщо відновлюють на флотській службі — то лікарі напартачили й високопоставлена рідня посприяла (дядько лейтенанта був старшим флагманом Балтійського флоту, згодом — сенатором).
Володимир Шмідт справді не залишався байдужим до долі племінника, який втратив матір у десятирічному віці. Можна, напевно, припустити, що призначення П.Шмідта другим, а потім і старшим помічником капітана не обійшлося без його протекції. Але занадто вже надуманою видається версія про те, що адмірал Макаров, збираючись в експедицію до Північного полюса на криголамі «Єрмак», одним із перших запросив у команду лейтенанта Шмідта не зі своєї волі. Та й дирекція Російського товариства пароплавства і торгівлі (РТПІТ) навряд чи довірила б капітанську посаду на океанському судні, що зійшло зі стапелів, психічно хворому офіцерові, аби просто комусь догодити.
Але якщо чесноти лейтенанта Шмідта як фахівця не викликали сумнівів, то його принципи керівництва екіпажем подобалися далеко не всім. Особливо зважаючи на флотські порядки, що панували в той час, за яких більшість офіцерів не визнавали матросів за людей. Як людина честі Петро Петрович рішуче обстоював правду, чим викликав невдоволення начальства. Цілком закономірно, що в офіцерському середовищі його вважали вільнодумцем.
«Мордошльопам у мене місця немає!» — категорично заявляв лейтенант. — Я від них пішов з військової служби. Тут тільки вільний матрос-громадянин, який суворо підпорядковується своїм обов’язкам під час служби».
Кодексу честі морського офіцера він дотримувався неухильно. Показовий випадок, коли пароплав «Діана» під командуванням Шмідта налетів на підводну гряду біля острова Мен. Сталося це наприкінці листопада 1903 року через недбалість помічника, що стояв на вахті. Наказавши екіпажу висадитися на берег, капітан Шмідт 16 діб пробув на судні, що терпить лихо, поки не підійшла підмога. Винуватцеві аварії Петро Петрович не дорікнув жодним словом, а в повідомленнях директорові РТПІТ намагався взяти відповідальність на себе.
Зберігся лист Шмідта синові з Кіля, де «Діана» ремонтувалася після аварії. «Дуже велика робота має бути закінчена, і тільки тоді я можу просити відпустити мене. Треба, синочку, дивитися на речі по-чоловічому і не допускати в душі слабкості. Якщо пароплав під моїм командуванням зазнав такої жорстокої аварії, то мій обов’язок не уникати всієї роботи для наведення ладу. Я хочу, щоб «Діана» після нещасть і лагодження була ліпшою і міцнішою, ніж раніше. Якщо я не буду більше на ній плавати, то нехай вона плаває ще довго і благополучно без мене цілковито справна. Скінчу все, тоді відпочину вдома з чистою совістю, а не як утікач-ледар».
…Свою долю, визначену царським судом, Петро Шмідт прийняв, як і личить шляхетній людині, — гідно, не вимолюючи пощади. Навпаки, всю провину за повстання він узяв на себе, чим урятував від смерті вісім матросів. О 9-й годині вечора напередодні страти в каземат, де утримувався лейтенант, прийшов священик. Шмідт висповідався, був зосереджений і смиренний. Написав заповіт. Перед розстрілом попрощався із засудженими товаришами, матросами, солдатами і офіцерами.
Командувати розстрілом було наказано капітанові другого рангу Михайлові Ставракі — другу дитинства Петра Шмідта, з яким вони сиділи за однією партою під час навчання в Петербурзі.
«Незабаром молода, сильна і щаслива Росія зітхне вільно і забуде всіх нас, що віддали їй свої життя», — такими були останні слова лейтенанта перед відходом у вічність.
Мертві, як відомо, сраму не імуть. Набагато гірше, якщо це почуття не притаманне живим...