Фільм режисерів Олександра Фролова і Віктора Шкуріна «Червоний ренесанс», який незабаром вийде на екрани телевізорів, цікавий із кількох поглядів. По-перше, ця стрічка має велике пізнавальне значення. Вона охоплює історію надій і знищення української інтелігенції за період з 1920 по 1934 рік. Ми дуже мало знаємо про трагедію українських митців. Передусім тому, що ми ледачі й не допитливі. А по-друге, подача тодішньої історії України за совєтів — просто жахлива. В часи незалежної України з’явилися розвідки про окремих діячів, а загального, широкого погляду як не було, так немає й досі. Отож те, на що не спромоглися наші історики чи фахівці діаспори, зробили кінематографісти.
«Червоний ренесанс» виконаний досить професійно, з кінематографічного погляду. Його стилістика продовжує роботу тих самих авторів, яка називалася «Дисиденти». У трьох серіях «Ренесансу», кожна з яких складається із двох частин, подається широка панорама часу, де дійовими особами виступають усі верстви населення. Це і «вожді», і діячі мистецтва, і простолюд. Загалом —мільйони жертв червоного терору.
У стрічці розповідається про жахливу долю письменників Павла Тичини, Миколи Хвильового, Миколи Куліша, режисера Олександра Довженка, науковців Сергія Єфремова та Михайла Грушевського, художників-авангардистів Казимира Малевича і Михайла Бойчука…
Фільм починається з «Прологу», який охоплює 1921—1925 роки. Більшовики перемогли у громадянській війні. На її фронтах загинуло 1,5 мільйона українців, ще сотні тисяч людей померли від голоду. Україна втратила свої етнографічні території: Східну Галичину, Закарпаття, Буковину… Політика військового комунізму ще більше посилила тиск на людей. І тут інстинкт самозбереження підказав Леніну та більшовикам тимчасово зробити крок назад. Розпочалася нова економічна політика — НЕП. Радянська влада ніби дала Україні надію на національне відродження. Чимало митців намагалися поєднати ідею більшовизму з національною. Микола Хвильовий носив два банти: червоний і жовто-блакитний. «Фронт зробив із мене більшовика», — наголошував він. Лесь Курбас вторував йому: «Березіль твердо стоїть на позиціях Жовтня». Той самий Курбас, який закінчив студії у Відні і мав обирати свій шлях. Професор Штайнер, мабуть ліберал і романтик, йому порадив: «Вам треба їхати туди (в Україну. — П.М.). Там народжується нове мистецтво. Там пролилося стільки крові!» Якби маестро знав, що посилає свого учня на смерть. Спостерігати, як ллється кров, краще все ж таки здалеку…
Та ба! Загравання з чортом закінчується погано. Він завжди розплачується черепками. І ті, хто хотів поєднати червоний колір із жовто-блакитним, або поплатилися за це головою, як згадані Хвильовий та Курбас, або все життя мали провести у страху й приниженні перед радянською владою, як Сосюра. Утім, надії на відродження тривали не так і довго — приблизно до 1925 року.
Саме тоді до України прислали першим секретарем ЦК КПУ Лазаря Кагановича. Розпочалося поступове згортання українізації/коренізації. Багато людей, котрі опинилися за кордоном, потрапили в пастку, повіривши більшовикам. Саме так, «Пастка», і називається друга частина фільму. До України повернувся Михайло Грушевський, який отримав охоронну грамоту і якого одразу ж взяли на облік як неблагонадійного. Потім його кинуть за грати, і він визнає свою вину після 9-годинного допиту. Помре академік 1934 року в Кисловодську за загадкових обставин.
Повернувся і хорунжий Тютюнник, який боровся з більшовиками під час громадянської війни. «Майбутнє українців кується в Україні. Я й мої товариші не вважаємо за можливе боротися з радянською владою». А радянська влада вважала за можливе і необхідне боротися з Тютюнником та його товаришами. Уже 1926 року в Парижі було підло вбито Симона Петлюру. Держава продовжувала грати з митцями у кота-мишки. Дозволяли творити Курбасу, Бойчуку, Петрицькому. Ще відкрився український павільйон на Венеціанському бієнале. Але вже прогрівали мотори чорні «воронки» — локомотиви сталінської історії. 1928 року відбувся перший показовий судовий процес — Шахтинська справа. З’явилися нові «персонажі»: шкідник, контрреволюційна організація і хор трудівників, які гнівно засуджують «ворогів народу» і з піною на губах схвалюють людожерські вироки…
А потім розверзлася безодня. «Безодня» — саме так називається завершальна частина фільму. Автори трактують Великий перелом як перелом хребта українського селянства, що його за рік загнали у колгоспи. Каганович зробив свою справу, і його замінив Станіслав Косіор. Довершив українську «справу» Павло Постишев. Почався справжній державний терор, а 1932 року — терор голодом в Україні, на Кубані.
Творчу інтелігенцію була знищено або загнано в ідеологічну резервацію. Під час процесу «Спілки визволення України» 1930 року на лаві підсудних опинилися «45 осіб, серед яких були два академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вузів, два студенти, один директор середньої школи, десять учителів, один теолог, один священик УАПЦ, три письменники, п’ять редакторів, два кооператори, два правники і один бібліотекар» (Ю.Шаповал. Театральна історія, «ДТ», № 9 — 2005). Що це, як не цілеспрямоване нищення інтелігенції?
Автори фільму мають чітку моральну позицію, дуже суб’єктивну. Останнім часом у нашій журналістиці (на шпальтах газет, і особливо — на телебаченні) є тенденція до так званої об’єктивності. Якщо хтось виступає з однієї точки зору, має бути й опонент. І дарма що неозброєним оком видно: людина бреше. Дарма, що все, сказане нею, — суцільна демагогія; що вона може паплюжити імена тих, хто дорогий для нашого народу. Манкуртам надають трибуну демократичні телеканали, аби тільки було дотримано об’єктивності. Навіщо? Принципу об’єктивності дотримуються і на Заході, наприклад на Бі-бі-сі. Але там немає й не може бути табачників, бузин, грачів… Можуть запитати: а хто має визначати, що погано, а що добре? Таж на те й автор передачі чи статті: він має вирішувати це згідно зі своєю совістю. На жаль, у нас суб’єктивність асоціюється із заангажованістю, журналістським кілерством.
Якщо порівняти «Червоний ренесанс» із епопею Леоніда Парфьонова, в якій розповідається про події в СРСР, починаючи з 1961 року, то бачимо різні підходи. Парфьонов розповідає про події років застою з ледь прихованою іронічною посмішкою, а в нашому фільмі переважають інтонації болю і гніву, а якщо є іронія — то переважно у формі сарказму.
Дуже вдало підібрано коментаторів фільму: це філософ Мирослав Попович, мистецтвознавець Дмитро Горбачов, режисер Лесь Танюк, письменник Леонід Череватенко та кінознавець Сергій Тримбач. Їхні професіоналізм і чітка позиція допомагають глядачеві оцінити події, вчинки героїв і антигероїв.
Отож раджу не пропустити цей фільм. Хоч, правда, є велика підозра, що подивитись його можна буде або серед ночі, або вдосвіта…