Під час недавньої подорожі до Білорусі я читав у газеті «Звязда» інтерв’ю поета Ригора Бородуліна, присвячене дню народження Василя Бикова. Я подумав тоді: як дивно все ж таки. «Звязда» — цілком офіційна газета, майже вся перша шпальта була зайнята в ній хронікою діяльності президента країни та повідомленнями його прес-служби. Про ставлення Бикова до цього офіціозу було добре відомо бодай із років його закордонного життя. І все ж таки, напевне, навіть у ситуації конфлікту Бикова з такою владою вона не могла його оминути, вдати, що письменника не існує. Бо якщо немає Бикова — то й сучасну Білорусь не варто шукати. І здивувала ще інформація, що Биков повернувся додому: йому було тут важко дихати, він цього не приховував, а з часу його від’їзду небагато сталося змін. «Васіль Быкаў дома. Такое адчуванне, што ўсе дарогі сюды ведуць. Проста таму, што ёсць прыцягненне Радзімы», — писала газета. А все виявилося зовсім не так просто, як написано, понад те — ми були свідками драми письменника, який приїхав помирати на Батьківщину. Може, це й називається просто — просто приїхав помирати...
Якби навіть не було книжок — вчинки Василя Бикова, його вміння жити зробили б його першорядною постаттю в історії білоруської культури і в історії нашої цивілізації загалом. Бо таких уроків порядності ми майже й не спостерігали. Бикову вдалося бути самим собою в усі епохи, навіть в останній період свого життя, який дозволяв йому спокійно спочивати на лаврах репутації класика. Що, здавалося, примушувало його, вже тяжко хворого і втомленого, переїжджати з країни в країну, як не небажання бодай своєю присутністю брати участь у черговому ошуканстві Вітчизни? І водночас як він не міг без неї, так і вона без нього — ось вони й зустрілися...
Письменник-фронтовик — це вже якийсь штамп, щось з історії радянської літератури...А тим часом важлива навіть не участь людини в бойових діях, не ветеранське минуле, а те, які висновки людині вдалося винести з усього цього жаху — і перш за все висновки з погляду моральності... Нещодавно був я на могилі Олеся Терентійовича Гончара. Навпроти церкви на Байковому цвинтарі. Поруч із Олександром Ляшком...Навпроти Володимира Щербицького й Олексія Ватченка... Очевидно, так воно й мало бути — офіційний цвинтар, найбільш визнаний український письменник радянської доби, Герой і член ЦК поруч із партійними керівниками. Але ж насправді все було не так. І принаймні я пам’ятаю, як Гончар допомагав мені, тоді ще дуже молодій людині, очевидно нездатній самостійно протистояти радянській пропагандистській машині, у найбільш принципові моменти моєї роботи. Скажімо, тоді, коли депутатський з’їзд цькував академіка Сахарова за сценарієм, розіграним не без участі української делегації, саме Гончар сказав мені — обережно, однак твердо, — що він про це думає. І я сподіваюся, що багато тих, хто намагався розібратися в тодішніх подіях, до нього прислухалися. Просто такий маленький урок моральності... Ригор Бородулін напередодні останнього дня народження Василя Бикова також згадував про уроки свого товариша. І про його останню книжку роздумів «Довга дорога додому». Насправді все ще не закінчилося. Василь Биков повернувся до Білорусі. Тепер Білорусі належить повернутися до Бикова...