Під час незвично довгого для мене перебування у Литві читав біографію першого обраного президента Литовської республіки Алєксандраса Стулгінскіса. Прізвище це є маловідомим навіть тим, хто цікавився довоєнною історією країн Балтії. Всі якось звикли вважати, що у Естонії був лише один президент — Костянтин Пятс, у Латвії — Карліс Улманіс, у Литві — Антанас Смєтона... Між тим цих трьох політиків об’єднує хіба що тільки те, що вони на довгі роки отримали владу шляхом перевороту. Насправді і у Латвії було кілька президентів, і у Литві, а список глав естонської держави відомий тільки спеціалістам: відразу після проголошення Естонської республіки було вирішено, що керівника держави обиратимуть щорічно, як у благополучній Швейцарії...
Довоєнні країни Балтії увійшли в політичну історію скоріш як зразки м’якої автократії. Між тим створювались вони саме як демократичні республіки. Алєксандрас Стулгінскіс був обраний президентом після перемоги своєї партії на парламентських виборах у Литві. Але наскільки були демократичними люди, виховані у Російській імперії? Найцікавіше почалося, коли партія Стулгінскіса вибори програла. Колишній президент фактично підтримав і легітимізував військовий переворот, який здійснили прихильники Антанаса Смєтони. В подяку одержав посаду голови парламенту, але ненадовго: виявилося, що у новій системі влади парламент більше не потрібний... Політикою колишній президент займатися перестав, що не завадило більшовикам після окупації Литви запроторити його до ГУЛАГу. Останній президент Смєтона залишив країну, так що саме Стулгінскіс став для литовців вічним символом брутального ставлення Москви до їхньої суспільної еліти. І тепер у біографії Стулгінскіса найголовнішим є саме це — довгі роки ув’язнення і заслання...
Однак мене все ж таки зацікавив сам факт підтримки досвідченим політиком заколоту проти законної влади. Звичайно, сьогодні легко казати, що все це не мало жодного значення, бо балтійські країни були приречені знаменитими секретними додатками до пакту Молотова—Ріббентропа! Однак Фінляндія, скажімо, також фігурувала у домовленостях нацистів і більшовиків, проте виявилася здатною відстояти свою державність. А Фінляндія, до речі, аж до моменту «зимової війни» залишалася демократичною державою: сильна людина цієї маленької країни, маршал Карл Густав Маннергейм мав набагато більше можливостей створити авторитарний режим, ніж балтійські лідери, однак залишався людиною благородною, людиною, яка вміла поважати свій народ...Прибалти кинулися на захист своєї свободи тоді, коли вже було пізно, коли їхні країни перетворилися на карти в руках московських і берлінських шулерів. Однак ніде правди діти: люди в цих країнах до останнього вірили своїм вождям, суспільства залишалися апатичними навіть тоді, коли на вулицях з’явилися радянські танки, а в урядових резиденціях — комуністи. Коли президент Латвії Карліс Улманіс вже після радянської окупації сказав своєму народові: «Ви залишаєтесь на своїх місцях, а я — на своєму», мало хто в Ризі чи Єлгаві підозрював, що скоро останнім місцем відпочинку улюбленого президента стане могила в туркменських степах...
У балтійських країнах не люблять про це згадувати, однак правда полягає в тому, що еліти Литви, Латвії і Естонії у передвоєнні роки виявилися не на висоті. Їм вдалося закарбувати у свідомості людей віру у цінність свободи, а от самої атмосфери свободи створити так і не вдалося. Втім, і розплата за це була для всіх жахливою. Для народів — десятиріччя окупації, Сибір, торжество колабораціонізму, руйнація самої душі нації... Для еліти — десятиріччя ГУЛАГу, роки поневірянь, еміграція, забуття... Так що не мені зараз судити Алєксандраса Стулгінскіса. Але приклад цікавий для нашого сучасного життя. В часи Стулгінскіса колабораціонізм у політиці вважався за тяжкий гріх, були потрібні серйозні причини, щоб зрадити власні принципи заради влади. Тоді ще вміли говорити високі слова і самі в них вірили. Сучасні політики аж не помічають, як зраджують себе і інших. Деякі щиро вірять в те, що це і є справжня політика... Сумним підсумком неповаги балтійських еліт до своїх народів став 1940 рік. Сумним підсумком діяльності сучасної української еліти може стати перетворення території, що мала стати державою, на транзитний коридор, в якого не вистачає сил хоча б стати територією...