Коли прогулюєшся московськими вулицями, намагаючись не наступити на скло розбитих вітрин, починаєш усвідомлювати, що «скляний будинок» — не метафора, а справжнісінька реальність... Москву бачив різною, бачив танки на її вулицях, бачив багатотисячні демонстрації захисників Литви і колони під червоними прапорами. Однак ніколи не гуляв по розгромленому місту, не заходив до магазинів із розбитими вікнами, не пив кави в кав’ярнях, у яких гуляє вітер... Звичайно, все це тривало не більше доби, потім центр міста набув свого звичного вигляду... Однак ця доба запам’ятається...
Звичайно, можна було б не звертати уваги на ці враження. Вітрини розбивають і на вулицях благополучної Європи — тепер після кожного саміту бачимо божевілля антиглобалістів, спалені машини, знищені магазини, розбиту бруківку... Трансляції футбольних матчів також давно вже стали приводом для виплеску невгамованої енергії вандалів... І якщо Європа втрималась і призвичаїлась — чи варто сумувати, що й Москва тепер долучилася до цивілізованого світу ще й у цьому?
Проте натовп на Заході — може, мені це здається? — завжди якийсь різний... Натовп у Москві був якийсь однаковий... Однакові підлітки, коротко стрижені або ж поголені, у дешевих спортивних костюмах і кросівках, як сказала одна з працівниць зруйнованої крамниці — «без облич». Я далекий від думки, що хтось організував цю молодь і вивів її на Манежний майдан, щоб усе тут почавити. Однак чи варто дивуватися, що видовище колективного перегляду футбольного матчу зібрало приблизно одноманітне соціальне середовище? Хлопці з підмосковних містечок або спальних районів столиці Росії, — що вони волали, розбиваючи вітрини й підпалюючи іномарки? Якісь футбольні гасла? Свідки чули щось зовсім інше — про бідних батьків, про машини, крамниці й ресторани для «багатих»... Вони знайшли привід для виплеску своєї енергії ненависті, елементарно скориставшись тим, що влада не очікувала такої кількості людей і не забезпечила, як завжди в таких ситуаціях, належної кількості міліціонерів. Можна, звичайно ж, на цьому заспокоїтись і сподіватися, що наступного разу міліції буде достатньо. Однак найголовніше — ми побачили, що таке соціальне розшарування нереформованого суспільства, що таке відчай молодих людей без перспектив та сподівань. Коли на Заході говорять про Україну як про державу із тонким шаром заможного населення і величезною біднотою, ми маємо усвідомлювати, що розбиті вітрини Хрещатика — це наше майбутнє. І потім не дивуватися, як це сталося, чому... Кожен день зволікань із реформуванням країни, кожен день безтурботного нагромадження багатства її можновладцями наближає нас до вибуху енергії «людей без облич». І не слід вважати, що комусь із теперішніх гравців нашої політичної сцени, з тих, хто оплакує Україну у затишній прохолоді своїх особняків, вдасться скористатися цим вибухом...