У ресторанчику на околиці Кярдли — головного міста естонського острова Хійюмаа — випадково зустрів Едгара Савісаара — одного з фундаторів Народного фронту і прем’єр-міністра часів відновлення незалежності. Савісаар, тепер міністр і партійний політик, швидше за все, приплив на острів напередодні майбутніх місцевих виборів поговорити з активістами своєї партії. Для естонців він і досі якась особлива постать: кельнер у готелі наступного ранку скаже мені як про видатну подію: «А ви знаєте, у нас ночував сам міністр Савісаар!».
Естонська політична еліта такого захоплення не поділяє. Савісаара називали «князем Едгаром» ще тоді, коли не були забуті звички комуністичних перших секретарів, набагато більш схожих на феодальних баронів. Але в маленькій країні амбіційність завжди відлякує. Те, що Савісаар — людина амбітна, можна зрозуміти, навіть не цікавлячись естонською політикою. Досить хоча б узяти до рук грубезний том його мемуарів «Прем’єр-міністр. Новітня історія Естонії 1990—1992 рр.», кількість сторінок у якому, очевидно, перевершує обсяг мемуарів якогось Білла Клінтона чи Мадлен Олбрайт. А тим часом американські політики розповідали про весь свій життєвий шлях, а Савісаар — старанно, на два кілограми з гаком, — про той час, коли він був прем’єр-міністром Естонії...
А водночас, подумав я, намагаючись втримати савісаарівські мемуари в руці, може, це й добре, коли людина має такі амбіції? Може, саме з таким уявленням про власну роль в історії і політиці можна йти на кроки, які здаватимуться сучасникам відверто програшними для майбутньої політичної кар’єри? Савісаар своєю діяльністю наприкінці 80-х — на початку 90-х заклав засади такої Естонії, в якій він уже навряд чи колись стане першою особою, «князем Едгаром». Тому що діяв як професіонал, тому що мав мужність розпочати політичні й економічні реформи, які докорінно змінили естонське суспільство. Це вже не було більше суспільство однодумців, це вже було суспільство співгромадян, які дотримувалися зовсім різних думок про своє і державне майбутнє. І керувати такою країною можна було тільки шляхом компромісу. А Савісаар — не майстер компромісу, все ж таки в політиці його найбільше цікавить власна думка. Однак якою була його власна думка на початку кар’єри? Очевидно — закласти засади для нормальної цивілізованої країни. Чи міг «князь Едгар» передбачати, що в такій країні йому залишаться не першорядні ролі та мемуари? Напевно, так. Але будувати іншу країну йому не дозволяв інстинкт професіонала. І — до того ж — будувати іншу країну йому не дозволило суспільство. Воно поважало Савісаара. Але себе також поважало.
Ось чому «Прем’єр-міністр...» завжди виглядатиме підручником із успішного державного будівництва. А мемуари українських політиків ще довго виглядатимуть розповідями про те, як їм вдалося — чи не вдалося — втримати владу. А яке це, перепрошую, має значення? Тільки для них самих та їхніх родичів — і більше нікому це не має бути цікаво. Хоча наша преса й досі переповнена прогнозами — хто коли які вибори виграє і який портфель в черговому беззмістовному відомстві чи черговому безглуздому комітеті отримає. А нас мало б цікавити зовсім інше: яку країну ми разом із цими політиками будуємо, і чи будуємо взагалі. І якщо — нормальну, то нікого з нас не має особливо цікавити прізвище прем’єр-міністра чи спікера парламенту. А якщо — країну, в якій від поведінки влади залежить майбутнє кожного громадянина, в якій номенклатура, замість участі в державному будівництві, веде успішну війну проти власного народу, у потрібний момент змінюючи колір прапорів, — тоді, звичайно, будь-яке прізвище цікаве, адже мешканцю окупованої країни важливо знати, хто ж очолює армію загарбників. У такій країні мемуари Едгара Савісаара треба обов’язково перекласти з естонської. І потім спалити.