Повість Еммануїла Казакевича «Зірка» — бестселер повоєнних років. Та хоча «Зірка» й видавалася мільйонними тиражами і була удостоєна Державної премії СРСР, її автора критикували за нехтування засадами соцреалізму, за відстороненість, абстрактно-гуманістичні прийоми. Згадаймо, що «недоліком» повісті Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда» була так звана приземленість. Одначе саме ці два твори про Велику Вітчизняну вважалися найсильнішими в радянській літературі. Вчорашні солдати могли перевірити чесність авторів, котрі теж воювали.
На сторінках повісті «Зірка» йдеться про події під Ковелем, перед визволенням міста, що відбулося після кількамісячних боїв 6 липня 1944 року. В успішне проведення операції зробив особистий внесок письменник і розвідник Еммануїл Генріхович Казакевич, нагороджений чотирма бойовими орденами та двома медалями.
Родом з України
Еммануїл Казакевич народився в родині вчителів у 1913 році в місті Кременчук. Перша світова війна зірвала Казакевичів з обжитого місця, і вони переїхали до Дніпропетровська, а згодом мешкали у Києві та Харкові. Після закінчення Харківського машинобудівного технікуму майбутній письменник відбув на Далекий Схід, де змінив багато професій, зробив перші публікації. Повністю літературній праці він присвятив себе в 1938 році, переїхавши до Москви. Напередодні Великої Вітчизняної війни Еммануїл Казакевич видав поетичну збірку «Великий світ» та роман «Шолем і Хаве».
Війна. Товариші пішли на фронт, а Еммануїлу Казакевичу довелося записатися в народне ополчення, оскільки мав сильну короткозорість (одне око — 8, а друге — 10). На початку липня 1941 року він став рядовим
22-го стрілецького полку 8-ї Краснопресненської дивізії. У вересні цього ж року письменника направили на курси молодших командирів у навчальну бригаду Західного фронту. Одначе курсанти загартовувалися не на навчальних майданчиках, а на полі бою, і коли навчальний підрозділ перевели під Володимир, Еммануїл Казакевич на своєму рахунку мав чимало вбитих фашистів, пережив контузію.
І ось фронт віддалився від Москви, Казакевич став ад’ютантом командира курсантського запасного стрілецького полку Захара Видригана, якого потім змалює в образі полковника Сербиченка («Зірка») і генерала Середи («Весна на Одері»). Коли Захар Видриган від’їжджав у діючу армію, ад’ютант йому заявив: якщо не забере до себе, то все одно проб’ється на фронт, навіть за умови, що доведеться пройти штрафну роту. Ставши заступником командира 51-ї стрілецької дивізії, Видриган допоміг давньому другові, викликав його в діючу армію на посаду помічника начальника дивізійної розвідки. До цього часу літпрацівник тилової військової газети «Бойові резерви» Еммануїл Казакевич відчував себе не на своєму місці.
Без фронту він себе не мислив
На фронт Еммануїл Казакевич вирішив виїхати вночі, бо залишав службу без дозволу безпосереднього начальства. Причину свого зникнення він пояснив у листі редакторові «Бойових резервів» Ізмалкову. Пояснення передав через господиню, в котрої мешкав на квартирі. Однак та не дочекалася ранку, а віднесла листа редакторові відразу — вночі. Ізмалков повідомив про самовільний від’їзд Еммануїла Казакевича СМЕРШ. Утікачеві допомогла випадковість і... письменницьке посвідчення, завдяки якому вдалося взяти квиток на поїзд нібито на з’їзд фронтових письменників.
Після втечі Еммануїла Казакевича на фронт військова прокуратура розпочала розслідування. Але і на цей раз виручив давній друг Захар Видриган, який, ставши заступником командира 174-ї стрілецької дивізії, домігся в Головному управлінні кадрів Червоної Армії переведення Казакевича до себе. Так, в серпні 1943 року письменник, що не захотів працювати в редакції тилової газети, став помічником начальника 2-го (розвідувального) відділення штабу дивізії.
Коли війська 1-го Білоруського фронту підійшли до Ковеля, старший лейтенант Еммануїл Казакевич був начальником розвідувального відділення штабу 76-ї стрілецької Єльненської дивізії. До речі, і на той час військова прокуратура не давала йому спокою, вимагаючи пояснень стосовно колишньої «втечі» на фронт.
На підступах до Ковеля
В кінці квітня 1944 року в районі Ковеля німці сконцентрували великі сили. Саме Еммануїл Казакевич зробив важливий для Верховного командування висновок: «Ворог готується до стрімкого наступу, ставлячи завдання знищити радянські війська на південний захід від Ковеля». В районі села Туровичі розвідники Еммануїла Казакевича захопили «язика», від якого дізналися, що один полк уже вивантажився у Любомлі, інші три на марші: вони мають зайняти оборону на схід від села Туровичі.
24 квітня 1944 року в районі сіл Зілове — Туровичі німецькі війська почали готуватися до наступу. Передбачення старшого лейтенанта Казакевича справдилося. 27 квітня вдосвіта німці відкрили артилерійський вогонь, а потім літаками бомбардували позиції радянських військ. Дивізія, в якій служив письменник, відступила, а на дільниці сусідньої 165-ї стрілецької дивізії німці прорвали оборону, зайняли село Ружин. Радянські бійці, що відступили на східний берег Турії, відбили атаки ворогів, що намагалися форсувати річку. Під час бою Еммануїла Казакевича було поранено в ногу. Протягом місяця дивізія, де служив письменник, займала оборону на східному березі річки Турія. За цей місяць розвідник одужав і повернувся у стрій.
У червні 1944 року на фронті не було суттєвих змін, тому Еммануїлу Казакевичу віддушиною ставало листування з дружиною Галею. В одному листі він зізнається: «Не варто говорити, що я не намагався перевершити Лермонтова чинами, а Дениса Давидова орденами. Якщо ж воно й вийшло так, то я, у всякому разі, бажаю якнайшвидше перевищити першого і другого віршами».
Зміни на фронті розпочалися на початку липня. Вже зранку п’ятого липня 76-та стрілецька дивізія, в якій служив письменник, увірвалася на околиці міста. Форсувавши Турію і вийшовши на західний берег, дивізія продовжувала наступ. Тут в одному з боїв було поранено найкращого бойового друга письменника — полковника Захара Видригана.
Шостого липня війська 1-го Білоруського фронту визволили Ковель. У нагородному листі на ім’я Еммануїла Казакевича, підписаному командирами дивізії 7 липня 1944 року, зазначалося: «В боях за визволення міста Ковеля товариш Казакевич забезпечував розвідку стану ворога, своєчасно розгадав задум ворога і сприяв оволодінню м.Ковель частинами нашої дивізії 6 липня 1944 р. Гідний урядової нагороди Ордена Вітчизняної війни II ступеня».
Далі на захід
18 липня розвідка під командуванням Казакевича «опрацювала» правий фланг, захопила переправу в районі села Рудня, допомагаючи саперам навести переправу на річці Вижівка. Слідами розвідників 19 липня розпочала свій стрімкий наступ 76-та стрілецька Єльненсько-Ковельська дивізія, взявши за напрямок село Крушинець Любомльського району. Вже наступного дня було визволено не тільки Крушинець, а й навколишні села, місто Влодаву. Неподалік села Орхувек під час захоплення шосейного мосту через річку Влодавка начальника дивізійної розвідки капітана Еммануїла Казакевича було поранено осколком гранати в праве стегно (вдруге в те ж саме місце!). Семеро розвідників, знищивши 25 ворожих солдатів, не змогли утримати міст, оскільки троє з них були поранені, ще двох убито.
Попереду у розвідника й письменника будуть військові госпіталі на території Польщі, Житомирщини та в Новосибірську, перебування у резервній частині в Омську. Казакевич знав, що за станом здоровя йому не дозволять воювати. Тому він, як і колись, вдався до обману. Оформивши відпустку нібито для поїздки до Москви в редакцію журналу «Знамя», він відбув у свою частину, що вже воювала під Варшавою.
10 листопада 1944 року письменник по дорозі до Варшави відвідав Ковель. Його бойовий шлях проляже спочатку до польської столиці, а пізніше німецькими містами аж до Берліна. Пережите дало канву для романів «Весна на Одері», «Будинок на площі».
Після взяття Ковеля молодий і мужній письменник вперше підіб’є особистий підсумок воєнного лихоліття, усвідомить, що здійснив щонайменше п’ять подвигів: «...З рядового став капітаном, із простого бійця — начальником розвідки дивізії», «будучи майже сліпим, став прекрасним солдатом і хорошим розвідником», «не використав своєї професії письменника і поганий зір для облаштування життя подалі від куль», «не підлабузнювався до начальства», «у найскрутніші хвилини був веселий і бадьорий, не намагався сховатися від труднощів, а йшов їм назустріч і перемагав їх». Так, як це робив його прототип — лейтенант Травкін у безсмертній повісті «Зірка».
Сергій ГУПАЛО