Ми повірили, що тепер усе буде інакше, але в пошуках нових ідеалів раптом опинилися у Великій Кривій. Тут те, що здається правдою, нерідко виявляється брехнею, а вимисел часто стає реальністю. Тут очікування втілюються в життя, але в спотвореному вигляді. Велика Крива… І йти - незрозуміло куди, і пройти - незрозуміло як. Орієнтири втрачено. І немає більше гігантів, з плечей яких можна було б побачити перспективу дороги. Спиратися можна тільки на внутрішній етичний комплекс. А він - у кожного свій.
Про те, що відбувається з суспільством, і як пройти Велику Криву, DT.UA розмовляло із завкафедри психіатрії, психотерапії та медичної психології НМАПО ім. П.Шупика доктором медичних наук, професором Галиною Пилягіною.
- Галино Яківно, народ, як спільнота, сьогодні в депресії?
- Ні. Він - у житті. А воно буває різним. На жаль, у когось контекст життя такий, що конкретно в нього це може викликати депресію. Але депресія - це особисте. Не впевнена, що ми можемо говорити про глобальне поширення депресивного стану, хоча соціальні події, безумовно, впливають на підвищення рівня тривоги, розгубленості й агресії.
- Нехай не депресія, але сильні втома й розчарування від того, що все відбувається не так швидко, як хотілося б (якщо взагалі відбувається), є. Із цим почасти пов'язане й те, що багато хто виїжджає з країни.
- Розчарування - так. Надії на те, що в результаті виборів ми все ж таки отримаємо лідерів, які зможуть організувати явні процеси, що демонструють інше ставлення держави до людей, були великими. Цього не сталося.
Але українці - дуже терплячі. І в хорошому, і в поганому значенні слова. Терпіння - один зі способів проходити крізь проблему так, щоб вона не розчавила. Хтось влився в якісь соціальні рухи, а хтось просто зайнявся власним життям.
- Як одним-двома словами ви могли би позначити те, що відбувається сьогодні?
- Понівеченість. Щось розламане й незрозуміло з чого зібране кудись рухається. Воно наче й їде, але при цьому гуркоче так, що стає страшно.
У деяких речах ми сильно розвертаємося. Зокрема в тому, що стосується медичної реформи. Беремо манго й садимо в наш морозний клімат. Манго - чудове дерево, та тільки в наших умовах не виживає. І так у всьому. Не можна сліпо копіювати чужий досвід, відкидаючи власний.
Проте ми рухаємося, працюємо. Люди кохають, одружуються, народжують дітей, відкриваються й розвиваються бізнеси, щось відбувається. У мене немає відчуття, що ми зупинилися. Питання в тому, як ми рухаємося. І куди. Власне, розчарування, мені здається, саме через нерозуміння цього. Якщо вже вирішили взяти ту чи іншу модель, то з людьми треба про це говорити.
Приклад: я була у відпустці за кордоном і їхала в аеропорт. У метро сталася поломка, поїзд зупинився. Люди в замкненому просторі почали хвилюватися. Машиніст говорив з ними кожні дві хвилини. Він пояснював їм не те, який він професіонал (як роблять деякі наші лідери), а розповідав, яка ситуація, чому це сталося, як і що робиться, що буде далі. І люди менше тривожилися.
Ми ж чуємо переважно обіцянки й похвали лідерам. При цьому люди почуваються кинутими напризволяще - розбирайтеся самі. І люди виживають. У нас фантастична адаптивність. Але якою ціною?
- Що все ж таки відбувається з суспільством?
- Це можна назвати наслідками тривалого стресу, будь-яких серйозних соціальних змін. Зовсім інша ситуація, її причини й приводи, та все ж таки, напевно, нинішній період можна порівняти з тим, що було в 1995-1996 роках, коли все вже сталося, усе розвалилося, грошей не було, але люди вже почали щось робити, долати наслідки. Зараз, судячи з усього, відбувається те саме. Ця тенденція почала окреслюватися десь із середини 2016 року.
- Різниця в тому, що загроза війни зараз нікуди не поділася…
- Знаєте, це приблизно так само, як мати сусіда - людину з непередбачуваною поведінкою. Завжди є загроза - або заллє, або з сокирою бігатиме, або ще щось. І я маю або все кидати й переїжджати (еміграція), або навчитися із цим жити й захищати себе.
- Більшість українців як і раніше патерналісти. І на це нашарувалася ще й величезна недовіра до влади.
- Це класична реакція на брехню. Як розібратися, коли постійно лякають, коли говорять одне, а роблять інше, коли практично у всіх сферах усе відбувається хаотично? Від безпорадності й неможливості на щось вплинути люди розгублюються й розчаровуються. Орієнтирів немає. Але в нас уже достатньо людей, які здатні якщо не розрізняти, то хоча б відчувати неправду, а отже - не вестися на неї.
У силу нашого терпіння й адаптивності реакцією на брехню стає бажання уникнути або втекти. Звичайно, ті, хто політизований і дуже заряджений, мають дуже великий внутрішній особистісний (наголошу) протестний потенціал, реагуватимуть сильніше.
Що стосується патерналізму, то мені здається, його поменшало. Виросло покоління, яке не має радянського досвіду.
- Як лікувати недовірливих і розчарованих людей?
- Правдою. Звичайно, її теж не можна кидати в обличчя, як ганчірку. Дуже важливо, як подається інформація. Але людям потрібні орієнтири.
Якщо говорити про те, що робити, то для себе я виділила два пункти. По-перше, робити що належить і що треба робити, тобто те, що я можу і що вважаю за потрібне особисто для себе у своєму житті. По-друге - робити (хоча б намагатися) пропускаючи через серце. Те, що узгоджується з моєю душею, з якимись етичними принципами. Я чимало можу зробити в тій зоні, де я чітко бачу правду. Для мене це - мої близькі, пацієнти, учні. Тож це я й буду підтримувати. І в цьому разі це - не "моя хата скраю". Просто на все інше вплинути практично неможливо, бо я не розумію як, куди, навіщо… Коли люди, як на соціальному, так і мікросоціальному рівнях, не можуть розібратися в тому, що відбувається, у них виникає бажання в це не включатися, бо вони не вірять, що це матиме конкретний результат.
У нас не депресія. Погано те, що в нас зараз - Велика Крива як у "Пер Гюнті" Ібсена. Образ, який вразив мене ще замолоду. Це - не стіна, яку можна продовбати або перестрибнути. І йти незрозуміло куди, і пройти незрозуміло як. Хоч куди ступи - скрізь крива, і що із цим робити - незрозуміло. І доводиться не прямо йти, а як виходить - інтуїтивно.
Якщо в СРСР стабілізуючою точкою були ідеї партії і уряду, у 1990-х - вижити, а в 2000-х - нові можливості, то зараз стабілізуюча точка переходить, схоже, на внутрішній етичний комплекс. У принципі так завжди й було. Все одно людина робить так, як вважає правильним, як душа підкаже. Питання в тому, що в душі?
Ми - не в стані депресивності й суперстресу, насправді можливостей багато. І в цьому знову ж таки - понівеченість, що викликає бурхливу реакцію в тих, хто не може не реагувати. Насамперед - у дітей. Вони - наше дзеркало. Опиняючись у ситуації розгублених батьків, у яких немає внутрішньої ясності - душевної правди, - діти реагують дуже бурхливо. Через мене проходить досить багато пацієнтів. І можу сказати, що багато підлітків демонструють підвищення внутрішньої агресивності. Куди вона піде далі, у що виллється?
- Наскільки реально в країні, пронизаній корупцією знизу й доверху, виростити покоління вільних людей? Хто може їх надихнути?
- Як еволюційний оптиміст, я вважаю, що свобода - це теж одна зі сторін процесу самоорганізації.
З одного боку, ми продовжуємо виживати. З другого - зараз з'явилося багато можливостей, роби - і результат буде. З третього - є багато споживацтва, коли люди вважають себе соціальними жертвами. Але це пов'язано, швидше, із внутрішньою, паразитарною позицією конкретної людини. Такі люди були і будуть завжди. Просто з доступністю інформації з'явилося більше приводів для заздрості.
Але в нас різні люди. Багато дуже хороших.
- Зараз багато говорять про ПТСР. Наскільки ця проблема впливає на наше суспільство?
- І в цьому багато понівеченості. На нас більше впливає не ПТСР, а те, що викликає агресію, тільки проявляється вона дуже по-різному. Ситуація змінилася за ці роки. Не треба плутати те, що пережили воїни, які опинилися в м'ясорубці 2014-2015 років, і те, що відбувається на сході країни зараз. Звичайно, там як і раніше гинуть люди, і це жахливо. Але в ДТП у нас щодня гине більше.
Безумовно, серед тих, хто пройшов 2014-2015 роки, була категорія бійців, у яких розвинувся цей важкий розлад, як і в деяких жителів, які безпосередньо опинилися в зоні бойових дій. Але всі дослідження свідчать, що ПТСР фіксується приблизно в 7-10% комбатантів. І в частини з них згодом розлади минають самі.
Як на мене, проблема більше не в ПТСР, а в тому, чи зможуть колишні військові інтегрувати пережитий досвід. І це дуже особиста історія - як людина потім реалізує себе в цивільному житті. Та ж ситуація з переселенцями. Як вони пережили і переживають те, що сталося, залежить від різних обставин. Але те, що всі, хто опинився на війні й в зоні війни, поголовно мають ПТСР, - неправда.
Так, бійці потребують реабілітації. Але частіше - вирішення соціальних питань. Коли я бачу, як деяких з них доводиться переконувати, що проблеми зі здоров'ям зараз пов'язані з воєнними діями, у мене виникає відчуття, що "майже-ПТСР" вони отримують зараз від нашої системи соцзахисту.
Не треба говорити, що ПТСР - це якась масова суперпроблема, що впливає на здоров'я суспільства в цілому. Можна говорити про те, що ми пройшли крізь розлад адаптації, через соціальний стрес і тепер починаємо адаптуватися. Як це буде далі - побачимо. Це залежатиме від багато чого. У тому числі від того, як люди зуміють дати собі раду в житті у коротко- і середньостроковій перспективі.
- Рік тому ви говорили, що ми інфіковані етикою народження любові, оскільки була принесена жертва. Просто зерно ще не проросло. Уже проросло?
- Якщо говорити про окремих людей, то так, судячи з того, як вони живуть або працюють. На соціальному рівні - напевно, ні. Але тут у мене претензії до наших лідерів. У них не проросло. Вони хочуть жити по-старому. Способи, якими нас ведуть чи то в європейське, чи то просто в майбутнє, пригнічують. І це теж специфічна понівеченість.
- Незважаючи на зростання агресії, суспільство стало добрішим?
- Агресія - не завжди погано. Це просто відчуття власної сили, що потребує реалізації. Іноді агресія стає не дуже керованою. А іноді вона знаходить правильний або етичний канал - з потреби, через серце і душу.
Добра все ж таки більше. Але проявляється воно поки що точково й знизу. Його було би значно більше, якби це не доводилося робити всупереч. Люди, які пройшли крізь серйозні проблеми, почасти стають більш розлюченими. Але багато хто мудрішає. А це передбачає розуміння, що треба не тільки намагатися схопити якнайбільше, а й віддавати. Люди значно охочіше дають, коли бачать реальні потреби інших.
- Що таке успіх по-українськи, на ваш погляд?
- В основі соціальної піраміди завжди велика частина людей, для яких успіх - це для себе. Нормально почуватися і мати можливості для себе й своїх дітей. І це закономірно. Вище цього рівня - ті, хто може й повинен… У нас дедалі більше з'являється думаючих людей, для яких успіх - це не тільки нормальне життя, а й самореалізація, які, будучи професіоналами своєї справи, на своєму місці готові багато робити і для себе, і для інших. Ну, а верхівка поки що, як виявилося, - це як і раніше гонитва за владою й хапальний рефлекс. Поки що нижній і верхній прошарки перемагають. Середина знову опиняється між Сциллою і Харибдою. Чи зможе вона щось зробити? Як еволюційний оптиміст, сподіваюся, що так.
- Живучи в одній країні, в одному місті й навіть в одному будинку, люди сьогодні інформаційно можуть бути наповнені зовсім різним змістом і жити в різних світах. Балансу ідей, здатних надихнути більшу частину людей, немає. Моральні авторитети відходять у минуле, ну, або в кожного він - свій. Вони взагалі потрібні?
- Ми не можемо без еталонів. Має бути якась точка відліку. Якщо це не люди, тоді якісь фундаментальні закони. Але людина йде за іншою людиною, і краще, коли еталоном стають гідні люди. Відома фраза І.Ньютона: "Якщо я бачив далі за інших, то тому, що стояв на плечах гігантів". Ми потребуємо орієнтирів, ми маємо порівнювати себе з кимось, щоб тягнутися.
Можливо, у нас їх не видно, тому що зараз період трансформації, коли від одного ми пішли, а до іншого ще не прийшли. Моральні авторитети й пророки - це найчастіше мудрі, старші люди. Можливо, нові мудреці ще просто не доросли, щоб стати духовними орієнтирами.
Благо, залишилися тексти мудрих, і в нинішніх обставинах вони можуть заповнити нішу духовного лідерства - направити й підтримати. Але однозначно такі люди з'являться. Не можуть не з'явитися.
Так, можливо, й колишній образ інтелектуала відходить. В усьому світі - криза філософії. Світ надто швидко змінюється. Людство ніколи ще не жило в таких умовах технократії. Зі стабілізаційними точками - куди й за ким ми йдемо, у нас слабко.
- Як нам пройти Велику Криву?
- Шляхом самоорганізації. Це закон розвитку живих систем, і добре, що на ці закони не впливає ні передвиборна кампанія, ні ожеледиця. Я думаю, чергову точку біфуркації ми пройшли в 2014-2015 роках. Зараз з'являються ознаки стабілізації. Звичайно, ми живемо в непередбачуваному турбулентному середовищі. І це викликає в нас дуже велике внутрішнє напруження. Але це не дистрес - це початок майбутнього, те, що народжується і розвивається своїм, не дуже передбачуваним шляхом.