Автомобільна траса Луцьк—Львів, що з’єднує прадавні українські території Волинь і Галичину... За старовинним містечком Гороховом — село Журавники. Саме поблизу нього на початку минулого століття проходив кордон між двома могутніми імперіями: Російською і Австро-Угорською.
Ліворуч — красень храм, архітектура якого є сумішшю всіх можливих напрямів і стилів. Прямокутні, наче рубані, стіни характерні для класичного костелу; яскраво розмальовані округлі бані — суто православні…
Це — Свято-Дмитріївський собор, побудований 1905 року на кошти якогось… Роберта Бассаліні. Мабуть, душа цієї неординарної людини розривалася між рідною католицькою Італією і православною Росією, якій він служив вірою і правдою…
Де народився Роберт, чому опинився на чужині — достеменно не відомо. А ось про волинський, так би мовити, період його життя охоче розповідають місцеві жителі.
Свято-Дмитріївський собор у селі Журавники |
Отож, після чергової анексії західноукраїнських теренів північною сусідкою пан Бассаліні, який посідав високе становище в царській армії (за непідтвердженими даними, мав генеральський чин), отримав призначення у щойно приєднані місця. Тут він одержав у користування (за іншими даними — купив) земельні угіддя навколо сіл Журавники (тоді — Дружкопіль), Борисковичі, Довгів, Брани…
Назва останнього села, швидше за все, походить від старослов’янського слова «брань», що означає «битва» (згадайте російське «полє брані»). Історики пов’язують її виникнення з походом армії Богдана Хмельницького на Берестечко в 1652 році — на деяких картах саме через цей населений пункт пролягав маршрут козацьких військ, цілком можливо, що десь неподалік відбулося їх зіткнення з поляками.
Роберт мріяв спорудити православний собор у Бранах, де стояв його палац. Але там уже був Свято-Покровський храм, який діє й досі, починаючи з 1725 року! За іншими даними, у Бранах йому просто не дали землі. Тому церкву вирішили споруджувати в сусідніх Журавниках. Дозвіл на це давали лише у столиці. Ось і довелося невгамовному італійцеві кілька разів виїздити до Петербурга. Добре, що він був наближений до двору.
Зрештою, всі формальності залагоджено… І закипіла робота.
Привезли досвідченого зодчого, який постійно перебував напідпитку і навіть затуляв одне око, дивлячись на мури, аби ті не двоїлися. Завезли з Уралу добротну цеглу (саме звідти була родом дружина Роберта)… І побудували чудовий храм. Подейкують, за своє життя п’яниця-архітектор встиг зробити ще два таких: один у Болгарії, другий — у Росії.
А в улюблених Бранах — спорудили капличку, яка є майже точною копією церкви у Журавниках. Тільки в мініатюрі. Саме там і поховали італійського пана. Помер Роберт у Журавниках, і коли тіло перевозили у Брани — попереду похоронної процесії нібито йшов його привид — про це свідчать усі місцеві старожили. Високоповажні представники православної церкви погоджуються з ними і стверджують, що таким чином Господь хотів віддячити Бассаліні за благі діяння. Щоправда, жодного нагадування про це у склепі немає. Ось і згасає пам’ять про його славні справи. Аби зберегти її — потрібна допомога нащадків.
Дітей у подружжя не було. То, може, десь на далеких Апеннінах ще живуть, хай і непрямі, родичі сеньйора Бассаліні? В останню мить мені пощастило знайти в селі фотографію міцного бороданя в офіцерському мундирі, підписану російською мовою: «Ивану Павлику от графа Р.И. Бассалини, как честному и порядочному человеку». Друга літера прізвища, можливо, «о» — Боссаліні.
Відгукніться!
P.S. Щиро дякую всім, хто допомагав у підготовці цього матеріалу: отцю Іоану Ізаю — настоятелю Свято-Покровського храму села Брани, і його родині, отцю Валентину Годуну — настоятелю Свято-Дмитріївського храму села Журавники, і його родині, Вірі Володимирівні Кухарук, заступнику сільського голови с.Брани, всім жителям вищезгаданих сіл.