Згідно з розпорядженням Кабінету міністрів, для підготовки IV Всесвітнього форуму українців уже створено оргкомітет під головуванням віце-прем’єр-міністра В.Кириленка, до складу якого входять 52 особи, в тому числі 18 представників закордонного українства. Крім того, працює міжвідомча робоча група, яку очолює міністр культури та туризму Ігор Ліховий. На сьогодні вже визначено дату проведення заходу — 18–20 серпня 2006 року.
Тим, хто постійно живе в Україні, не зрозуміти, що таке ностальгія за Батьківщиною. Але спробуйте хоча б на декілька тижнів виїхати за межі домівки на відпочинок чи у відрядження, як у вас розпочнеться та ж таки ностальгія за власною оселею. Правда, тільки-но ви повернетеся додому – це відчуття зникне, а ось у тих, хто виїхав за кордон на постійне місце проживання, воно, можна сказати, переростає у хронічну стадію.
Одиниці представників діаспори мають змогу періодично відвідувати Україну. Ті ж, котрі не можуть цього робити, шукають будь-які інші шляхи для того, аби не переривався їхній зв’язок із материнською державою. Звичайно, це ті діаспоряни, які ще не асимілювалися.
У влади ж одним із традиційних приводів «приголубити» діаспору стали всесвітні форуми, які проходять раз на чотири роки. Перший відбувся 1992 року у Києві з ініціативи закордонних українців. Одне з найважливіших його рішень — ухвала про створення в Україні громадського координуючого органу, спрямованого на консолідацію і утвердження світового українства у новітньому світовому просторі. Таким органом стала міжнародна громадська організація Українська всесвітня координаційна рада (УВКР), яка сьогодні об’єднує понад 800 українських громадських вітчизняних та закордонних організацій. Тому є всі підстави вважати, що УВКР — одне з найбільших недержавних формоутворень, своєрідний громадський парламент світового українства. З часу заснування раду очолював відомий політик і поет Іван Драч. На ІІІ Всесвітньому форумі українців, який відбувся у серпні 2001 року, головою УВКР було обрано відомого громадського і політичного діяча, правозахисника Михайла Гориня.
Державну фінансову підтримку УВКР одержала 2002 року: згідно з рішенням Верховної Ради України, уряд надав раді 600 тисяч гривень. Це мізерна сума, якщо врахувати чисельність закордонних українців. На жаль, сьогодні в Україні ніхто не знає їх точної загальної кількості. Як стверджує дослідник діаспори Станіслав Лазебник, за офіційними даними та підрахунками й оцінками українських громадських організацій і церковних об’єднань, у країнах поселення українських громад нині мешкає близько двадцяти мільйонів іноземних громадян українського походження (це число не враховує, звичайно, наших заробітчан-мігрантів, переважно нелегалів, кількість яких становить від трьох до семи мільйонів осіб). Вони живуть у близько ста країнах.
Майже щодня до секретаріату УВКР приїздять гості з діаспори. Вони звертаються не лише з проханнями щодо налагодження співпраці з координаційною радою та іншими українськими організаціями, а й з іншими проблемами. Зокрема щодо вступу закордонних українців до українських вузів, придбання навчальної та методичної літератури, українських народних костюмів чи музичних інструментів тощо.
На III Форумі представники влади обіцяли включати членів УВКР до складу делегацій, що вирушатимуть до країн, у яких мешкає чисельна українська діаспора. На жаль, такі запрошення були поодинокі. Всі поїздки до українських громад закордоння та інші акції секретаріат УВКР організовує самотужки, а коштують вони чимало. Саме так були вивчені життя і проблеми українських громад Берестейщини (Білорусь), Молдови, Росії, Югославії, Болгарії, країн Балтії, Швеції, Польщі тощо.
«Координувати діяльність можна з тими, кого знаєш, чиї погляди на майбутнє України та Української держави сходяться з нашими», — зазначив Михайло Горинь. Найрезонанснішими акціями, організатором яких була УВКР, можна вважати два етапи українського європоходу «Консолідація-2002», експедиції до Сибіру та на Далекий Схід.
Міжнародний єврокараван українських журналістів «Разом у Європі» (перший етап) відбувся у травні 2002 року. Його маршрут пролягав теренами дев’яти країн — від Балтійського до Чорного моря. Протягом цього двотижневого походу було вивчено життя українців країн Центральної Європи, проведено ряд офіційних зустрічей на вищому рівні. Під дипломатичним натиском учасників європоходу широко відчинялися навіть ті двері, в які представникам українських громад зазвичай було важко достукатися. Ця акція докладно висвітлювалася вітчизняними і закордонними ЗМІ. За підсумками єврокаравану видано книжку. Під час поїздки було знято документальний фільм «Разом у Європі», який транслювався у кількох країнах Східної Європи.
Наступний етап європоходу УВКР відбувся у другій половині грудня 2002 р. Маршрут проліг автохтонними українськими землями сусідньої Росії — Білгородщиною, Курщиною, Воронежчиною, Ростовщиною та Кубанню. Крім дослідження стану тамтешнього українського населення, експедиція ставила собі за мету аналіз результатів Року України в Росії. Проїхавши чотири тисячі кілометрів, учасники делегації, до якої входили відомі журналісти, вчені, представники влади та громадських організацій, були вражені жахливим станом самосвідомості українських громад на українських етнічних землях, низьким рівнем або взагалі незабезпеченістю їхніх культурно-етнічних потреб. За результатами поїздки УВКР звернулася із заявою до президентів України і Росії, центральних органів влади.
Більшість українців Росії не мають змоги (а деколи бояться) користуватися елементарними, визнаними в усьому світі правами національних меншин. А саме в Російській Федерації, де українці займають третю сходинку за кількістю населення, немає жодної державної української школи. Така ж ситуація зі ЗМІ. Хоча це тема окремої великої розмови, не можу не зазначити, що після побаченого на власні очі просто огидно читати відкритого листа депутата Держдуми Росії Костянтина Затуліна до президента України Віктора Ющенка, в якому він бідкається з приводу утисків російської мови в нашій державі та бажання створити єдину помісну православну церкву, що загрожує панівному становищу Української православної церкви Московського патріархату. І це тоді, коли Російська православна церква робить усе можливе, аби не допустити діяльності Української православної церкви в Росії, яка має на всю федерацію аж три парафії. Крім того, зараз надзвичайно важко працювати українським громадським організаціям у Росії, оскільки в країні ведеться масована пропаганда проти України. Саме цим екс-радник Володимира Путіна Андрій Ілларіонов пояснив результати опитування громадської думки, згідно з яким лише 10% росіян бачать Україну серед друзів і 27% — серед ворогів (газета «Экономические известия»). Додам, що на IV Всесвітньому форумі українців очікується найбільша делегація саме з Російської Федерації.
Як згадує голова УВКР Михайло Горинь, перший форум 1992 року був форумом ейфорії і великих надій. Люди, які півстоліття тому опинилися поза межами України, нарешті приїхали на українську землю. Вони відчули, що нарешті ми разом і робитимемо спільну справу розбудови Української держави. Той настрій дуже вплинув на взаємини України і діаспори, яка матеріально допомагала молодій державі. Заслуга діаспори у розбудові української держави сьогодні, можливо, ще не до кінця усвідомлена.
Що стосується ІV Всесвітнього форуму українців, то, безперечно, ейфорія на ньому навряд чи вже буде, оскільки ці зустрічі стали традиційними, а до своєї держави вже звикли.
Для налагодження співпраці з вищими та регіональними органами влади голова УВКР неодноразово зустрічався із головою Верховної Ради, прем’єр-міністром, керівниками держадміністрацій, міністрами та головами держкомітетів. Під час цих зустрічей підкреслювалося, що для консолідації світового українства необхідна державна концепція роботи із закордонним українством.
Але на сьогодні все ж залишаються невизначеними принципи і пріоритети Української держави у сфері зв’язків із закордонним українством. Завдання державних інститутів полягає в тому, щоб допомагати діаспорі зберегти етнічне обличчя. Тоді наша держава, маючи майже в кожній країні підтримку українських громад, міцніше стояла б на ногах.
Розглядаючи діаспорну проблему з погляду національної стратегії, слід усвідомити, що розвиток громадянського суспільства в Україні не має альтернативи. А для самої діаспори такий стан речей – єдино можливий і природний: адже тільки добровільні і самоврядні організації можуть підтримувати національну ідентичність на чужині, що вони з успіхом роблять уже протягом століття. Тому об’єднавчим центром для українців зарубіжжя та історичної батьківщини може бути тільки громадська структура, та аж ніяк не державне відомство чи міністерство, які мають свої, визначені законами і державними програмами, функції й повноваження.
На думку Михайла Гориня, у ставленні влади до громадських організацій проявляються залишки вчорашніх поглядів на самодостатню, вичерпну роль державних інститутів в управлінні. Зокрема нині діаспорою опікуються два міністерства: закордонних справ і культури та туризму. Розподіл повноважень між цими двома відомствами відбувся за суто територіальним принципом. Перші відповідають за проведення заходів за межами держави, другі — на території України. Це просто і зрозуміло з погляду розподілу бюджетних коштів, але цілковито безглуздо у контексті проблеми та ідеї консолідації світового українства.
Діаспорні організації — це сотні додаткових громадських посольств, які можуть представляти і відстоювати інтереси України за кордоном. Але наша влада недооцінює важливості цього питання. Самостійно вона не спроможна займатися проблемами багатомільйонної української діаспори. З іншого боку, вона сьогодні не готова «поділитися» повноваженнями з громадськими організаціями, які подвижницьки проводять цю роботу. Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, як і попередня – до 2000-го, так і не втілена в життя. І не тільки через нестачу ресурсів, а й через відсутність технології та організаційних засобів реалізації.
Проведення IV Всесвітнього форуму українців, який мав відбутися торік, було перенесене під приводом складнощів перехідного періоду. Три попередніх форуми відбулися майже без проблем у Києві напередодні Дня Незалежності. Попередня влада готувалася до них заздалегідь, хоча зустрічі ці були, швидше, показово-помпезними. Здавалося б, тепер, після помаранчевої революції, коли Україну стали більше знати у світі, а нова влада стала більш національною, форум мав би набрати серйознішої ваги. Але проблеми почалися ще на етапі підготовки. Зрозуміло, що захід, на який має приїхати майже 1900 осіб, із них 500 делегатів, 450 учасників фестивалю «Український спів у світі», журналісти, гості, має готуватися заздалегідь. УВКР з лютого 2005 року постійно зверталася до уряду з проханням звернути увагу на цю вже звичну й очікувану для діаспори подію, але влада довгі місяці мовчала, а потім... змінилася.
У рамках підготовки до проведення форуму МЗС України відповідає за надання делегатам та гостям безоплатних віз (15 червня 2006 Кабінет міністрів прийняв відповідне рішення). УВКР разом із МЗС опрацьовує питання підготовки списків делегатів і гостей та відзначення найактивніших діячів громадських організацій закордонних українців державними й відомчими нагородами.
Метою форуму — вищого керівного органу УВКР — є аналіз стану діаспори, проблем взаємин України із закордонним українством, об’єднання їх навколо ідеї національного відродження і гідного утвердження української нації в сучасному світі. Делегати планують обговорити стратегічні завдання української нації у XXI ст., а саме: утвердження культурної, мовної, релігійно-конфесійної, інформаційної єдності українців усього світу, організація міжнародно-правового захисту їхніх інтересів, визначення механізмів координації роботи громадських об’єднань, центральних органів виконавчої влади та організацій закордонних українців тощо. Крім того, планується, що МЗС України представить Концепцію національної політики закордонного українства, державну Програму співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року, бюджетну програму «Заходи щодо встановлення зв’язків з українцями, які проживають за межами України» тощо.
У рамках IV Форуму працюватимуть близько 20 секцій (громадянського суспільства, жіноча, економічна та інші), круглі столи, демонструватимуться різноманітні виставки. Зокрема проведення круглого столу на тему «Голодомор 1932—1933 рр.» дозволить обмінятися інформацією про заходи, пов’язані з відзначенням 75-річчя цієї сумної сторінки історії нашого народу, скоординувати спільні зусилля для досягнення бажаного міжнародного резонансу. Учасники форуму повинні ухвалити Звернення до громадськості та міжнародних організацій (у тому числі ООН) із тим, щоб домогтися визнання на міжнародному рівні Голодомору в Україні актом геноциду українського народу.
Під час зустрічей із представниками діаспорних організацій часто можна почути, що вони не знають, до кого звертатися в Україні з питання вирішення проблем чи реалізації цікавих ідей. Коли ж досягається певна домовленість про співпрацю, українська сторона часто не виконує своїх зобов’язань. Закордонні українці цілком законно хочуть почуватися не гірше, ніж представники інших національних меншин у тій чи іншій країні. У першу чергу вони хочуть виконання Закону України «Про закордонного українця», постійної співпраці в галузях освіти та культури, сталого інформаційного зв’язку.