Минулого тижня завершився візит в Україну спеціального доповідача ООН з питання про права ВПО Чалоки Беяні. У рамках своєї місії він досліджував ситуацію з дотриманням прав ВПО, а також вивчав, наскільки було виконано рекомендації, викладені ним у доповіді для Ради з прав людини у 2014 р.
Громадянин Замбії і Великої Британії Чалока Беяні - професор міжнародного права в Лондонській школі економіки і політичних наук (LSE). Консультував ряд агентств ООН та інших міжнародних і регіональних організацій. Зокрема, підготував і брав участь у переговорах щодо низки важливих міжнародних документів, у тому числі Міжнародної конференції з питань району Великих озер і Конвенції Африканського Союзу про захист і допомогу ВПО в Африці (Конвенція Кампала). Опублікував безліч праць у сфері прав людини, міжнародного кримінального та гуманітарного права, а також із питань, що стосуються гуманітарної допомоги і переміщення населення, у тому числі внутрішнього.
Спецдоповідачем з питання про права ВПО Ради з прав людини був призначений у вересні
2010 р. Як спецдоповідач Чалока Беяні є представником Спеціальних процедур Ради з прав людини (найбільший орган незалежних експертів у системі захисту прав людини ООН). Експерти спеціальних процедур працюють на добровільних засадах; не є співробітниками ООН і не отримують зарплатні. Вони не залежать від урядів та організацій і виступають тільки від свого імені.
В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Чалока Беяні поділився своїми спостереженнями з приводу дотримання прав ВПО в Україні.
- Пане Беяні, востаннє ви були в Україні у вересні 2014 р. Які основні зміни відзначили для себе? Чи справді ситуація з правами ВПО погіршилася, як про це говорять представники громадських організацій?
- Коли я був тут уперше, не було розуміння, що цей збройний конфлікт триватиме так довго. Відповідно, вся допомога переселенцям надходила переважно від громадянського суспільство, конкретних людей, місцевої влади. Але системного підходу до проблеми від держави я тоді не бачив. Надзвичайно багато ВПО перебували в колективних центрах.
Тепер я помітив значно структурованіший підхід до вирішення питань ВПО. Потроху уряд починає усвідомлювати, наскільки змінилася ситуація, і те, що впродовж певного часу вона залишатиметься такою самою, а конфлікт триватиме. Я побачив зменшення кількості переселенців у колективних центрах. Тепер вони переважно мешкають або в найманих квартирах, або у друзів, родичів тощо.
Створено Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і ВПО. У Міністерстві соціальної політики з'явився бюджет на потреби переселенців. Я також відзначаю краще реагування з боку оонівських партнерів. Тобто вся структура ООН в Україні більш узгоджено реагує на нагальні питання ВПО. Запроваджено кластерну систему. Минулого разу вона ще не була запущена. Також я відзначаю прийняття окремого законодавства, Закону про забезпечення прав і свобод ВПО, чого не було раніше.
- Під час свого візиту ви зустрічалися з представниками як державних органів, так і громадськості. Наскільки різниться почуте вами від тих та інших?
- Минулого разу було дуже мало аналізу інформації. Власне, інформація була недоступна. Ніхто не мав комплексного бачення того, що відбувається. Відповідно, щоб отримати цю інформацію, у рамках нашої місії ми відвідували місця, де найбільше мешкає ВПО, щоб поспілкуватися як із місцевою владою, так і з місцевими громадськими організаціями. Цього разу я отримав більше інформації, вона якісніша, як і її аналіз. Є значно краще розуміння того, які основні проблемні питання зараз існують у сфері ВПО, починаючи з реєстрації, соціального забезпечення тощо.
- У кого більше розуміння? У громадських організацій чи у держорганів?
- Звісно, громадський сектор краще розуміє проблеми. А уряд - політику, свою політику. Але він не враховує результатів своєї політики та ухвалених рішень безпосередньо на місцях. Так, основна лінія уряду - люди, котрі не є ВПО, не повинні отримувати соцвиплат. Відповідно, необхідно перевірити, чи всі, хто отримує соцвиплати, є ВПО. Але верифікаційна процедура досить складна й створює проблеми, оскільки якщо відповідні служби не знаходять цих переселенців, то їм не виплачується ніяка допомога.
Відповідно, я отримую певну інформацію про логіку ухвалених рішень на урядовому рівні. А потім зустрічаюся з представниками громадянського сектора, і вони розповідають мені, до чого призводять така політика й рішення. І мені здається, що всі громадські організації, з якими я спілкувався, мають єдине бачення проблемних питань ВПО.
- Я знаю, що представники громадських організацій передали вам стислий огляд стану справ із забезпеченням прав та свобод ВПО в Україні. Що ви плануєте з цим робити?
- Висновки й рекомендації буде враховано в моїй доповіді.
- В Україні зараз впроваджено окрему систему контролю над соцвиплатами, пенсіями. Тобто якщо ви отримуєте допомогу від держави як особа з інвалідністю, то вас перевіряють за однією процедурою, а якщо при цьому ви - переселенець, то процедура інша, більш жорстка й бюрократична. Враховуючи міжнародний досвід, чи не є це порушенням прав переселенців? Чи може така дискримінація призвести до проблем інтеграції людей у нові, приймаючі громади?
- Звичайно. Це порушення соціально-економічних прав. Усі люди, котрі досягли пенсійного віку, мають право на пенсію, незалежно від того, є вони ВПО чи ні. Але для ВПО пенсія пов'язана з їхнім статусом переселенців. Відповідно, люди, що не отримують ніяких виплат, як наслідок, мають цілу низку інших проблем. Наприклад, не можуть орендувати житло і т.д. Інколи в них навіть немає коштів, щоб купити їжу. Це, відповідно, спричиняє порушення права на продовольство. Люди можуть не мати доступу до медичних послуг, що спричиняє порушення права на адекватний рівень забезпечення охороною здоров'я. А головне, на чому я хотів би наголосити, - це право на пересування. ВПО прив'язані до місця, де зареєстровані, і зобов'язані залишатися там. Люди казали нам, що почуваються ніби у в'язниці. Вони навіть не можуть перетнути лінію розмежування, щоб перевірити, що сталося з їхнім житлом і майном по той бік. Оскільки якщо ВПО, наприклад, перетне кордон, то соціальні служби, прийшовши на місце реєстрації і не виявивши там людину, скасують їй виплати.
- Насправді є затверджені терміни, впродовж яких ВПО виплати не скасовуються або ж можуть бути відновлені.
- Стандарт - це одне. І зовсім інше - виконання. Ми знаємо про положення щодо 15 днів, протягом яких люди можуть прийти у службу соцзахисту, аби підтвердити свою присутність. Але інколи на практиці це відбувається зовсім не так. Про це нам розповідали переселенці. Крім того, той факт, що впродовж двох або більше місяців люди перебували на непідконтрольній території, не змінює того, що вони можуть бути ВПО, які мають право на соцвиплати, пенсії тощо. Черги на КПВВ вздовж лінії розмежування не сприяють тому, щоб люди хотіли її ще раз перетнути й повернутися на територію, контрольовану українською владою. Деякі переселенці говорили, що у зв'язку з такою ситуацією на КПВВ вони, швидше, залишилися б там, аби не переміщуватися весь час, хай навіть у них відберуть соціальні виплати і пенсії.
- В Україні досить швидко (ще в жовтні 2014-го) прийняли законодавство, що регулює права ВПО, встановили невелику щомісячну грошову допомогу. Однак відтоді ми просунулися мало - немає ніякої держпрограми із забезпечення житлом (немає навіть бачення варіантів такої допомоги - компенсація, відновлення пошкодженого, кредитування чи будівництво нового житла); немає ефективних програм працевлаштування. Спираючись на міжнародний досвід, що сьогодні можна зробити для допомоги в інтеграції ВПО на новому місці, не маючи при цьому великих фінансових можливостей?
- Питання житла я порушував ще під час мого першого візиту. І його було внесено в рекомендації, які ми дали після завершення візиту. Самі ВПО зазначали, що саме питання житла - основне у вирішенні комплексу проблем ВПО. На той час були донори, готові будувати нове житло як для переселенців, так і для інших категорій українського населення. Але тоді існував цілий ряд проблем. Одна з них, актуальна й понині, - це відсутність житлової стратегії в Україні. Без такої стратегії, навіть за наявності донорів, готових допомагати, це зробити неможливо. Має бути особлива стратегія, що визначала б, яким чином можна допомогти цим людям. Уряд має виділити окремі земельні ділянки під будівництво такого житла. Багато представників регіональної влади на місцях кажуть, що вони намітили певні території, де можна було б або побудувати нове, або ж використовувати наявне житло. Але це потребує політичної волі на національному рівні.
Приклад. Ми зустрічалися з переселенцями в колективних центрах і в місцях компактного проживання під Києвом. Вони створили асоціацію і знайшли інвестора, який готовий був вкладати гроші в їхнє житло. Звернулися до уряду, а він відіслав до муніципальної влади, до мера. Той, своєю чергою, послав їх назад, до уряду...
- Чи не здається вам, що виділення окремих ділянок нагадує створення якихось гетто, в яких ВПО не будуть інтегруватися в громади?
- Ні. Житло їм у кожному разі необхідне. І воно просто не має бути ізольованим від іншого житла.
- Ви відвідали й непідконтрольні Україні території. Громадяни, котрі там проживають, нині, практично, залишилися без підтримки. Спираючись на ваш досвід, що могла б зробити Україна, аби підтримати цих громадян, зберегти з ними зв'язок?
- Насамперед треба продовжувати ставитися до них як до власного народу. А прийняті рішення, навпаки, відштовхують цих людей. Наприклад, коли їм кажуть, що якщо ви проживатимете на непідконтрольній території більше двох місяців, ми не будемо вам нічого платити, то меседж виходить такий: якщо ви хочете, щоб вам продовжували виплачувати певні соцвиплати, ви мусите жити на підконтрольній території, тільки в такому разі ми будемо сприймати вас як "наших".
Щоб не створювати штучних бар'єрів, потрібно також вирішити питання КПВВ. Щоб люди могли спілкуватися між собою і їздити сюди.
- Я знаю, що з приводу пенсій для громадян з непідконтрольної території ви зустрічалися з міністром соціальної політики Андрієм Ревою. Кажуть, розмова була дуже емоційною. Чим вона закінчилася?
- Звідки у вас така інформація? (сміється). Ми обговорювали питання соціальних виплат, пенсій, реєстрації та двомісячного терміну перебування на непідконтрольній території і переїзду через пункти КПВВ. Ми намагалися сказати міністрові, що необхідно розробити якийсь механізм, який дозволив би виплачувати пенсії й соцвиплати на непідконтрольних українській владі територіях. А пан міністр хотів зрозуміти юридичну різницю між статусами територій Криму і Донбасу. Саме ці питання й викликали емоції.
- Чи зрозумів міністр різницю у статусах?
- Думаю, так. Інше питання - чи сприйняв він це.
- Що, на вашу думку, у найближчий рік має зробити недавно створене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і ВПО? Наскільки ефективною була робота схожих органів в інших країнах? Які поради ви дали б, спираючись на міжнародний досвід?
- Насамперед таке міністерство має реєструвати і документувати ВПО. Щоб Мінсоцполітики просто виплачувало всі пенсії й соцвиплати, але не мало б у своєму портфоліо завдань реєструвати чи вирішувати проблеми переселенців. Міністерство з питань ВПО має намагатися отримати доступ до всіх переселенців, незважаючи на місце їх проживання. І, оскільки міністерство нове, воно має дуже швидко розробити власну політику та стратегічне бачення своєї роботи на найближчий рік. Це міністерство також має давати поради уряду з питань національної політики стосовно ВПО. У них є чудові ідеї. Однак із контексту ми бачимо, що коли момент втрачається й стратегія не розробляється швидко, ідеї маргіналізуються іншими відомствами, і все кане в небуття.
- Я так розумію, що ви залишилися задоволені спілкуванням з міністром В.Чернишом, але чи не здається вам, що нині функції його міністерства досить фіктивні?
- Насправді функції цього міністерства дуже важливі. Річ у тому, що Мінсоцполітики сьогодні має занадто багато повноважень з визначення урядової політики щодо ВПО. Весь комплекс питань, які стосуються ВПО, необхідно передати Міністерству з питань тимчасово окупованих територій і ВПО. І якщо воно вважатиме, що люди, взяті на облік, є переселенцями, то просто сповіщатиме Мінсоцполітики, що їм належать соцвиплати, тому натисніть кнопочку й заплатіть. Це - одна з моїх рекомендацій.
Також має бути значно тісніша координація між іншими відомствами в уряді й навколо міністерства.
- У зв'язку з конфліктом на сході України певна кількість ВПО літнього віку та інвалідів змушена була скористатися соціальними послугами геріатричних закладів державної) недержавної форм власності. Чи маєте ви інформацію про кількість таких закладів? Чи плануєте моніторинг за дотриманням у них прав людини?
- Це важлива тема. Основна частина переселенців, які проживають у місцях компактного поселення, це або люди з інвалідністю, або люди похилого віку. Немає особливої системи догляду за ними. Те саме, власне, стосується і ВПО, що самостійно орендують житло. Ми, звісно ж, порушували це питання як із центральним керівництвом, так і з нашими колегами з ООН тут. І всім рекомендували мати дезагреговану інформацію про переселенців. Тобто необхідно розуміти розподіл за статтю, віком, чи є інвалідність і так далі. Таким чином вони могли б значно краще перерозподілити допомогу, отримувану Україною від міжнародних донорів; краще зрозуміти, яку програму, де і як впроваджувати.
- Чи вважаєте ви достатньою міжнародну підтримку України в нинішній ситуації? На ваш погляд, яке майбутнє чекає нашу країну?
- Однією з цілей цієї місії було привернути міжнародну увагу до питань прав людини і ВПО в Україні. І на даний момент, я б сказав, є досить велика увага з боку міжнародних партнерів до проблем ВПО. Але бракує інформації про те, що необхідно зробити у зв'язку з великою кількістю ВПО у країні. І, власне, одне з основних завдань цієї місії - зібрати, проаналізувати інформацію, а потім передати її на всі відповідні міжнародні рівні.
Мені здається, що Україна повинна мати всі можливості вирішити питання на непідконтрольних територіях. І якщо вдасться це зробити, я бачу позитивну картину для України загалом. Тут живуть чудові люди.