Новий рік - це завжди очікування дива. Мабуть, тому й чекають цього свята по-особливому.
У переддень Нового року до Києва приїхала невелика компанія, що дуже-дуже очікувала дива і свята. П'ятнадцять школярів і дві вчительки. Програма поїздки традиційна - театри, концерти, дельфінарій, аквапарк. Як завжди, та не зовсім. Гості приїхали із зони АТО. З маленької школи в селі Артема, що розташована всього за 800 м від лінії розмежування. Вікна школи виходять прямо на річку Сіверський Донець, за якою вже "ЛНР". І серед бойовиків є випускники цієї школи. Один із них писав чимало гидоти директору за те, що тут висить український прапор.
До Києва компанія з Артема потрапила, можна сказати, випадково. Познайомилися з киянами ще влітку. Тоді діти поверталися з літнього оздоровчого відпочинку. У Києві була пересадка, і дітям разом з учителями треба було провести в столиці весь день. Але виявилося, що через якісь організаційні недоробки грошей на харчування в супроводжуючих не було. Перед ними стояло нерозв'язне завдання - провести день у столиці з групою голодних дітей.
У селі Артема не один рік стоять українські військові. З перших днів вони допомагають школярам, чим можуть. І тоді виручили. Один із військовослужбовців зателефонував у Київський департамент освіти і попросив допомогти дітям. У цьому департаменті працює його дружина. Дітей зустріли, нагодували, організували екскурсії. Одне слово, день промайнув дуже весело. А між київськими школами та сільською школою, що стоїть прямо на лінії вогню, зав'язалася дружба. Завдяки їй і було організовано святкову поїздку до столиці на Новий рік.
Дітям з Артема забезпечили безплатне проживання, оплатили дорогу. Хтось запросив до себе на святковий концерт, хтось - повіз на екскурсію, хтось дав мікроавтобус для поїздок по величезному й галасливому Києву, хтось передав подарунки - солодощі, іграшки, одяг. "Дивовижні діти. Ти не бачила їхніх очей! - зателефонувала мені директор однієї зі шкіл. - Вони поїхали від нас, а ми плакали. І, знаєш, я подумала, що такі зустрічі потрібні не тільки їм, а й нам". Звісно, я теж не втрималася від того, щоб познайомитися з гостями. Оскільки графік зустрічей і екскурсій був дуже щільним, я вирішила приїхати до дітей увечері в готель. Купила солодощів до чаю, домовилася про зустріч. Дорогою хвилювалася, - діти весь день на ногах, а що як зараз приїду й побачу змучене сонне царство? Але де там. "Своїх" дітей я впізнала зразу. Кілька цікавих мордочок незмигно виглядали з дверей біля входу на поверх. А потім хутко зникли. Згодом я познайомилася з усією галасливою компанією.
Саме коли ми готувалися пити чай, за вікном затріскотів феєрверк. "У вас що, є справжній салют? Ух ти, а я думав, це стріляють!" - вигукнув худенький хлопчак років десяти. І всю компанію як вітром звіяло - побігли до великого вікна в коридорі, звідки набагато краще видно вогні феєрверка.
"Що ж ви босоніж по холодній підлозі!" - спробувала я внести щось раціональне в загальні веселощі. "А ми на пальчиках!" - заспокоїло мене дівча-першокласниця з величезними чорними очима.
Після святкового феєрверка ми, звісно ж, говорили про враження від Києва й новорічне свято. Дітям сподобалося все - і дельфінарій, і аквапарк, і концерти, і майстер-класи в одній з київських приватних шкіл. "Якби не війна, ми б цього не побачили", - сказав хтось із них.
Хоча в школі села Артема навчаються всього 28 дітей, до Нового року тут буде великий новорічний концерт із піснями й танцями. Звісно, дістати костюми на лінії фронту ніде, та й грошей у батьків немає (багато хто з них працював до війни в Луганську, а тепер сидять без роботи). Однак вихід знайшовся, - учителька праці Ірина Вікторівна пошила юним артистам прегарні сукні з тюлю та фіранок. "Вони такі красиві!" - навперебій розповідають про обновки дівчатка.
Ірина Вікторівна Вакуленко, яка разом із директором школи саме й привезла дітей до Києва, весело киває головою: "Та що сукні! Ми з обрізків фіранок такі сувеніри-ялинки зробили! Із собою їх привезли й даруємо новим знайомим. Я веду уроки праці і в хлопчиків, і в дівчаток. Із дівчатками є чим зайнятися, а з хлопчиками проблема. Ех, якби ви знали, як нам бракує лобзиків, плоскогубців, шкурок! А так-то хлопці в мене й бісером вишивають".
Звісно, я розпитую вчителів, як жилося школі весь цей час. Особливо під обстрілами. "Вікна нашої школи виходять на два боки - на "ЛНР" і на село, - розповідає директор школи Вікторія Любченко. - Коли ми чули, що починається обстріл, швидко переводили дітей із класів, що виходять вікнами на лінію розмежування, у закриті приміщення - коридори, підсобки, пральню. У нас є сховище (переобладнаний підвал), але ми вже знаємо, що саме дорогою в укриття під час обстрілу гинуть люди. Тому краще не виходити з будинку. Діти все розуміли, самі перебігали в безпечне місце. Ось тільки малюкам було важко. При школі є дитячий садок, і під час обстрілів малюки ховалися під ліжка й столи. Їм здавалося, що там безпечніше. Тому нам доводилося витягувати їх звідти, хоч вони й пручалися, і на руках переносити. Адже хто знає, може внаслідок обстрілу через вікна тільки осколки посипляться, а може, буде пряме влучення". Учительки розповідають, як це страшно, коли від пострілів гуде скло у вікнах, усе навколо дрижить, і чути, коли саме вилетів снаряд. "Головне, коли почуєш постріл, - рахувати до трьох. За цей час снаряд долітає до нас. Ось на рахунок "три" треба негайно падати, якщо ти перебуваєш не в укритті", - каже Ірина Вакуленко. І згадує, що в одного зі співробітників школи після чергового обстрілу було 280 дірок у паркані.
На щастя, обстрілів уже давно немає, але, коли вони велися, жителям села добре було видно, що стріляли з "ЛНР". Під час останнього обстрілу, 23 травня, на одній вулиці зазнали пошкоджень 19 будинків. А всього їх там 21. Однак є серед місцевих жителів і такі, хто вперто вважає, що це стріляли по своїх українські війська. Але все-таки проукраїнськи налаштованих односельців стало більше, кажуть мої співрозмовниці.
Вікторія не просто директор - вона ще й депутат районної ради. Тому їй доводилося чути на свою адресу й погрози: "Сюди прийде "ЛНР", отож збирай речі, поки не пізно".
У перші дні війни школі довелося дуже нелегко, - нічим було годувати дітей, оскільки не проводилися грошові виплати, а постачальники продуктів боялися їхати туди, де стріляють. Найстрашніше, що в багатьох дітей удома була така ж ситуація, - у магазин теж не підвозили продуктів. Тоді на допомогу прийшла 92-га окрема механізована бригада, яка на той час квартирувала в селі. "Військові прийшли до нас і запитали, чим допомогти, - розповідає директор школи. - Ми попросили хліба. Того ж дня вони привезли нам мішки з крупами, городину, цукерки, згущене молоко. Таким чином, поставили на постачання ще й наших дітей". Ірина згадує: "Коли ми дітям дали згущонку й булочки, на це було боляче дивитися. Ми наливали згущонку в тарілки, а вони вмочали в неї булочки, а потім облизували саму тарілку". Тепер, на щастя, проблем із харчуванням школярів немає.
В артемівській школі навчаються також діти з сусідніх сіл. І коли з початком воєнних дій перестали ходити маршрутки, це стало справжньою проблемою. Багатьом дітям і вчителям просто ніяк було добиратися на уроки. А йти пішки неможливо - занадто великі відстані. Зараз транспорт потроху починає працювати, але в село він не заходить. У цій ситуації теж допомагали військові - з перших днів війни вони щоранку возили дітей і вчителів у школу й назад, додому. Хвилина у хвилину, в суворій відповідності до шкільного розкладу, у дворі школи з'являлися військові машини. Але коли 92-га бригада пішла, припинилася й допомога. Вікторія писала листи в усі інстанції (навіть у Київ) із проханням відновити рух громадського транспорту через село, та поки що безрезультатно.
А тепер на навчальний заклад чекає нове випробування: маленьку сільську школу можуть закрити. "Може, школи, які містяться у зоні розмежування, закривати не варто? Адже тут ідеться про безпеку дітей, - каже Вікторія. - Їм доведеться добиратися в інше село у складних умовах, інколи - з небезпекою для життя. У нас був випадок, коли навіть у нашому селищі мама забирала першокласника додому зі школи, і вони потрапили під обстріл. Упали під паркан і лежали там, доки все не скінчилося. Потім ця дитина боялася навіть із дому виходити".
"Та що там першокласник, у нас є восьмикласник, який панічно боїться ходити в школу, - розповідає Ірина. - Після того, як одного разу йому довелося бігти додому під обстрілом".
"А шкільні автобуси? Їх же повісять на сільські ради, в яких і так немає грошей. У батьків теж немає грошей наймати машину або автобус. Що ж, дітям удома сидіти доведеться, якщо школу закриють?" - тривожиться директор школи.
Переживає директор і за те, чи вистачить наступного року в місцевої влади коштів, аби оплатити харчування школярів. "Із нового року оплачуватиме харчування дітей сільська рада, - каже Вікторія Любченко. - Якщо торік ми годували всіх учнів, із 1-го по 9-й клас, і на це виділялося по 20 грн на день на кожного (так вирішили місцеві депутати), то тепер я не знаю, хто їх годуватиме і як. Адже промисловості в нас ніякої немає. І доходів немає. Багато наших учнів харчуються тільки в школі, бо вдома батьки не мають чим їх годувати. Може, треба інакше фінансувати райони, що містяться поблизу лінії розмежування? Зробити для них у чомусь виняток?"
Ось такі новорічні побажання в дорослих. А в дітей, звісно, вони інші. Старші мріють навчатися в університеті у великому місті - Києві, Харкові або Запоріжжі. Хтось хоче стати лікарем, хтось - податковим інспектором або поліцейським. Але це на майбутнє. А зараз вони чекають Діда Мороза, подарунків і чудес. І самі дарують подарунки.
У волонтерів я неодноразово бачила українські прапори, привезені з передової. У департаменті освіти Києва тепер теж висить український прапор, який привезли діти з маленького села Артема, що біля лінії розмежування. Теж, фактично, з передової. На ньому побажання: "Дякуємо за розуміння, увагу, допомогу" (Артем), "Бажаємо щастя, здоров'я та миру на нашій землі" (Даня), "Мира вашему дому" (Лєра). І ще багато теплих слів та малюнків.
Нехай усі бажання збудуться!