Ігор Померанцев - багатолітній працівник радіо «Свобода», редактор і ведучий радіожурналу «Поверх барьеров» та передачі «Красное сухое», поет, прозаїк, есеїст, автор радіоп’єс. Син радянського військового журналіста, Ігор Померанцев народився в Саратові, виріс у Чернівцях, закінчив школу, потім факультет романо-германської філології Чернівецького університету. 1978-го емігрував. Спочатку працював на Бі-бі-сі, потому перейшов на радіо «Свобода».
Останніми роками в Росії й Україні вийшли збірки його віршів та прози.
Мені особисто Ігор Померанцев цікавий і дорогий не тільки своєю наповненою повітрям, звуками й ароматами прозою, не тільки віршами у вільному польоті, не тільки заворожливим тембром голосу й абсолютно не журналістським, а, швидше, не скутим, поетичним підходом до матеріалу своїх проектів та невичерпним зацікавленням людьми, а й особливою місією, ним самим на себе покладеною, - місією хранителя голосів хороших людей, які відійшли в інший світ.
Про це, про життя, про світ поезії, про любов, про потаємне й важливе - Ігор Померанцев.
- Ви народилися в Росії, ваші дитинство і юність минули в Україні, а тепер ви - емігрант. Живете в Європі. Як це - починати життя в іншому місці?
- Еміграція - психологічний стан людини, котра назавжди залишила свою країну. Триває він недовго. Я вже давно не думаю про себе як про емігранта. Можливо, мені пощастило: я влаштувався в Лондоні, разом із сином прожив англійське дитинство, ходив тими ж коридорами Бі-бі-сі, якими колись ходили Джордж Орвелл, нобелівський лауреат Найпол. У слова «британський» немає групи крові, немає кольору шкіри. Я - британець, як мільйони підданих Єлизавети II. А ось назвати себе англійцем мені б і на думку не спало. Оскільки я письменник, то територія мого перебування - це мова.
- А як вплинула еміграція на ваше світовідчування, на ваші (письменницькі) мову і стиль?
- Звісно, англійська вкарбувалася в мою свідомість. В англійській немає займенника «ти», а є тільки you («ви»). Отож я навіть до російських дітей, не кажучи вже про дорослих, звертаюся на «ви», як це було заведено у XIX столітті в російських дворянських родинах. Ще в англійській мові величезну роль відіграють умовний спосіб і умовні речення. Ці граматичні конструкції залишають за співрозмовником право багатого вибору. Що ще? Англійська - мова театру. Вона звучить більш церемонно, ніж американська, що часто дратує американських співрозмовників. Ага, ось що ще важливо. Німецька зв’язана по руках і ногах жорстким порядком слів. Російська - відмінковими й дієслівними закінченнями. А англійська нескінченно вільна, і ти маєш сам будувати речення, покладаючись на свою інтуїцію. Нелегка це робота - бути вільним.
- Довгі роки для нас ви, Ігоре, були просто голосом. Тепер вас уже знають на вашій батьківщині в обличчя. У Росії й Україні вийшли ваші книжки. Вас часто у пресі називають радянським дисидентом…
- Про те, що я дисидент, почув на допиті в КДБ 1976 року. На мою думку, думати про себе як про відступника - нонсенс. Як я дослужився до статусу «дисидента»? Просто читав самвидав, писав за своїми правилами. Ну ще підписав дюжину листів на захист політв’язнів, відправив кілька посилок у психушки. Це все.
- Так, дисиденти - видатні мужні люди. Але що змінилося в дисидентстві після перебудови та розвалу Союзу? Залишилася інерція? Відчуття обраності? Чим тепер займаються колишні дисиденти?
- Видатними дисидентами були члени Гельсінкської групи, ідеологи демократичного та національного руху. Це були герої. Але героїзм - особлива місія. У цієї місії - свої час і місце. Щоб бути героєм, треба ризикувати свободою, а інколи - і життям. Серед героїв були різні люди. Наприклад, Вацлав Гавел був не просто дисидент і правозахисник. Він був сином мільйонерів, людей діяльних і практичних. Він, як білі в Росії, обстоював сімейні цінності, сімейну честь. Тому він і став президентом. Хронічні героїчні обставини - судьба нещасних країн. Не хочу вірити, що це фатум. Наприклад, Польща століттями була країною героїв, але останню чверть століття поляки успішно працюють у комерції, бізнесі.
- Коли ви оцінюєте події в Україні і Росії, думку громадянина якої країни ви висловлюєте?
- Я ставлюся емоційно до подій у Росії й Україні. Мені боляче. Мені прикро. Я не знаю, чим лікувати такі хронічні хвороби, як імперська пиха, колоніальне раболіпство, зневага до людського життя, безжалісність, потворність. Це тяжкі спадкові хвороби.
- Останні кілька років ви берете активну участь у літературному житті України. Читаєте новинки?
- З роками я дедалі частіше читаю книжки, які потрібні мені для роботи над новими текстами. Це називається research (підготовча дослідницька праця). Ще я читаю подаровані книжки друзів та знайомих. Поруч із моїм комп’ютером зараз лежить нова книжка есеїста Сашка Бойченка. Вона чекає своєї черги й дочекається. Мушу чесно сказати: я не сторонній спостерігач. Я беру участь у поетичному фестивалі Meridian Czernowitz. Разом із літератором Діаною Клочко заснував і видаю літературний інтернет-журнал Alarum. Ще я заснував премію для перекладачів українською, називається «Метафора». Отож нехай мене судять, освистують або аплодують мені, принаймні доки я не зійшов з дистанції.
- А як виглядає літературне життя там, де ви живете й працюєте?
- Я працюю у Празі. Живу у Празі й Лондоні. Письменник живе зосередженим життям, дружить із мовою. Інколи в нього трапляються з мовою любовні зустрічі. Я звик жити на віддалі від літератури, в якій працюю.
У Лондоні живуть російські письменники, але російського літературного життя в Лондоні немає. Це добрий знак. Зарубіжжя - побічний негативний продукт диктатур. Грем Грін, Мюріел Спарк, Лоренс Даррелл були рідкісними гостями у Великобританії, але ніхто не вважав їх емігрантами.
- Дехто з критиків чи літераторів поділяє прозаїків і поетів на художників і оповідачів. Хто ви?
- В основі текстів оповідачів - сюжет, історія. Поети думають і відчувають асоціативно. Асоціативність - один зі способів пізнання, розуміння. Гадаю, моя близькість не тільки до поезії, а й до винної культури прямо пов’язана з уродженою здатністю бачити світ як нескінченний ланцюг метафор, що рухаються в часі та просторі. Я не надто велемовний?
- Ну ви ж поет. У якомусь інтерв’ю згадували, що вам навіть на радіо дозволяють залишатися поетом. Яка ваша творча кухня?
- Кухня - правильне слово. Я люблю готувати. Я люблю працювати з чистими матеріалами: повітрям, ґрунтом, вологою. Але без спецій, коріння, прянощів текст залишиться прісним. Гумор, іронія, гротеск - мої приправи.
- Як ви працюєте з фразою? Як вона з’являється, народжується?
- У всьому, що я пишу або створюю на радіо, я залишаюся поетом. Тексти виходжую, а вже потім записую. Отож чернетки залишаються у мене в голові.
- Хто із сучасних поетів вам близький?
- Я охоче читаю сучасні вірші. Мені подобаються вірші, які не цураються психології, прози, драматургії, навіть журналістики. Мені не цікаво читати «поетичну поезію». У поезії перемагають радикали, тобто поети, котрі відважно працюють із «непоетичним» матеріалом. Не думаю, що в поезії є новаторство. Поезії вже кілька тисяч років, отож працюють у ній або традиціоналісти, або епігони. Я - з традиціоналістами.
- А ваші вірші? А ви - традиціоналіст?
- Звісно. У поезії я працюю, озираючись на класичні тексти. Багато й охоче запозичую, але, на відміну від епігонів, борги намагаюся повертати. Якщо мені вдасться хоча б трохи змінити смисл коми у складнопідрядному реченні, я буду щасливий.
- До якого жанру ви самі зараховуєте свою прозу?
- Не знаю. Я постійно порушую межі жанрів. Я жанровий контрабандист. За це мене карають: у мене мало читачів, а критики зазвичай не знають, що про мене сказати. Але так і має бути: спочатку письменник створює оригінальний текст, і вже цей текст підказує критикові нову мову опису. Я люблю філологію, однак мене обтяжує устояна мова. Я написав трохи есе, в яких описую вірші мовою метеорологів, циркових гімнастів, ґрунтознавців.
- Хто ваші вчителі? Під чиїм впливом почали писати?
- Річ не в іменах, а в тому, як замолоду ти відкриваєш для себе художню мову. Пам’ятаю, як зрозумів, що таке монтаж у кіно, коли подивився фільм «Чистое небо». Бозна яке кіно, але в ньому смерть Сталіна показано як льодохід. Прийом старий, ще пудовкінський. Проте мені було важливо в цю хвилину відкрити мову кіно. Монтаж у поезії я побачив великим планом, розгорнувши вперше книжку Пастернака. «Февраль. Достать чернил и плакать…».
- Відома пані одного разу сказала, що не любить жіночої поезії, маючи на увазі, напевно, вірші, написані жінками. Чи можна поділити поезію на чоловічу й жіночу?
- Не знаю. Мені не спадає на думку визначення «жіноча поезія», коли читаю вірші Шимборської. А ось читаючи Северяніна чи Бальмонта, осудливо бурмочу: «Дамські віршики…» Отож ці визначення не більше ніж штампи.
- Про роботу на радіо С… Чому героями нарисів вашого проекту часто бувають якісь дивні персонажі? Чим вони вам цікаві?
- Я люблю персонажне радіо. Сам же віддаю перевагу акустичній тіні. Можливо, це моя відповідь собі-поету. Поет працює зі своїм «его». А радіо дає можливість бути прозаїком: працювати з персонажами. У мене в передачі звучали сотні голосів. У кожної людини є в запасі бодай одна приголомшлива історія. Люди хочуть висловитися, і я радий їм допомогти.
- Що для вас цікавіше: ваше вчора, ваше сьогодні чи ваше завтра?
- Це умовний розподіл. Ані кроку не можу ступити без свого минулого. Воно завжди при мені. Ну а майбутнє говорить зі мною голосами трьох моїх внуків.
- Ви б хотіли щось змінити у своєму житті або в собі самому? Якби ви не стали тим, ким стали, чим би хотіли займатися?
- Я завжди скептично ставився до літературної критики. І життя зі мною розквиталася: так вийшло, що я став винним критиком. Нездійснена мрія - бути виноробом.
- Чи є у вас речі, з якими ви б не змогли розлучитися за жодних умов?
- Речі? Я народився перекотиполем. Я змінив десятки квартир, вулиць, міст, країн. Нічого в мене не залишилося, крім голосів близьких і облич любимих. Але хіба цього мало?
- Ви вірите в… дива?
- З цією вірою я прокидаюся щоранку, і вона, ця віра, мене не обманює.
- Вірите ви в безсмертя душі? Від кого залежить доля людини? Доля світу? Чи є Бог? Як ви ставитеся до релігії?
- Це все метафори, які матеріалізуються на наших очах. Безсмертя душі - це наші діти, а потім - їхні діти. Отож безсмертя існує. Що стосується долі, то якщо вона існує, ми безсилі її змінити. Інакше це не доля. Десятиліття впертої роботи з мовою відкрили мені принаймні одного бога: бога мови. У граматики й лексики - божественне походження.
- Роль музики у вашому житті. Ваші улюблені виконавці? Чи володієте якимсь музичним інструментом?
- Людський голос - мій улюблений музичний інструмент. Він захоплює, страшить, вражає. Звучання інших - варіації на теми людського голосу. У музиці я люблю людську інтонацію. За нею суджу про музичне обдарування композитора й виконавця. Сам не граю, хоча в дитинстві брав уроки гри на фортепіано.
- Чи буває у вас сон, що повторюється?
- Навряд. Хоча час від часу я бачу сон про хмарочос, який падає на очах, але ніяк остаточно не впаде. Це всім хмарочосам хмарочос.
- Як ви відпочиваєте?
- Для людини, котра пише, поняття «відпочинок» не існує. Тягар треба нести, і я це роблю залюбки.
- Ви весела людина? Що вас у житті смішить?
- Так, весела. Бути невеселим - погана манера. Песимізм - це тавтологія. Я зрозуміло висловлююсь?
- Що таке щастя?
- У кожного своє. Наприкінці вісімдесятих років в Англії вийшла книжка спогадів останнього британського ката, його звали Сід Дернлі. Отож він дуже пишався тим, що скоротив процес повішення засудженого до семи секунд. Це справді був рекорд: чим коротша страта, тим менше мучиться жертва. Ось таке щастя було в Сіда Дернлі. Я часто буваю щасливим. Мене тішить «близькість близьких». Люблю інтенсивний діалог з улюбленими винами. Цей діалог триває вже десятиліття. Ну й вірші. Не вірте поетові, коли він пише: «Я помню чудное мгновенье: передо мной явилась ты…». Поет має на увазі не звабливий жіночий образ, а дивовижні хвилини творчості. Я теж пережив ці хвилини, хоча мені й не вдалося написати нічого видатного.
- Людині завжди потрібен приклад для наслідування. Чи були, чи є у вас кумири?
- Є. «Кумир» у переносному сенсі - в ідолів я не вірю. Його ім’я Сергій Бубка. Він - чемпіон світу зі стрибків із жердиною. Але не просто чемпіон. У нього був один-єдиний суперник - він сам. Тридцять п’ять разів він бив власні рекорди, стрибав усе вище й вище. Поетові теж треба бути вимогливим - до себе. Так, мій «кумир», який стрибав із жердиною, жодного стосунку до політика Сергія Бубки не має.
- Чого ви зможете навчити внуків? Чого вони не зможуть навчитися ні в кого, крім вас?
- Нічого. Спосіб життя не береться до уваги. Це не уроки. Стиль - теж не урок. Діти живуть поруч із дорослими, наслідують їх, це природний процес. Мій батько не казав мені: «Бери ручку й пиши». Але він був журналістом, і я бачив його спину, схилену над аркушем паперу. Я не казав синові: «Бери ручку й пиши». Але він усе одно пише, хоча й англійською. Як сказав би поет: «Есть блуд литературного труда, и он у нас в крови». Я про свою сім’ю. З вашого дозволу, завершу віршами:
«Вчера вечером,
Целуя попеременно внуков,
Я понял, что крохотные итальянцы и французы
Привыкают к запаху вина
С младенчества
Благодаря дыханию дедов
И отцов.
Так что все начинается
Не с первого мальчишеского глотка,
А с дыхания».
Ігор Померанцев
Померанцев і птах