«Бути послідовником корифеїв дуже важко, а інколи й небезпечно…»

Про Івана Васильовича Казнадія писати і легко, і важко водночас. Легко, бо він був дуже відкритим, простим у спілкуванні та побуті, охоче йшов на контакт, запрошував журналістів до себе додому, із задоволенням говорив про те, що хвилювало і стало справою усього життя, — про театр і його проблеми. Любив згадувати, проводити історичні паралелі, щоразу свіжі й незаяложені. Спілкування з ним давало чисту енергетику, у перші хвилини після таких розмов здавалося, ніби у тебе крила виростають. Це, власне, стосується і його дружини, заслуженої артистки України Світлани Мартинової, з якою вони прожили разом 52 роки і весь цей час ділили велику спільну любов — до театру. Помітною була і їхня буденна турбота одне про одного.

А важко тому, що Казнадій для кіровоградського театру — це епоха, це останній із тих, хто не просто успадкував традиції школи засновників українського професійного реалістичного театрального мистецтва — Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Михайла Старицького, а міг говорити про них як про живих людей — із багатьма деталями, побутовими подробицями, притому чітко усвідомлюючи і переймаючись їхніми принципами та покликанням, — а не як про історичні постаті, заміфологізованих героїв, одне слово – корифеїв. Як ми звикли сприймати, вкладаючи в це поняття усю свою віддаленість від них — і у часі, і в розумінні їхньої суті.

«Або священнодій, або забирайся геть!»

Ні, Іван Васильович не мав такого довгого віку (сьомого липня — сорок днів, як його душа відійшла в інші світи), щоб мати щастя на власному життєвому шляху зустрічатися і спілкуватися із засновниками українського театру. Він — учень їхніх учнів. Його безпосереднім наставником на режисерському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого був Мар’ян Крушельницький, який і спрямував молодого талановитого режисера у середині 50-х до Кіровоградського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, де головним режисером тоді був заслужений артист Михайло Донець.

Той дуже колоритно розповідав про свій прихід на сцену: «Якось уже парубком послав мене батько до Полтави справити дещо з одежі. Ярмарок — наче мурашник… Раптом чую — співає хтось, та так журливо, тенором: «Де ти бродиш...» Я підхоплюю баритоном: «Де ти бродиш, моя доле, — не докличусь я тебе». І разом навстріч одне одному… Обнялись. «Здоров був, козаче! Звідки будеш?» — «Із Мар’янівки, Іваном звати, Семена Козловського син». – «Сусід, знаться… А я з Донців. Ярмаркуєш?» – «Та ні. Сьогодні до Полтави приїздить антреприза Панаса Саксаганського та Миколи Садовського. На афішах і Марія Заньковецька значиться». – «А тобі що? Кортить до театру?» – «Та хочу їм заспівать, може…» – «Ну, ти ж і мудрагель! Ходімо разом, може…» Приходимо. Подивилися «Наталку» і … до корифеїв: «Хочемо вам заспівать. Дуетом. Мо, послухаєте?» Заспівали. Опісля вистави з таким настроєм, якого на базарі не було. Бачимо, у декого сльози на очах. Саксаганський: «Отой довготелесий, тенор, хвацько всіх дівчат завалить на наші вистави. А оцей козарлюга молодиць роями заганятиме». А Садовський, підкручуючи свої пишні вуса, якось так гоноровито пробасив до мене: «Будеш у нас корифеєм».

Згодом прийшли і навчання, і маленькі та великі ролі, і успіх, і досвід. На час зустрічі з Казнадієм Михайло Донець уже був сформованим майстром, авторитетним і непересічним. Тим більше й замінив на цій посаді ще одного сподвижника засновників українського театру – Григорія Воловика.

Не тільки вплив цих режисерів став визначальним у творчій долі Івана Васильовича. Без палкого бажання з боку учня осягнути глибини сценічного дійства, зрозуміти таїну режисури найталановитіші навчителі нічого б не вдіяли. Кілька років тому він згадував: «У викладанні історії світового театру 80 відсотків займало становлення західного та російського театрального мистецтва. Отже, весь свій можливий вільний час я студіював історію українського театру у всіх бібліотеках Києва. Вивчав твори класиків, українську драматургію. Для себе особисто, для своєї практики режисера я, на мою скромну думку, взяв те головне, що класики приховували від імперської цензури під текстом. Одне слово, мене цікавила глибинна суть твору».

Замість однієї дипломної Іван Васильович поставив під час свого першого театрального сезону у Кіровограді п’ять вистав. І хоча творча доля Казнадія пов’язана не лише із нашим містом — працював він і в Києві, і у Львові, і в Дніпропетровську, але саме наш театр став для нього рідною домівкою, де тривало професійне становлення, де створювалася родина, куди прийшли творчий успіх і визнання, де відбулися останні в житті прем’єри його вистав.

Не варто й казати, що значна частина його творчого доробку, а це сто п’ятдесят постановок, — твори саме української класики та сучасної вітчизняної драматургії. Особливо цікава історія пов’язана з п’єсою «Фараони» Олексія Коломійця. Цей твір був одноголосно відхилений трупою Київського театру імені І.Франка, але після того, як над ним разом із автором кілька місяців попрацював Казнадій, вирішили ставити. Визначальними на той час були здача для ЦК КПУ і міністерства. Вирок ЦК коментарів не потребував: «Підлий наклеп на радянську дійсність. Дозволити… без афіш показати місяць і зняти». Але феномен всенародної любові до цієї вистави переміг навіть тоді, здається, всесильний ЦК. Вистава йшла майже сорок років. Уже незадовго до смерті Іван Васильович у Кіровоградському музично-драматичному театрі поставив її осучаснений варіант, який звучав і звучить досить актуально.

Далеко не все було таким щасливим у його творчій долі. Кілька разів (у тому числі після першої в Україні постановки п’єси Марка Кропивницького «Перед волею») його звільняли з роботи, посилаючись на якісь «письма трудколлективов», а починаючи з 1983-го, три роки не мав роботи взагалі із забороною «працювати в установах культури». За що? Невідомо й досі. Проте минав час, і його запрошували знову. У міністерстві на його особовій справі написали: «Уміє працювати у складних умовах».

Працювати він умів, але все життя його не переставала дивувати тупа зневага до всього талановитого, порядного, жертовно-відданого, що процвітала за радянських часів, та не зникла й нині. Про це говорив в одному з останніх своїх інтерв’ю: «І тепер, у часи незалежної України, ситуація абсолютно не змінилася. Я написав «Думу про незалежність» у 1996 році. Тоді театр її поставив — не встигли заборонити. Але вже наступного року нову редакцію «Думи» «зарізали» в управлінні культури і зробили все, щоб мене усунути з театру. Знову ж — перша постановка «Думи» витримала 50 аншлагів, приїздили театрали з інших областей, було багато позитивних відгуків. Директор Київського театру «Дружба» запрошував цю постановку на свою сцену. Але хтось зробив усе, щоб цього не сталося. Тоді я не розумію: в якій державі я живу і чому мої опоненти не розкривають своїх облич та імен, а діють підступно і таємно?»

Усе пояснювалося дуже просто: наставав час кучмівської цензури, і щоб не образити вухо першої особи області чи міста, яка, може, зайде до театру (або їй донесуть), прибиралися всі гострі чи, на думку чиновників, занадто патріотичні моменти. Від тієї запопадливої пильності неодноразово потерпав і бував прикро вражений і нинішній художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв Михайло Ілляшенко. Правда, останнім часом чиновників попустило, і вони стали першими ж піклувальниками про театр.

Іван Васильович завжди ставив планку однаково: «Або священнодій на сцені, або забирайся геть!» Третього не дано. Тому він узагальнював так: «Бути послідовником корифеїв, тобто творити реалістичний театр, який би хвилював глядача і гостротою поставлених проблем, і високою художністю, дуже важко, а інколи – просто небезпечно. Якщо йти шляхом корифеїв, треба бути на боці народу, виказувати всі болі народні, говорити і про владу в тому числі те, чого вона заслуговує».

Єлисаветградські жінки брали приклад із Лісістрати?

У своєму житті Івану Васильовичу довелося пережити страшний удар — фізичне руйнування приміщення театру корифеїв. Спорудження його має цікаву й неповторну історію. Зведений на колишній вулиці Двірцевій неподалік військових казарм (нині тут розміщується вже сучасна військова частина) та колишнього імператорського палацу (він не зберігся, деякі допоміжні споруди стали основою нинішньої обласної філармонії), він мав послужити місцем для розваг, задоволення широких естетичних смаків місцевої публіки. А на середину ХІХ століття публіка тут зібралася неабияка. Фортеця святої Єлизавети над Інгулом, яка виконувала на той час охоронні функції, приваблювала відбірні царські війська, сюди приїздили офіцери з генерального штабу, були й свої генерали (як дружина одного з них у нашому місті жила донька Пушкіна). Таке товариство потребувало відповідної освіти для своїх дітей, тому в невеличке містечко запрошувались талановиті учителі та професори (очевидно, саме тоді було закладено основи, які вибухнули гроном талантів — випускників Єлисаветградського реального училища та чоловічої класичної гімназії кінця ХІХ — початку ХХ століть).

Отож, десь із кінця 60-х років місцева еліта почала активно обговорювати ідею спорудження приміщення театру. Вона заволоділа умами дуже сильно. За розповідями нащадків корифеїв та близьких до них людей, дійшло до того, що єлисаветградські жінки, здебільшого дружини військових, поставили своїм чоловікам майже античну вимогу: або театр, або ніякого виконання подружніх обов’язків. Можливо, це був і жарт, але, так чи інакше, розпочалися пошуки архітектора. Столичні були задорогими, тому звернулися до місцевого — військового інженера й архітектора, який на той час спорудив у місті більшість помітних будівель, — Трембицького. Той погодився не одразу, зажадавши від громади організації ознайомлювального туру по найкращих театрах Європи. Поїздка була вдалою: інженер привіз не лише враження, а й креслення будівлі Віденської опери. Коли на одному із зібрань у салоні полковниці Ніколаєвої Трембицький представив проект майбутнього театру, йому влаштували овацію та бенкет і нагородили поїздкою до Карлових Вар, аби там набрався сил перед початком будівництва.

Особливістю Зимового театру, спорудженого в 1867 році, стало те, що вся оркестрова яма була встелена порожніми пляшками, замурованими в підлогу і в бічні стінки, отож вона виконувала роль своєрідної мембрани, а в півтораметрові стіни глядацької зали вмонтували сотні глиняних амфор (завдовжки до 90 сантиметрів), спрямованих шийками на сцену. Це дозволяло досягати високого рівня акустики: коли на сцені шепотіли, було чутно у будь-якому куточку зали. Такий ефект зберігався понад сто років — уже в радянські часи, пригадує Іван Казнадій, секретарі обкому любили похвалитися ним перед своїми гостями. Делегацію приводили до театру, у залі повністю вимикали світло, і лише за звуком можна було чітко визначити, який папір рвуть на сцені — ватман, цигарковий чи газетний.

Але у 1976-му, мабуть, укотре задумавши щось грандіозне, начальство затіяло реконструкцію театру. Все поруйнували, вивезли більше десяти машин побитих пляшок та глечиків, а стіни оббили лакованим диктом, зробивши відомий театр більше схожим на сільський клуб... Жодні аргументи на начальство не подіяли.

Досить швидко після такої «реконструкції» театрові знадобився справжній ремонт, причому капітальний: із різних причин почали підніматися ґрунтові води, тож необхідно було зміцнити фундамент, продірявився дах. Сьогодні частину приміщень уже відремонтовано, є надія, що до 125-річчя заснування театру вдасться виконати принаймні більшість робіт. Звичайно, не йдеться про реконструкцію у первісному варіанті. Приміщення сучасного театру має бути обладнане сучасною технікою. Ось тільки робиться все це черепашачими темпами. Є вже ніби і відповідна постанова Верховної Ради, і рішення Кабміну, і воля обласної влади, але кошти виділяються занадто повільно.

Кропивничанство — іскра, з якої розгорілося полум’я театротворення

Іван Казнадій був не лише непересічним режисером, знавцем театру, а й його невтомним пропагандистом. Кропивничанство — була його ідеологія. Він свого часу близько спілкувався з донькою Івана Карпенка-Карого Марією Тобілевич-Крисан, його внуками Назаром та Андрієм Тобілевичами, сином Кропивницького архітектором Володимиром Марковичем, його донькою Олександрою та онукою Мариною Кропивницькою, із особистим гримером Марка Лукича Прохором Коваленком, із багатьма видатними акторами, які були учнями корифеїв або учнями їхніх учнів. Він вважав справою свого життя утвердження непорушного права театру Кропивницького вважатися гніздом і паростком українського театру, так, як англійський театр «Глобус» вважається витоком шекспірівського театру.

Іван Васильович усе життя працював для того, щоб кропивничанство одностайно визнали іскрою, з якої розгорілося полум’я театротворення по всій Україні, щоб воно вважалося символом непокори імператорщині, валуєвщині, радянщині, аби було офіційно визнано безперервність і тяглість цього процесу. За кілька років до смерті з болем говорив, що в Україні й досі це не визнається як незаперечний факт. І невизнання він пояснює тільки одним: і досі вплив мають люди, котрі вважають, що тоді України як такої не існувало…

І досі знаходяться «мистецтвознавці з партійним стажем», які твердять про побутовість українського театру, шароварщину, несамодостатність вітчизняної драматургії. Ніби відповідаючи їм, Іван Васильович говорив: «Я практично стверджую виставами уже 45 років: драматургія і театр корифеїв – високого романтичного, факельного-поетичного звучання. Найяскравішим фактом також є неперевершені аншлаги по 150–200 разів вистав Григорія Воловика, Михайла Донця та всіх інших, які офіційно не протестували проти директив ЦК, а просто плювали на них і ставили те, що говорило про народ. Кропивничанство передбачає обов’язкові віру, надію, і любов до України».

* * *

Одного разу перед черговим Днем театру я звернулася до кількох кропивничан із проханням дати відповідь на просте запитання : «Чим для вас є театр?» І була вражена емоційністю і глибиною відповідей. Ось що тоді сказав Іван Казнадій:

— Театр для мене — єдина чарівна мрія. Я почувався найщасливішим у світі, коли читав на шкільній олімпіаді «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка, коли на фронті, між боями, читав солдатам «Васілія Тьоркіна» Твардовського, коли на вступних іспитах до театрального інституту читав «Я — єсть народ…» Павла Тичини. Ось уже більше 50 років я сягаю найвищих вершин щастя, коли здаю чергову зі своїх вистав. Найкраще, найздоровіше я почуваюся на сцені. Це — мій кисень, моя насолода і моє сп’яніння.

Така любов до театру не помирає…