В одній з київських шкіл десятикласники «розіпнули» однолітка, примотавши його скотчем до шведської стінки, і відшмагали по обличчю. Сцену зняли на мобільний телефон і виклали в Інтернет. Аналогічний випадок стався в одному з селищ Дніпропетровської області: підлітки поставили на коліна однокласницю й заходилися бити, документуючи розправу відеозйомкою.
Дикий випадок «віртуального» знущання, який не забарився за знущанням реальним, стався в Західній Україні. Однокласники створили фальшиву сторінку своєї жертви в соціальній мережі, писали й розсилали від її імені непристойні пропозиції, розміщали знімки з мобільного у двозначних позах. Це стало останньою краплею для вразливого підлітка - дівчина повісилася. До моменту, коли діло дійшло до міліції, яка виявила повну байдужість до того, що відбувається, злощасну сторінку вилучили.
Подібні епізоди стають типовою практикою шкільного цькування в ХХІ столітті (за статистикою, такого цькування регулярно зазнають до 10% учнів - свій знедолений є майже в кожному класі). Попри те що зі зростанням технічного прогресу знущання частково переходять у віртуальну площину - у світ чатів, форумів, соцмереж і стають більш «інтерактивними», психологічні механізми цькування не змінюються з доісторичних часів.
Між напівсімейною атмосферою початкової школи та переходом до дорослості у випускних класах лежать темні роки підлітковості, буйства гормонів і первісних інстинктів. У цей період діти почуваються особливо вразливо і невпевнено. Щоб позбутися цього дискомфорту, їм важливо відчути свою належність до якоїсь групи. «Світ уроку», більш-менш структурований учителем, і «світ перерв», коли підлітки покинуті самі на себе, - далекі один від одного, як космос і хаос. Група школярів, віддана у владу перерви, - це зграя, в якій є ватажок, ієрархія «наближених» і цькованих. Як писав швейцарський психолог Аллан Гуггенбюль, це особливий світ зі своїми цінностями, який не має нічого спільного зі світом дорослих. Інтегруючись у «зграю» і поступаючись особистими переконаннями в ім’я її законів, дитина почувається захищеною; ба більше, «зграя» дарує п’янке відчуття влади й можливість диктувати свою волю іншим - зокрема дорослим. Окремо ці діти щиро визнають, що кривдити інших - погано. Але знову опинившись у групі, відразу про це забудуть.
Зазвичай цькування ініціює неформальний лідер класу. Психолог Вадим Деркач характеризує його як досить активного, агресивного, здатного встановлювати й підтримувати багато зв’язків. Крім того, «ватажок» досить чутливий до дотримання норм, що встановилися в даній групі, і направляє вістря атаки на тих, хто цим нормам не відповідає.
Деякі школярі через особливості своєї поведінки (так званої віктимності) більше за інших ризикують опинитися в ролі жертви. Здебільшого об’єкт цькування - дитина неагресивна, боязка, залежна від любові та схвалення оточуючих. Приводом для «булінгу» (від англ. bullying - залякування, третирування) може бути будь-яка ознака, що виділяє її з основної маси: соціальний статус сім’ї або національність, особливості зовнішності, нестандартні одяг або звички, прізвище, яке легко перекрутити, або «непрестижне» хобі. Втім, навіть спортсмен, котрий провчився у класі років сім і весь цей час усі його поважали, може одного разу «випасти з колоди». У немилість може потрапити як надто «сіра мишка», так і яскрава індивідуальність, що хоче виділитися. Знущання з дитини можуть тривати роками, а якщо їх вдається припинити, група відразу знаходить собі інший об’єкт.
«Руки геть від мого хлопчика!»
Батьки дитини, яка виявилася аутсайдером, зазвичай зовсім не підготовлені до такого повороту подій. Хоча переконані, що легко впораються. Часто вони вдаються до дій, які здаються логічними, але насправді тільки поглиблюють ситуацію.
Ідуть до школи розбиратися. Побувати в школі й поговорити з педагогами - перше, що спадає на думку багатьом. Однак не очікуйте, що такий візит відразу все вирішить. Учителі переважно в курсі, яка ситуація склалася в класі, але не хочуть і/або не можуть її змінити. Зрештою, вони теж люди, притому люди з дуже маленькою зарплатою, шкідливою роботою та безліччю особистих проблем. Важелі впливу на клас у них є, але повністю контролювати три десятки чужих дітей для людини без виняткового виховного таланту немислимо. Тож не слід розраховувати, що вчитель на вашу вимогу «наведе порядок». Він може хіба що спробувати, якщо виявиться хорошою людиною.
Найголовніше ж, якщо йдете до школи, не підставити дитину. Про бесіду з учителем у жодному разі не повинні довідатися діти. Добре ще, якщо до школи приходив тато. А якщо мама або, не приведи Господи, бабуся?! Про цю «ганьбу» (йому/їй бабуся соплі витирає!) однокласники згадуватимуть багато років.
Можна ще, зрозуміло, поговорити прямо з учнями. Але навряд чи ви чогось цим досягнете. Навіть коли кривдники погодяться з вашою позицією, вони з легкістю забудуть про це, щойно ви підете. А роздратування від дорослого, який порушив їхній спокій, перенесуть на свою жертву.
Діють офіційно. У дорослому світі сила паперу дуже велика. Часом здається, що постанова з печаткою може якщо не розв’язати всі проблеми, то стати вагомим чинником їх розв’язання. І от офіційними шляхами - через адміністрацію та міліцію - батьки часто намагаються допомогти своїм дітям. Справді, хіба хуліганів не можна відвести до директора, виключити зі школи, поставити на облік у дитячій кімнаті міліції або навіть відправити в колонію для неповнолітніх? Узагалі-то втручання влади може давати непогані результати, хоча й зі специфічним душком.
М.М., учитель із 35-річним стажем, розповів одному з авторів цієї статті таку історію. У радянський час йому довелося викладати в школі, яку буквально затероризував так званий шкільний актив - група учнів-хуліганів. Особливу ненависть викликали в негласних хазяїв навчального закладу діти, котрі мали «нахабство» добре вчитися, - їм улаштовували пекло. Так тривало досить довго, поки не призначили нового заступника директора - жінку, чоловік якої був полковником КДБ. Кілька місяців не відбувалося нічого нового - начальниця вивчала ситуацію. А потім одного чудового дня найавторитетніших членів активу вивели зі школи міліціонери. Згодом важкі підлітки потрапили до психоневрологічного інтернату з діагнозом «гіперактивність і гіперагресивність». Так радянська каральна психіатрія зробила школу шовковою.
У сучасній Україні, однак, реалізація цього сценарію малоймовірна. А оскільки всі діти мають право на здобуття середньої освіти, навіть виключити дитину зі школи практично неможливо. Та якщо ви й зумієте в якийсь спосіб вигнати хулігана, який ініціював знущання, це зовсім не означає, що для вашої дитини щось зміниться. Цькування - процес, почати який набагато легше, ніж припинити.
Радять перетерпіти й вирішити все словами. Найжахливіша порада, яку можна дати дитині, - уникати конфлікту й ігнорувати своїх кривдників. Зазвичай таке радять мами й бабусі. Вважається, що коли не реагувати на образи, то хулігани не бачитимуть результату своїх дій, їм просто набридне, й вони переключаться на когось іншого. На жаль, на практиці це не спрацьовує. У знущаннях одне з одного діти й підлітки неймовірно жорстокі й винахідливі. Вони завжди знайдуть спосіб викликати потрібну їм реакцію в жертви - особливо якщо жертва не захищається. Ну й справді, Вова ніяк не відреагував, коли його назвали дурнем? То він згоден із тим, що дурень? А що буде, коли занурити його головою в унітаз? Що ж стосується «залагодити конфлікт словами», то це чудова порада, коли є конфлікт. Але про який конфлікт може йтися, якщо дійшло до цькування? Адже обвинувачення на адресу дитини, з якої знущаються, - часто не більш ніж формальний привід.
Тата, які не вирізняються пацифізмом, упадають у протилежну крайність і вважають, що проблема вирішиться сама собою, якщо віддати дитину в секцію спортивних єдиноборств.
На перший погляд, ідея чудова. Заняття спортом розвивають характер, учать не здаватися, навіть коли важко, роблять людину хоробрішою і впевненішою. У відомому фільмі «Малюк-каратист» головний герой - об’єкт цькування - красиво перемагає на спортивному татамі одного за одним своїх кривдників, провчившись у літнього японця всього місяць. Проте в реальності заняття спортом дають результат тільки через роки наполегливих тренувань, стверджує Аркадій Красовський, шеф-інструктор Федерації айкідо йошинкан України. А тим часом знущаються з дитини вже зараз. Якщо ж таки назріла потреба швидко навчитися битися, найкраще, на його думку, допоможе бокс - у цьому спорті вже два-три місяці наполегливих тренувань можуть принести відчутний результат.
«Треба битися - то бийся»
- Як же мені все це знайоме! У сьомому класі я перейшла в іншу школу. Наступні два роки - це було пекло… - згадує журналістка Олена.
- Як ти справлялася?
- Довго працювала над собою. Навчилася і в зуби дати, якщо треба, й послати правильно, і просто вчилася наполегливо. Згодом зі мною стало вигідно дружити - я могла допомогти на контрольній. Потім, із черговим приходом новеньких, у мене з’явилися справжні друзі, й усе налагодилося... А ось дівчинка, на яку перекинулися після мене, зробила простіше. Одного разу її оточили хлопці, насміхалися, а один демонстративно вщипнув за попу. Дівчинка нічого не зробила, сіла на місце. А на наступній перерві, коли весь клас обідав у їдальні, підійшла до свого кривдника й вивернула тарілку супу йому на голову. Більше її не чіпали.
Правда полягає в тому, що ця війна - не війна батьків, не війна дорослих у принципі. У цьому випробуванні дитина повинна вистояти сама. Їй доведеться провести над собою велику роботу. Зустрітися віч-на-віч зі своїм страхом і перемогти його. Відплатити кривдникам. Продемонструвати силу - як мінімум силу духу. (Як учать викладачі єдиноборств, іноді впевненість у собі й спокійна демонстрація готовності вступити в бій зводить нанівець агресивні випади противника.) Стати менш залежним від думки юрби. (Втім, у деяких випадках, мабуть, корисніше буде до неї прислухатися - приміром, якщо приводом для причіпок є звичка колупатися в носі, шаркати, ідучи, ногами, неохайність…) Стати цікавішим як особистість (і, можливо, одного чудового дня вчорашні кривдники почнуть шукати дружби у своєї жертви).
Що ж можуть зробити батьки? Підтримати й посприяти.
Не бігати інстанціями - а спокійно поговорити з класним керівником. Якщо все зовсім погано (знущання довго не припиняються, і все тільки погіршується), можна перевести дитину до іншої школи. Але не факт, що це знадобиться. Дуже важливо створити гнобленому можливість якнайменше часу проводити в школі (поза уроками). Заохочувати його здібності й позашкільні інтереси, записати в якусь секцію, клуб, гурток (у новому колективі дитина може утвердитися в зовсім іншому статусі й таким чином стати впевненішою в собі; крім того, там, де діти об’єднані спільними інтересами, ймовірність цькування вкрай низька).
Та найголовніше - дитина повинна знати й бачити, що батькам не однаково; що вдома в неї є надійний прихисток від усіх негараздів і люди, які завжди її зрозуміють, підтримають і приймуть такою, якою вона є. Тоді зі своїми проблемами в школі вона впорається сама. А якщо не впорається... То з дітей-аутсайдерів часто виростають досить успішні дорослі. Тоді як їхні колишні мучителі, навладарювавшись у школі, часто зупиняються в розвитку через брак мотивації до якихось досягнень і особливих висот у житті не досягають.