Говорячи офіційною мовою, є цілком системний документ №126/2018, Указ президента від 2 травня 2018 р. "Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)", що набрав чинності 14 травня.
Добре це чи зле?
На невдоволення адептів "зрадоперемоги", зазначу, що в цифровому світі таких понять взагалі існувати не може. Та оскільки Інтернет - це ще й сфера послуг, то є її вигоди і збитки, які до етики й моралі стосунку не мають. Як, утім, у будь-якому бізнесі, включно з церковним. Вигодоотримувачі під різними приводами пропонують нам не звертати на це уваги, закликаючи думати виключно про високе.
Яка вигода у цьому випадку президента, і наскільки вона компенсує збитки?
Попереднє блокування різних яндекс-одноглазників теж викликало досить велику хвилю споживчої істерики, переважно в любителів халявного відео- та музичного контенту. Проте воно дало позитивний результат, хоча б із погляду статистики відвідування. Чи зменшило воно рівень пропагандистського впливу? Швидше, видозмінило. Так, дорослі люди оминають ці блокування, і все таке. Але масова пропаганда в тих соціальних мережах була розрахована насамперед на підліткову, не особливо інтелектуальну аудиторію. І, з формального погляду, перемоги ми досягли. Але з погляду впливу на соціальну поведінку - мабуть, ні.
Маркери визначення ефективності інформаційних впливів - одна з найскладніших сьогодні військово-наукових тем. Як мінімум, десятиліття ведеться дискусія між представниками різних шкіл, але всі вони сходяться на одному - отримати якісний, застосовний на практиці результат можна, лише пішовши на дуже великі витрати. І результат цей швидкопсувний, світ змінюється високими темпами, тому отримані дані треба використовувати негайно.
Через дорожнечу та складність такі виміри ведуться лише для якоїсь однієї, окремо взятої операції, важливої настільки, щоб на неї витрачався серйозний бюджет. Проміжним контрольним інструментом виступає соціологія, коли вона показує динаміку соціальних уподобань, симпатій і антипатій. Тут є всім відома смислова пастка у вигляді способу постановки соціологічних запитань, але якщо навіть однаково тенденційні запитання ставилися в різний час, то динаміка загалом усе одно зрозуміла.
Загальна картина соціальних настроїв наших співвітчизників доволі понура. Оскільки, схоже, електоральна довірливість себе вже вичерпала навіть у найбільш романтичних українців. До того ж постійна політична брехня стає все менш поетичною, від чого страждає ще й наше відчуття прекрасного, а ми цього не любимо.
Усе-таки невеличкий профіт від попередньої заборони був, із цим знехотя майже змирилися навіть ліберали. Але вся школота, боти (наші й запоребрикові) та просто дурні перемістилися з забороненого сегменту у Фейсбук, почавши наввипередки писати Цукербергу одне на одного кляузи. У результаті, стіни перетворилися на паркани, з усією супутньою підпарканною діяльністю.
Тепер же йдеться про продовження бенкету. Деякі громадські організації побачили в цьому погіршення ситуації зі свободою в Інтернеті та чергове порушення прав споживачів.
Як це зазвичай працює? Матриця ефективності, у принципі, однакова для всіх країн. На тактичному й оперативному рівнях збирається і фіксується інформація про цілеспрямований деструктивний інформаційний вплив, що має ознаки підбурювання або супроводу протиправних дій. Над цим трудяться багато самовідданих фахівців, що формують підсумкові висновки згідно зі статутами, доктринами та правилами, в рамках яких вони працюють.
На цьому рівні трапляється перша мимовільна помилка, бо опис реальності у бюрократичних термінах спрощує документообіг, але спотворює розуміння суті того, що відбувається. Політик, який ще років із десять тому використовував екран дорогого ноутбука виключно для клеєння на нього стікерів із нагадуваннями собі (це не художнє перебільшення, запевняю!), тепер мусить осмислити те, що йому пропонують в IT-сфері, і прийняти управлінське рішення.
На стратегічному рівні це вже залежить від політичної культури країни. У нас, де стратегією заведено називати суму дрібних тактичних маневрів; де займатися 10–15-річним горизонтом планування - дилетантство, порушення субординації і взагалі нестатутна поведінка, стратегії в політичному дискурсі не існує. Але навіть у країнах із високою політичною культурою, де є всі три рівні планування - тактичний, оперативний і стратегічний, усе впирається в тему "політичної доцільності". Про це написано і знято чимало драматичних шпигунських трилерів. Та й остання інформація про те, що Обама знав усю правду про малайзійський "Боїнг" із цілком кваліфікованих джерел уже через кілька днів після трагедії й мовчав, додає яскравого штриху до картини, "як це все (не) працює насправді".
Тобто в нашому випадку політичне рішення, незалежно навіть від особистості й умінь того, хто його приймає, може втілитися лише в таких формулюваннях, які передбачає чинне законодавство. Єдиного правового поля у сфері національної безпеки немає. Є приблизно десяток законів, що в загальних рисах описують, як треба боротися за все хороше проти всього поганого. Але на рівні розпорядників коштів жодне міністерство або відомство не має підзаконних актів, як розширено тлумачити й застосовувати ці закони на практиці. Навпаки, всі документи звужують і обмежують повноваження чиновників. Бо мінімізують відповідальність.
Напевно щодо інтернет-ресурсів, які потраплять під чергову "роздачу" згідно з Указом, зібрано ваговиту доказову базу. Але, по-перше, природа будь-яких інформаційних впливів така, що вони не працюють самі по собі. Вони передують, супроводжують і обслуговують інші, цілком матеріальні події. У стандартах НАТО це називається Military Information Support Operations. І якщо ви не атакуєте ці матеріальні події чимось таким само матеріальним, увесь інформаційний опір перетворюється на бридке окозамилювання і розпил бюджетних коштів. Знову ж, не Україною єдиною - "весь Євросоюз зараз має безліч think tanks із однієї-двох людей, що борються з усім відразу", як саркастично зауважив один мій центральноєвропейський колега. У нашій обстановці це означає - боротися зі спільним українсько-російським бізнесом, який реально і фінансує безліч цікавих проектів, від прямого саботажу на рівні райцентрів і до пайової участі у спорудженні кримського мосту-новоробки.
Ні, ну чому західним фірмам можна, а нашим не можна, справді, якщо ми прагнемо в ЄС, який країні Газпромії все більше сприяє і який невдоволено супиться на принциповість США?
Але в Інтернеті не буває перемог, як навчають нас ті ж стандарти НАТО. Буває лише домінування й тимчасова перевага. Тому ворожа пропаганда, зникнувши з "денного" сегменту, стала більш структурованою і перемістилася в DarkNet.
Боротьба з нею там теж ведеться. Ну, має вестися. Але способами й засобами, які до згаданого Указу президента не мають жодного стосунку. Однак, зважаючи на вбогість та непрозорість оборонного бюджету, швидкість обіцяного реформування відповідних міністерств і відомств, політичне бажання інвестувати в те, що можна показати по телевізору як досягнення, апетити державних "їдців", - жодних радикальних змін на краще у цій сфері в найближчий рік очікувати не доводиться.
Є ще одна дивна особливість цього нашого Указу. 25 травня в Європі остаточно ввели в дію Загальний регламент про захист даних (GDPR). Автори закону - "зелені" й "ліві" юристи, котрі, як випливає з їхніх біографій, ніколи не мали практичного досвіду діяльності в IT-сфері. Закон, коли прибрати з нього філософські просторікування про те, чому інформація про когось мусить належати виключно цій персоні (що, з точки зору того, що таке "інформація", взагалі безглуздо), - антикапіталістичний, бо передусім від нього зазнають збитків (сотні мільйонів доларів) великі корпорації з їхніми маркетинговими механізмами і таргетинговою рекламою.
У цьому сенсі, український закон, навпаки, захищає інтереси корпорації "Україна" та її керівників. Тут, як інколи буває (але не так часто, як хотілося б), особисті політичні інтереси, стратегічні потреби країни та запити більшої частини громадянського суспільства справді збігаються, всупереч зусиллям ліволіберальних європейських лобістів. Оскільки будь-який контроль за даними, особливо якщо він звужує загальну динаміку, дозволяє точніше управляти рештою контенту.
Але ілюзією є те, що, управляючи контентом, можна управляти й масовою поведінкою. Приблизно такою ж ілюзією, як і наївна магічна віра в те, що електоральні білборди самі собою за кілька секунд перетворюють звичайного роззяву на вірного адепта якогось портрета. Картинка може доповнити й оформити ваші переконання, та аж ніяк не сформувати їх.
Це такі вологі мрії, оскільки "управляти всім Інтернетом" у межах окремо взятої країни технічно можливо, проте дуже витратно. Це можливо, якщо вам взагалі наплювати на права свого населення (Північна Корея, Куба) або ж якщо ви такі багаті, що з лишком можете цю незручність компенсувати населенню через соціалку та релігійну культуру (Іран, Саудівська Аравія). В Україні це неможливо без необоротних збитків для тієї ж однойменної корпорації "Україна".
Величезна спокуса отримати з допомогою Big Data країну колоритних андроїдів, як у серіалі "Світ Дикого Заходу", весь час наштовхується на нестримний розвиток самої IT-сфери. Ми бачимо, як картинки витіснили тексти, а стріми вже витіснили картинки, і користувач перетворюється на глядача, а глядач - на безпосереднього учасника події. У всьому цьому стає менше держави за фактом. Це відбувається в усьому світі, і держави переживають із цього приводу. А тим часом у нас усе ще ведеться якась лялькова грантівська боротьба з "мовою ненависті" та іншими ліволіберальними ініціативами.
Висновки такі. Загалом, ідея Указу правильна. Відчутної шкоди ні нам, ні ворогу він не завдасть із перелічених вище причин. Але очікувати цього від таких документів, у принципі, не слід. Як не слід, наприклад, очікувати підвищення боєздатності армії від зміни кольору головних уборів або знаків розрізнення. Це теж потрібні зміни, проте в них нічого глобального не може бути за визначенням.
Інформаційна безпека як частина національної безпеки передбачає передусім не посилення протидії, а зменшення кількості уразливих місць, мішеней і розривів у цінностях, цілях, комунікаціях, можливостях та мотиваціях між суспільством і владою. Тобто зменшення кількості загальнодержавних дурниць.
Із цим, звісно, проблема. Дурість указами не лікується.