Друге десятиліття Україна будує нову державу. І кожен із виконробів цього масштабного будівництва додав у це дійство свій особливий штрих. Так, Леонід Макарович на імпровізованому будмайданчику основний упор зробив на спорудження фундаментальних основ — незалежності та самовизначення. Леонід Данилович, 10 років майстерно орудуючи інструментами коригування генерального плану, так і не визначився в основному питанні: на захід чи схід дивитися головному вікну споруди. А ось нинішньому главі «будмайданчика» взагалі не позаздриш: лівою рукою він рішуче «прорубує вікно в Європу», а правою карає «бригади», які поцупили будматеріал.
Однак є й те, що об’єднує зусилля національних зодчих. Весь цей час Україна будує соціальну державу. Що, до речі, закріплено і Конституцією. Тобто ми з вами, хто автоматично прописався тут після розвалу Союзу, за ідеєю, повинні бути впевненими, що нова держава полюбила нас «такими, які ми є», а отже, підставить плече в будь-який тяжкий момент. Підкріпити такий оптимізм, вочевидь, покликані й регулярні заяви місцевих політиків про налагодження в Україні дії законів соціально орієнтованої економіки, соціального партнерства та соціального захисту. Так, сьогодні уряд Тимошенко, визначаючи свій бюджет-2005 як соціальний, реально підвищує зарплати й пенсії, але дає лише усні гарантії стримування процесів інфляції. Не треба бути великим економістом або соціологом, щоб вірити чи не вірити владі. Досить: а) зазирнути у власний гаманець (бажано після відвідин ринку); б) згадати, як тебе протягом двох днів розрахували з роботи без оглядки на «кишенькову» профспілку; в) черговий раз жахнутися виглядові малолітнього бомжа і... з урахуванням пункту «а», пройти повз нього.
Розповідати про відмивання душі в країні, де заведено відмивати гроші, — річ невдячна й не престижна. Комфортно там, де успіх, слава, здоров’я, сила та влада. А звідти, де мешкають старість, хвороби, безслав’я й самота, хочеться щодуху втікати. І втікають, але не всі. Серед нечисельної групи тих, хто залишився, й ті, чия професія називається скромно — соціальний працівник. Маневруючи на межі «людина — суспільство», вони презентують позиції відразу кількох сторін — держави, НУО (неурядових організацій так званого третього сектора) та моралі.
Про останню в цій сфері розмірковувати не заведено, мораль — за умовчанням. А про роль держави та НУО, до речі, на 90% фінансованих закордонними фондами і благодійними організаціями, говорити можна до нескінченності. Занадто великий спектр проблем, із якими зіштовхується людина протягом життя. Занадто широкий перелік завдань, які покликане вирішувати суспільство, яке заявило про намір будувати соціальну державу, тобто таку, де відчуття захищеності у її громадян превалювало б над невизначеністю й страхом виявитися непотрібними. Можливість працювати в такій державі — рожева мрія кожного професійного соціального працівника, суть якої не змінюється. Ось тільки колір... залежить від настрою професійних політиків, які прийшли до влади. Про це й розмовляли з різними представниками соціального напряму. Різними — за статусом, становищем, поглядами, пріоритетами у роботі. Єдиними — у бажанні допомогти здійснити тепер уже «помаранчеву» мрію.
Світлана Толстоухова, директор Державного центру соціальних служб для молоді, заступник міністра у справах молоді та спорту:
— 13 років тому в Україні не було моделі соціальної роботи. Ми навіть не мали уявлення про те, що це таке на практиці. Вивчили досвід майже всіх європейських країн. Ознайомилися з розвитком цього напряму в Англії, Німеччині, Італії, Франції, Данії, де соціальна робота розвивається протягом 50 років і вже створено моделі надання послуг через державні й недержавні інститути. Останніми роками вивчили досвід Польщі, Росії та Молдови. У багатьох країнах моделі соціальної роботи насправді дуже демократичні, оскільки організовано взаємодію всіх структур, задіяних у цій сфері. Чітко виділено два рівні соціальної роботи — її організація (менеджмент) і практична реалізація (надання послуг). Спочатку соціальну проблему вивчають, здійснюють моніторинг, забезпечують фінансування, проводять тендер. Недержавні організації, котрі його виграють, впроваджують у життя проект і надають клієнтам соціальні послуги. Порівнювати таку роботу з нашою поки що просто неможливо... Однак, вивчаючи закордонний досвід, ми можемо уникнути помилок, менше часу витратити на апробацію проектів.
На сьогодні в Україні вже діють сотні соціальних служб, які надають безплатні послуги дітям, молоді, сім’ям, військовим, неповнолітнім, ув’язненим... Вибудувано їхню організаційну структуру. Нинішнього року спільно з Національним педагогічним університетом ім. Драгоманова та Міністерством освіти і науки завершуємо розробку стандартів підготовки соціальних працівників. Сьогодні вже можна говорити про соціальну роботу як про навчальну дисципліну: кафедри та спеціальні факультети діють у всіх навчальних закладах України.
Напрацьовано дуже цікаві технології, методики і форми соціальної роботи з різними категоріями населення. Наші знахідки цікаві не лише для нас та наших клієнтів, а й для міжнародних партнерів... Я переконана, що потрібно не лише переймати чужий досвід у цій сфері, а й розробляти та вдосконалювати власну модель, яка відповідає сучасним умовам життя і потребам людей, їхній культурі та ментальності.
Що стосується найближчої перспективи, то пріоритетними напрямами розвитку соціальної роботи в Україні я назвала б, по-перше, посилення і координацію співпраці з громадськими організаціями для реалізації державних програм, проектів, грантів, інноваційних програм. Лише спільними зусиллями ми зможемо надавати якісні послуги у великому обсязі. По-друге, соціальні служби в Україні мають стати територіальними органами — на рівні області, міста, району, селища та села. Це дасть можливість провести реорганізацію механізмів фінансування системи, починаючи з державного і місцевих бюджетів, виділених окремим рядком.
Ірена Грига, керівник Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія», кандидат медичних наук:
— Доля кожної окремої людини — це підручник для спеціаліста, який працює в соціальній сфері. Останній близький мені випадок — знайомство з талановитою дівчиною-художницею Антоніною Чайковською, нині прописаною в міській психоневрологічній клініці №1 Києва. У два роки Тоня стала сиротою. Потім інтернат, великий список діагнозів і традиційне для таких, як вона, направлення «вчитися на швачку-мотористку». Відмовившись від роботи за фахом, Тоня втратила право жити в гуртожитку. Єдиним способом вирішення житлової проблеми стало направлення у психіатричне відділення.
Можна багато розповідати про недосконалість інтернатної системи в Україні, що калічить особистість, однак нинішні проблеми Тоні пов’язані вже з відсутністю житла. Психіатрична клініка не може бути місцем проживання. Зрозуміло, що, не маючи родичів, друзів, дівчина може розраховувати на соціальний захист. Але сьогодні в Україні немає системи надання соціального житла. Чому? Адже проблема безпритульності після розвалу СРСР стала дуже актуальною. Вона існувала й раніше, але тоді бродяжництво каралося законом. Безробіття й дармоїдство засуджувала суспільна мораль. Люди без певного місця проживання рано чи пізно потрапляли в режимні заклади, ними займалися правоохоронні органи або ж вони опинялися в психіатричних лікарнях.
Тепер законодавство України за бродяжництво не карає. До адміністративної відповідальності притягують лише тих, хто живе без документів. Але при цьому дієвих альтернативних підходів до вирішення проблеми держава не має. Не існує відповідних соціальних структур та інститутів. Створено лише приймальники-розподільники й поодинокі притулки.
На мій погляд, необхідно послідовно створювати організації, об’єднані єдиним ланцюжком: притулок — відділ реінтеграції — гуртожиток — готель (соціальне житло). Такий принцип реалізований Благодійним фондом реабілітації та соціальної адаптації громадян без певного місця проживання в Одесі «Дорога до дому» (у рамках проекту соціального підприємництва, що його підтримує закордонний фонд). У Києві ж будівництво мережі підтримки бездомних жінок почалося з «середньої ланки» — зі створення відділу реінтеграції для жінок, які здатні відновити соціальне і професійне функціонування. З етичного і навіть практичного погляду це не зовсім логічно.
Однак Головне управління соціального захисту населення Києва піклується про розвиток закладів для бездомних людей: триває спорудження Будинку соціальної опіки для бездомних, планується організація гуртожитку чи соціального готелю, де могли б мешкати жінки після проходження програми реінтеграції й ті, хто має низькі доходи і не в змозі винаймати власне житло.
Я так докладно зупинилася на конкретній проблемі тому, що сьогодні в Україні відсутній системний підхід до вирішення соціальних завдань. Осередкові спалахи державних і громадських ініціатив, в основному підкріплених коштами міжнародних організацій і не зведених у єдиний підхід, існують практично в кожному соціальному питанні. Це і реабілітація людей із ВІЛ, і раннє сирітство в Україні, і багато іншого.
Наш університет готує соціальних працівників вищої ланки — менеджерів і управлінців. Природно, нашим випускникам, як і випускникам інших вузів, доведеться брати участь у розв’язанні соціальних проблем, що гостро позначилися в суспільстві. При цьому, зауважу: сьогодні більшість хлопців та дівчат йдуть професіонально вирішувати ці питання в недержавні структури, створюючи власні громадські організації і добуваючи гроші на реалізацію проектів за кордоном: державна машина дуже інертна, та й зарплата маленька. Ще одна соціальна проблема.
Олена Карагодіна, керівник кафедри соціальної роботи Академії праці та соціальних відносин:
— Попри цілий ряд труднощів у сфері соціального захисту, останнім часом в українському суспільстві відбулися серйозні позитивні зміни. Позначився зустрічний рух двох позицій — носіїв проблем і держави. І це справді перспективна стратегія вирішення соціальних завдань. Крім того, активісти громадських організацій самі стають спеціалістами в тій сфері, інтереси в якій лобіюють. Вони з розумінням справи апелюють до держави, пропонуючи конкретні шляхи вирішення. Люди працюють на себе, тому навряд чи стануть красти, прикриваючись якимось благодійним фондом.
Яскравий приклад — недержавна громадська організація «Джерело», котра вже не один рік займається розв’язанням проблеми реабілітації в суспільстві дітей із розумовою відсталістю. Сьогодні це ціла асоціація організацій, що діють по всій Україні. У «Джерела» низка проектів із Київською адміністрацією, гранти від різних міжнародних організацій.
Щороку наша академія випускає більш як 50 соціальних працівників, готових надавати послуги на трьох рівнях: особистість — найближче оточення — суспільство в цілому. Що до бажання знайти себе на службі у держави, то в процесі навчання є присутньою теза: державна установа — хороша школа життя, де можна зрозуміти суть взаємин людини та суспільства. Іноді впливає.
Любов Долгова, директор спеціалізованого закладу для проживання громадян похилого віку й інвалідів (Подільський район м. Києва):
— Ідея створення такого будинку народилася давно. У суспільстві завжди були й є самотні люди, яких нема кому доглядати. На жаль, сьогодні їх стало більше. Обмеженість життєвого простору автоматично викреслює стариків із планів молодих сімей. Жорстокість, почасти спровокована державою.
Такий заклад в Україні один. Це не будинок для стариків, де людині виділяється ліжко в загальній кімнаті. Ми надаємо квартиру з усіма вигодами, турботу соціальних працівників, безкоштовне харчування і спокій. Натомість — власне житло в комунальну власність. Завжди є бажаючі посперечатися з цього приводу. Однак це цілком цивілізований європейський підхід. Районна адміністрація вклала в реконструкцію нашого будинку 2 млн. гривень, 700 тисяч дало місто. У нас 20 квартир. Вільні три, документи бажаючих розглядає районна комісія.
На мій погляд, існування такого закладу — ідеальний варіант, досвід, гідний поширення. Та навряд чи десь у регіоні сьогодні знайдуть кошти для його будівництва й утримання.
Лідія Банник, керівник Територіального центру управління праці та соціального захисту Подільської районної адміністрації:
— У нашому терцентрі 11 підрозділів. Відділення надомного обслуговування: прання, прибирання, купівля продуктів і ліків для людей похилого віку. У відділеннях денного перебування знаходять себе «молодші» підопічні. Художня самодіяльність, лекції і навіть... танці — реальний шанс для більшості відчувати себе потрібними після виходу на заслужений відпочинок. У відділенні побутових послуг працюють наші співробітники, волонтери та хлопці, котрі проходять альтернативну службу. Ремонт квартир, генеральні прибирання, гаряче харчування, перукар... Усе це — оперативно за викликом. Відділення гуманітарної допомоги забезпечує пільговиків натуральною допомогою. Продуктові набори, медикаменти, розподіл благодійної допомоги від громадських організацій і фондів. Лише минулого місяця на всі потреби центру пішло 527 тис. гривень. Із них 270 тисяч — гроші райадміністрації.
На обліку 1200 людей похилого віку. Серед співробітників практично немає професіоналів, в основному тут працюють за покликом душі і за мізерну плату. З одного боку, все правильно. Адже знайти підхід до людини, котра пережила війну, голод, самоту, прийняти її проблеми — завдання, що під силу лише небайдужому. З другого боку — «не згоріти», допомогти оформити документи, відстояти права літнього пільговика — для цього необхідні знання. Тому тісно співпрацюємо з Академією праці та соціальної роботи.
Окремо слід сказати про дитяче відділення терцентру, де проходять реабілітацію діти, які страждають на ДЦП. Громадська організація «Церебрал» виникла 1998 року й існувала на кошти закордонних благодійних організацій. Лідери — батьки хворих дітей. Завдяки їхній активності проект підтримала міська влада. Сьогодні район повністю утримує відділення, включаючи оренду приміщення в дитячому садку, харчування, програми розвитку, комунальні послуги та зарплату працівникам. Відділення невелике — вісім дітей від двох до 16 років. Є дуже тяжкі. Завдяки спільним зусиллям батьків і соціальних працівників вони отримують шанс стати повноцінними членами суспільства. Наскільки, звісно, це можливо в нашому далеко не найгуманнішому суспільстві. Проте існування такого проекту в рамках держави свідчить про позитивні соціальні процеси.
Надія Пукас, виконавчий директор Ліги соціальних працівників України:
— Ми існуємо з 2000 року. Осередки Ліги сьогодні діють у 15 областях країни і налічують більш як 3 тис. членів. В основному це професіональні соціальні працівники та волонтери. Тісно взаємодіємо з Державною соціальною службою. Охоче співпрацюємо з благодійними організаціями та фондами, у тому числі й закордонними. Серед пріоритетів — розвиток освітніх програм і пошук коштів на їхнє фінансування. Проводимо семінари й тренінги. Хочемо донести знання до самісінької глибинки, де соціальні працівники самотужки несуть непосильний тягар проблем неблагополучної сім’ї, молоді, дітей. Сьогодні вже маємо в штаті власних висококваліфікованих тренерів.
«Армія порятунку»
У плані філософських і практичних засад соціальної роботи показовою є діяльність Міжнародної релігійно-філантропічної організації «Армія порятунку», створеної в Англії 1865 року в період науково-технічної революції, коли тисячі людей виявилися викинутими на вулицю. Через 13 років її було реорганізовано на військовий лад англійським проповідником Вільямом Бутом, який став її першим генералом.
Незабаром Армія порятунку поширила свою діяльність на багато країн, подаючи матеріальну й моральну допомогу знедоленим. Солдати Армії порятунку проповідують християнську віру.
Ще на початку XX сторіччя було сформульовано принципи, що лягли в основу соціальної роботи організації:
— немає безнадійно пропащих, безповоротно загиблих. Хоч як би низько впала людина, вона має право на допомогу, якщо у неї є бажання виправитися;
— таким людям слід допомогти, дати шанс допомогти самим собі. З них не треба робити жебраків, даючи їм милостиню, і, якщо вони здатні працювати, не слід надавати їм можливість добувати собі забезпечення, не працюючи;
— просте поліпшення обставин життя людини мало дійове, якщо її моральне обличчя не зазнало очищення з допомогою морального виховання.
Крім того, засновник Армії порятунку виділив сім основних принципів планування соціальної роботи, якими організація керується при складанні соціальних програм і планів для індивідуальної роботи з людьми:
1. План має передбачати корекцію особистості, коли саме характер чи поведінка людини становить основу її невдач.
2. План передбачає заходи щодо зміни обставин життя людини, коли вони є справжньою причиною її важкого становища і перебувають поза її контролем.
3. План має відповідати ситуації, в якій доведеться діяти.
4. План має відбивати постійну, «перманентну» протягом певного часу роботу, а не одиничне судомне зусилля упоратися з нещастями цього дня.
5. План має бути здійсненним практично.
6. Непрямий вплив дій, передбачених планом, не повинен завдавати шкоди людині, для допомоги котрій цей план складено.
7. Допомога одному класу чи групі суспільства не повинна наражати на небезпеку добробут інших.
Діячі Армії порятунку розуміють соціальну роботу як унікальне поєднання певних знань і умінь, з одного боку, і внутрішніх цінностей соціального працівника, реалізованих у процесі подання допомоги людям, з другого. При цьому ціннісні орієнтації-то є основа, на якій знання й уміння інтегруються в практику. Поза ціннісними орієнтаціями соціальна робота сама по собі стала б просто технічною або науковою діяльністю. Саме ціннісні орієнтації формують соціальну поведінку людини в рамках певної культури.
Ця організація сьогодні діє й у нашій країні. За наявності суто церковної гілки сучасна Армія порятунку має також соціальне крило, робота якого спрямована на всі верстви населення незалежно від віросповідання.
— Таким чином, — каже Олена Кудрявцева, старший сержант корпусу «Маяк» (м. Київ), — у нас працюють програми подання допомоги бездомним (харчування, одяг). Є й домовленість із деякими міськими лікарнями, куди ми поміщаємо бродяг у разі потреби. Програма «Привіт дітям Чорнобиля» передбачає оздоровлення постраждалих дітей на курортах Франції. Подаємо цільову допомогу конкретним сім’ям. Наші волонтери опікуються самотніми людьми похилого віку. Налагоджено відносини з місцевою владою, є навіть ряд спільних соціальних проектів. Звісно, наш внесок — усього лише крапля в морі розв’язання проблем, що існують в Україні.
…На сьогодні фахівці виділяють три види суспільних інвестицій — економічні, політичні та соціальні. Економічні вкладення, особливо в малий і середній бізнес, приносять прибуток уже через два-три роки. Політичні ми інвестуємо у владу, котра протягом чотирьох-п’яти років повинна відшкодувати наші витрати в тій чи іншій формі. Соціальні ж інвестиції приносять прибуток у вигляді підвищення народжуваності, збільшення тривалості життя, зміцнення інституту сім’ї... Все це може проявитися мінімум через 10 років. Виходячи з нинішньої ситуації в перелічених вище сферах, висновок можна зробити один — на самісінькому початку свого становлення Українська держава не зробила ставку на розвиток соціальних вкладень. У результаті — відсутність системи, спонтанність підходів і неузгодженість дій із громадськими організаціями, котрі підживлює міжнародна спільнота.
Однак не слід забувати, що, розвиваючи у нас бурхливу діяльність, численні донорські структури притримуються позиції «додатковості». «Ми не вирішуємо за вас, що вам робити, ми лише рекомендуємо». У свою чергу рекомендації підкріплюються суттєвими фінансовими вливаннями, а, як відомо, соціальну політику в державі формує той, хто оплачує реалізацію соціальних програм. От і виходить, що Ураїнська держава, з урахуванням «солідності» вкладень, реально ніби й не при справах, однак несе тягар відповідальності за події в країні. Закордонні ж спонсори «безвідповідально» продовжують розв’язувати наші проблеми. І спасибі їм за запропоновані варіанти. Проте переважна більшість іноземних проектів припиняють своє існування в Україні, щойно закінчується фінансування. Тому така благодійність нарешті повинна стати частиною структурованої, продуманої і чітко вивіреної державної системи соціального захисту. Як, утім, і сила-силенна тих соціальних програм, які сьогодні озвучують із телеекранів Президент і уряд у рамках здійснення «помаранчевої соціальної мрії».
Тільки в цьому разі соціальні працівники перестануть слугувати буфером між потребами кожної конкретної людини, котра переживає кризовий період, і нездатністю держави системно, а не спонтанно, допомогти їй. Тільки тоді довгобуд «із піску й туману», в якому всім нам довелося жити, набуде міцності й реальної перспективи на блискуче завершення соціального проекту під назвою «Україна». Адже річ тут уже не стільки в грошах, скільки в здатності їх залучити і розумно розподілити.