У старовинному місті Бучачі вже гордо височів замок, важко здіймалися в небо мури монастиря отців-василіян, коли граф Микола Потоцький запросив львівського архітектора Бернарда Меретина спроектувати будівництво чи не найосновнішого об’єкта міста — ратуші. Вона буде символізувати велич влади, буде її обличчям і очима. Минуло кілька років — і у 1751-му в центрі міста над Стрипою почала красуватися двоповерхова будівля з двоярусною вежею — архітектурний витвір у стилі пізнього бароко. Численні вертикальні членування своїм рухом, дивовижною грою світлотіней надали ратуші легкості, стрункості і динамічності. Один з найкращих майстрів того часу, німець за національністю Йоган Георг Пінзель, який жив у Бучачі, довершив архітектурне диво 14 оригінальними скульптурами. Вони відтворюють сюжети з античної, біблейної міфології, а також українські народні мотиви. Наприклад, один із них — Давид вбиває Голіафа. Поруч — Феміда, богиня справедливості та правосуддя, далі — запорожець, що курить люльку. На іншій стороні фасаду — невільник з усіх сил обриває пута. Серед скульптур є зображення — Геракла, який вбиває гідру, Нептуна, здатного впокорити розгніване море. В усіх сюжетах можна прочитати одну тему — світле начало, добро перемагає темні сили. Планово-просторова композиція ратуші поєдналася зі скульптурами настільки гармонійно, що подібних будівель міської влади українська історія не знає.
Частину приміщень у XVIII—XIX століттях орендували торговці, а в кімнатах біля парадного входу і другого поверху були розміщені міські установи.
Ця унікальна культурно-історична пам’ятка дивом уціліла на вітрах двох світових воєн. У радянські часи тут були розміщені відділи і служби міськвиконкому, а відтак діти вчилися художній майстерності. І лише карколомні з’єднання та переходи вигнали нащадків Пінзеля і Меретина в інше приміщення. Ратуша залишилася пустувати.
Чому ж туристи не можуть побачити відновлену красу і велич ратуші? У середині 70-х років реставраційні роботи швидше нагадували косметичний ремонт, без глибокого відновлення. Внаслідок другої хвилі реставрації наприкінці 80-х об’єкт почав оживати: було відремонтовано фасади, дах, відтворено купол, вмонтовано балкони, поштукатурено внутрішні стіни. Але первісна краса не повернулася: реставратори отримали лише десяту частину грошей, передбачених для цього у держбюджеті. А вісім років тому громадськість дістала ще один шанс побачити ратушу оновленою. Відремонтували дерев’яні сходи, відтворили і металеві гвинтові на висоту 28 метрів, які поглинуло полум’я першої пожежі в місті у 1865 році. Тоді ж група науковців Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва під керівництвом відомого скульптора, професора Дмитра Крвавича відновила дві із семи збережених скульптур ратуші. Та пластичним образам запорожця і невільника не судилося милувати зір і хвилювати туристів. Причина була прозаїчною — щоб встановити ці фігури, знову забракло грошей. Нині ратуша поволі руйнується. Зухвалий вітер, який вривається крізь потріскані вікна та двері, тут єдиний і постійний екскурсант.
Бучацька ратуша — пам’ятка архітектури державного значення. Звідси випливає, що вона має підтримуватися за кошти держбюджету. А це джерело фінансування висохло ще у 1993-му… З обласної скарбниці на реставрацію пам’яток історії та культури вже понад десять років не виділяється жодної копійки. «Усе, що може районна чи міська влада, — довго переконував міський голова Бучача, це надати побічну допомогу реставраторам. Підсобити транспортом, дрібними матеріалами. І не більше». А для завершення усього комплексу реставраційних робіт на сьогодні ще потрібно майже 400 тисяч гривень.
Завідувач райвідділу культури Бучацької райдержадміністрації Олег Тринька висловився коротко і метафорично: «Місцевим бізнесменам, які не особливо переймаються проблемами культури, треба повертатися свідомістю… назад». Тобто — вивчити і зрозуміти, якими були їхні достойні попередники, справжніх українських меценатів, яким був хоча б граф Микола Потоцький. Адже за його кошти у місті над Стрипою були споруджені Покровська церква і церква Чесного Хреста (збереглися донині), монастирі у Бучачі, Зарваниці, Городенці, Почаєві, розширилася друкарня у Почаєві. У його майстернях діставали підтримку відомі скульптори та архітектори того часу.
Але не до кінця відреставрована ратуша — це, як виявляється, ще півбіди. Їй додатково загрожує інша стихія — водна. Поява у 50-х роках гідроелектростанції з дамбою спричинила підвищення рівня води в Стрипі до 271 см. Старі, з австрійських часів, колектори неподалік під землею безсилі стримувати натиск бурхливих грунтових вод. І під час весняних повеней, літніх злив у підвалах ратуші — нерукотворний басейн. «Можна по воду сюди ходити», — гірко жартують місцеві жителі. І це загроза не тільки для ратуші, а й усього історичного центру Бучача. А грошей для зниження рівня води в річці як не було, так і немає.
Тому надто реалістичною здається й інша картина: ратуша може не вистояти перед природними силами, впасти і… попливти. Перед нащадками тих, що колись плекати і зводили ці визначні пам’ятки нашої історії. То ж, віддаляючись від проблем культури, до якого берега припливемо?