Екскурсоводи музеїв, де виставлялися роботи Олега Пінчука, розповідають про черги дітей та дорослих, які прагнуть потриматися за ріг носорога. Є легенди, що це допоможе успішно скласти іспит або помиритися з чоловіком. Щоб зростали матеріальні статки — треба потриматися за медальки. Окремі найбільш «чарівні» деталі скульптур витерті до блиску.
Художник народився на Львівщині, у Дрогобичі. Багато подорожував, жив у Франції, Швейцарії. Після майстерні професора Вронського в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури у Києві другою alma mater стала женевська Вища школа візуальних мистецтв — своєрідний Оксфорд для художників. Удосконалювався у європейського метра Мішеля Гірші. Увібравши в себе космополітизм сучасного західного мистецтва, залишився українським художником.
Твори Олега Пінчука прикрашають Віденський музей історії мистецтв, Московський музей сучасного мистецтва, Київський музей російського мистецтва та ін. Він один з тих, хто ламає стереотип, що митець має жити у напівпідвальному приміщенні, ходити в дранті, харчуватися на фуршетах. Пінчук живе з мистецтва і, додамо, непогано. У квартирі, де він проживає разом із сім’єю, знайшлося місце і для майстерні, і для галереї... Він довів досі практично недоказове: художник може бути вільним у будь-якому культурному середовищі.
— Можливо, вам краще було б займатися виключно мистецтвом, а фахові менеджери нехай «просувають» роботи на мистецький ринок?
— Таких фахівців небагато, бо й ринок фактично відсутній, він у стадії становлення. Я найкращий для себе менеджер. Сам створюю проекти і пропоную директорів, кураторів. Фактично колектив — для іміджу. А роблю я все сам, і мені це цікаво.
В Україні багато талановитих художників, але їм заважає радянська психологія: вони продовжують сидіти у своїх майстернях і чекають, коли прийде меценат із мішком грошей і купить у них усе за мільйони.
— Скільки часу ви витрачаєте на створення однієї скульптури?
— Швидко такі речі не робляться. Вони вимагають праці, наполегливості, безсонних ночей. Деякі роботи можу зробити за кілька місяців, а буває, потрібні роки — залежить від обставин.
Я багато подорожую, і саме під час подорожей народжуються нові ідеї. Головне — створити ескіз, а потім можна робити хоч стометрову скульптуру, це справа техніки. Нещодавно їздив по Волзі від Нижнього Новгорода до Москви як член журі фестивалю «Крок». Зробив багато ескізів, запакував їх і не чіпаю — вони, як гарне вино, мають відстоятися. Мине час, я «відкоркую це вино», і відберу дещо, подивлюся збоку: який із проектів утілити у скульптуру, а щось назавжди залишиться тільки ескізом. Не всім, що роблю, я задоволений. Із десяти робіт відбираю декілька. Все інше — пошук, а не мистецтво.
— Учні, послідовники у вас є?
— Я ще сам учуся. Мені імпонує наївне мистецтво. Ці скульптури, наче живі ляльки — емоційні, живі образи. Вони надихають. Коли ліплю, спілкуюся зі своїм твором, входжу в стан медитації. Може, це містика чи магія. Художник, як чарівник, — прагне зупинити час, «обманути» суспільство, довести, що мистецтво вічне...
— Ваші скульптури часто копіюють. Вас це дратує?
— Це закономірне явище. Приходжу відливати скульптури — а там три десятки робіт, дуже схожих на мої. Завдяки моїм численним виставкам, каталогам таке стало доступним. І якщо людина вміє ліпити, вона зможе повторити мене. Але це як музичний твір: Моцарта грають усі, а от створити шедевр зміг лише він один.
— А ваші скульптури не намагалися викрасти?
— Бувало й таке. З виставки київських скульпторів украли одну з моїх робіт. Не буду зараз розголошувати таємниці цієї кримінальної справи, але, повірте, це справжня детективна історія.
Люди вже зрозуміли, що Пінчук — не просто скульптор. Це бренд. Деякі банки беруть скульптури під кредитну заставу. І як правило, люди ці роботи викуповують. Якось один бізнесмен, тоді він ще не був досить заможним, придбав два мої твори, згодом заліз у борги, та скульптури його виручили. Він їх віддав у заставу до банку, отримані гроші вклав у справу, розбагатів, викупив заставу. Одна з тих скульптур — Риба-талісман — стала справді його талісманом. А він замовив у мене ще кілька робіт.
— Ви колекціонер, збираєте твори сучасного мистецтва й старовинні речі зі своїм «характером» та історією. Буває, що річ прекрасна, але має негативну енергетику?
— У мене немає таких. Я беру те, що співзвучне з моїм внутрішнім сприйняттям світу, а те, що, як мені здається, несе негативну енергетику, проминаю. Були роботи, від яких відмовився, бо відчував певний дискомфорт.
Я хотів би заснувати музей сучасної скульптури. Але потрібне місце, серйозне фінансування, я ж можу розраховувати тільки на себе і на друзів. Проте крок за кроком іду до своєї мети. Хоча це й важко: заробляти на мистецтві і потім ці гроші вкладати у твори інших митців.
— Може, час музею не настав?
— Це можливо за умови процвітання держави або ж за підтримки меценатів. Якщо є мистецтво й сучасність, то створення музею сучасного мистецтва не уникнути. В Україні є кілька музеїв подібного спрямування, регулярно відбуваються виставки, але про них знає обмежена аудиторія, вони не є повноцінними. Для підтримки мистецтва потрібні пільги та фінансування з держбюджету. Музей сучасного мистецтва має бути завбільшки як два палаци «Україна», увесь заставлений творами мистецтва. Це, безумовно, питання: «Коли?..»
