Автор передмови до однієї з публікацій поета Андрія Грязова назвав його майстром джазу.
І справді, кандидат медичних наук, нейрорадіолог відділення нейровізуалізаційних досліджень Інституту нейрохірургії ім.А.Ромоданова А. Грязов захоплюється музикою, а саме джазом і роком. Не менш пристрасно він любить живопис, зокрема творчість імпресіоністів. Ще в студентські роки Андрій мав славу завсідника Третьяковки та музею ім. О.Пушкіна на Волхонці....
Що стосується захоплення поезією, то воно вже давно стало для нього важливою складовою життя — не меншою, ніж робота лікаря. Вірші Андрія Грязова публікуються не лише в українських альманахах і часописах, але й у США, Німеччині та Росії...
В Україні ця людина відома як організатор одного з популярних міжнародних фестивалів поезії «Каштановий дім».
— Андрію, ви були одним із перших, хто починав магнітно-резонансну томографію в Україні. Розкажіть про вашу роботу та дослідження.
— В лікарні швидкої допомоги, де я завідував відділенням, ми працювали на апараті, подарованому чорнобильським фондом зі США невдовзі після катастрофи: наші емігранти, живучи в Америці, зібрали кошти для купівлі такого приладу. На той час в Україні було всього кілька апаратів, які працювали за принципом магнітного поля, не даючи шкідливого рентгенівського випромінювання.
Захистив кандидатську дисертацію за цим напрямом, тепер пишу докторську. За останні роки вийшло багато моїх статей у європейських, російських та українських радіологічних часописах.
— Чи не заважає науковий склад розуму писати вірші?
— Швидше допомагає переключатися. Одна частина свідомості постійно зайнята роботою, новими напрямами, які ми тепер освоюємо в Інституті нейрохірургії. Друга частина віддана поезії, творчості. Вірші я пишу з першого курсу Оренбурзького медичного інституту, і вони були опубліковані саме в медичній газеті. Такий-от курйоз.
У ті роки найбільш затребуваною була патріотична тематика. Мені вдавалася тема військового патріотизму, оскільки мій батько був льотчиком і я жив у гарнізоні в Німеччині. Саме ці мої вірші ще в студентські роки публікувалися в центральній пресі та звучали на радіо...
— Нині вірші частіше публікуються в Інтернеті. Ви, наскільки мені відомо, є одним із редакторів поетичного сайта з високим рейтингом...
— Ми вже пройшли пік популярності мережних ЗМІ, який спостерігався три-п’ять років тому. Тоді поети попливли валкою на різні сайти. От і в нас в Україні з’явилися цікаві електронні видання: київський сайт virshi.uа та вінницький — poezia.org.
Тепер літератори стали підходити до таких речей більш вибірково, адже потік графоманської продукції дуже великий. Небезпечно навіть не те, що твої твори можуть вкрасти, привласнити, — небезпечно розчинитися в потоці низькопробної поезії.
В одному з журналів добре написано про це: «Ані Мандельштама, ані Цвєтаєву ми вже не наслідуємо — наслідуємо одне одного». Саме тому частина письменників відмовляється від Інтернету. Майбутнє за тими сайтами, де проводиться жорсткий редакторський відбір.
У моїх планах створення літературного порталу, куди будуть входити й інтерактивний сайт, і антологія поезії, а також сайт мого нового журналу та премії Тарковських...
— Про заснування премій було оголошено на фестивалі «Каштановий дім»... Хотілося б дізнатися про це докладніше.
— В рамках фестивалю значився вечір пам’яті Арсенія і Андрія Тарковських, що проходив у Будинку кіно. Поєднання двох особистостей — батька і сина, здавалося б, дуже проста ідея, лежить на поверхні. Проте це був перший такий вечір не лише в Україні, а й у Росії.
Для участі в ньому були запрошені донька Арсенія і сестра Андрія — Марина Тарковська, відома акторка Маргарита Терехова, яка зіграла головну роль у фільмі Андрія Тарковського «Дзеркало». Приїхав на фестиваль В’ячеслав Амірханян та інші гості з різних країн...
Премія ім. Арсенія і Андрія Тарковських присуджуватиметься у двох номінаціях: режисури та поезії. Думаю, з обох номінацій щорічно буде розглядатися не менш ніж п’ять кандидатур. Що особливо важливо для кіно — брати участь у конкурсі можуть не лише ігрові фільми, але й документальні, а це один із тих напрямів, які потребують підтримки в Україні.
— Хто з відомих поетів відвідав Київ нинішнього року?
— Величезний інтерес глядачів викликав приїзд поета Сергія Плишевського з Канади. Минулого року він став «віце-королем» Пушкінської премії у Великобританії. Це дуже солідна премія, її бюджет становить близько 300 тисяч фунтів стерлінгів, а коронація «королів Пушкіна» незмінно відбувається на Трафальгарській площі.
Блискучий московський поет і журналіст Ігор Царьов уже відомий нашим слухачам за торішнім фестивалем, а Єрбол Жумагулов з Алма-Ати став справжньою несподіванкою для поціновувачів сучасної поезії.
— Чула, вам належить також ідея Волошинського фестивалю?
— Я довго спілкувався по Інтернету з поетом Андрієм Коровіним, потім ми зустрілися в Коктебелі, це було напередодні 100-річчя Волошинського будинку. Запропонував йому оголосити на одному з поетичних сайтів літературний конкурс, а заключну його частину провести біля моря. Він підтримав мене й почав реалізовувати цю ідею. Цієї осені пройшов уже четвертий Волошинський фестиваль, причому на найвищому рівні.
А нещодавно мені надійшла пропозиція проводити поетичні фестивалі в Судаку. Є люди, зацікавлені в цій ідеї, і нині я працюю над новим проектом.
— У вересні традиційно виходить у світ ваш щорічний літературний альманах «Каштановий дім», нинішньої осені до нього додався і новий російськомовний журнал «ЛиМузИн», редактором якого ви є. В чому різниця між цими виданнями?
— Якщо альманах розраховано на літераторів і навкололітературне середовище, то новий журнал орієнтується на більш широку аудиторію — людей, які, можливо, і люблять поезію, але не ходять на літературні заходи. Ідея була така: випустити модний глянцевий журнал, в якому, проте, публікувалися б вірші, проза, цікаві статті й есе про літературу та музику. Духовно насичене, наповнене видання, назва якого розшифровується так: ЛІтература, МУЗика, ІНтернет. Іншого способу наблизити звичайну людину до літератури я сьогодні просто не бачу. Це реалії нашого часу — «вітати убрання» видання, і багато хто спочатку дивиться на глянцеву обкладинку, та лише потім — на зміст.
— Ви вже встигли зіштовхнутися зі складностями журнального бізнесу?
— Повною мірою труднощів видавничого ринку я ще не відчув, оскільки ми ще на самому початку шляху. Але мене підтримують мої друзі та соратники, команда. Радію, що в роботі над журналом активно бере участь мій старший син Дмитро, студент КПУ. Двоє моїх синів ніби відбивають дві частини моєї свідомості — старший захоплюється літературою, творчістю, а молодший, Андрій, хоче йти моїми стопами і також стати лікарем.
Для кожного, хто випускає культурологічне видання, самоокупність чи гроші як такі не можуть стояти на першому місці. Потрібно просто навчитися виживати, триматися на плаву за рахунок гарного дизайну, цікавих статей і гарних журналістів. Але на першому місці незмінно залишається те «прекрасное далеко», яке становить сутність людської душі.