Історія Великої Вітчизняної війни знає чимало випадків нагородження членів однієї родини Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Це брати Євген і Геній Ігнатови, Олександр і Сергій Курзенкови, Дмитро і Борис Глінки, Олександр і Петро Лізюкови, Яків і Дмитро Луканіни, Овсій і Матвій Вайнруби, Костянтин і Віктор Леселідзе, брати і сестри — Зоя й Олександр Космодем’янські, Тамара і Володимир Константинови, дядько і племінник Городовікови, чоловік і дружина Семен Харламов і Надія Попова. Список був би не повним, якби ми не згадали про братів Героїв Радянського Союзу Миколу і Михайла Панічкіних. Сьогодні в строю залишився генерал-лейтенант Михайло Степанович Панічкін.
Льотчики з Лебедівки
— Михайло Степановичу, розкажіть про своє дитинство.
— Народилися ми з братом Миколою в селі Лебедівка Сурського району Ульяновської області. Батько, Степан Федорович, з раннього дитинства привчив нас до важкої, але шляхетної селянської праці. Косили сіно, пасли корів, водили в нічне коней.
— А як сталося, що ви з братом пов’язали свою долю з небом?
— Нас односельці називали не інакше як льотчики. Адже хто тоді з хлоп’ят і дівчаток у 30-х роках не мріяв про польоти? І не дивно, адже імена льотчиків Водоп’янова, Каманіна, Ляпідевського та інших тоді не сходили зі шпальт газет.
— Але ви з братом перед війною опановували досить «приземлені» професії…
— Після школи брат (він на чотири роки старший) пішов навчатися в сільськогосподарський, а я — в будівельний технікум. Микола відслужив строкову службу на Далекому Сході танкістом, і 1938-го ми зустрілися в батьківському домі. Саме там я почув від нього, що він вирішив вступати в авіаційне училище. Природно, я пішов за братом. І невдовзі ми вже разом гризли граніт штурманської науки в Челябінському училищі штурманів.
— Михайле Степановичу, на яких типах літаків вам довелося проходити «обкатування» в ролі штурмана?
— Звісно ж, спочатку на
У-2, потім — на Р-5 і ТБ-3.
Рапорт на ім’я наркома
— А як сталося, що ви з братом потрапили в один полк?
— Після навчання в 1940 році ми звернулися до наркома оборони маршала Ворошилова з рапортом, у якому просили дати нам можливість служити в одному підрозділі. Ось ми й отримали призначення у 221-й бомбардувальний авіаполк 48-ї
авіадивізії.
— А скільки бомбардувальників було в полку?
— Три ескадрильї по десять літаків.
— Де вас із братом захопила війна?
— У місті Щигри Курської області.
— Михайле Степановичу, як склалися перші дні війни?
— Після віроломного нападу фашистів ми кілька днів вимушено перебували в бездіяльності. Швидкість пересування їхніх угруповань була такою навальною, що нашому командуванню довелося повертати наші літаки з півдороги після вильоту.
— Невже не було гідних цілей?
— Виходить, що так. Вилетіли, наприклад, літаки на бомбування ворожої переправи, а німець уже переправився через водну перепону і розосередив свою техніку на місцевості. Втрачати літаки, ганяючись за одиночними цілями, було недоцільно.
— Які ж почуття переповняли вас, коли бачили під крилом літака ворога, який рухався углиб країни?
— Вилітаючи на бойові завдання, ми бачили, як німецькі колони йшли на схід зі швидкістю 50 км на день, і з відчаєм думали, як їх зупинити. Настрій був такий: ми, льотчики, готові були, навіть якщо зіб’ють, відстрілюватися до останнього набою.
— Однак перші польоти для вас склалися не зовсім удало?
— Перші вильоти спричинили і перші втрати. 26 червня під час бойового завдання втратив літак мій старший брат Микола. Його машина після атаки «месерів» мусила приземлитися прямо в озері поблизу містечка Радомишля, що на Житомирщині. А наступного дня потрапив у халепу і мій літак. Після того як ми відбомбилися в районі білоруського містечка Молодечно, нас атакували ворожі винищувачі. Довелося залишити палаючий літак. До місця дислокації добирався вісім днів. Коли повернувся в рідний полк, то дізнався, що мене вже поховали.
У тилу ворога
— Та все ж незабаром ви знову вилетіли на бойове завдання?
— 9 липня ми в чотирьох
літаках, які залишилися в строю, вилетіли на трасу Бешенковичі—Лепель. На підході до скупчення живої сили та техніки ворога в літак влучив зенітний снаряд. Командир бомбардувальника був убитий — літак почав крутити «мертві петлі». Я мусив залишити бомбардувальник, що втратив керування. Коли випав із літака, мене вдарило кілем по голові, і я знепритомнів. Навіть не пам’ятаю, як над моєю головою розкрився купол парашута.
Після приземлення прийшов до тями. Виявилося, що в мене прострелена нога. Лежу на землі й чую, як лісом хтось пробирається до мене. Приготувався до зустрічі, добре, що в мене був наган. Але скористатися зброєю, на щастя, не довелося — до мене поспішав червоноармієць. Згодом з’ясувалося, що в цьому лісі переховувалися два взводи Лепельської артшколи. Я став «бранцем» одного взводу, а мій товариш Міша Тартаковський — сусіднього підрозділу.
— Як вам пощастило вийти до своїх?
— Довго блукали білоруськими лісами. Південніше Вітебська на місці злиття Західної Двіни з якоюсь річечкою скористалися плотами, які німці залишили на березі, рятуючись від нальоту нашої авіації. Ми з Тартаковським швидко переправилися на східний берег річки. Невдовзі зустріли наших розвідників.
Перевірку в особливому відділі пройшов благополучно і в свій полк прибув 20 липня, через 11 днів після вильоту на бойове завдання. Мене там знову встигли поховати. Та й самого полку вже не було — залишилися тільки прапор і номер частини.
— Скільки разів вас збивали?
— Тричі. Одного разу мені довелося самому залишити літак. Бомбардувальник був пошкоджений, та й пальне кінчалося. Командир наказав мені знайти внизу придатний для посадки майданчик. Я стрибнув і, на щастя, досить швидко знайшов майданчик для приземлення. Дав сигнал зеленою ракетою, потім пробіг уперед і вже в кінці майданчика сигналізував білою ракетою. Пілот благополучно посадив літак.
Про бойову машину
— Оскільки мова зайшла про бомбардувальник, на якому ви воювали, розкажіть про нього докладніше.
— Літак Іл-4 був надійний і досить невибагливий. Дальність польоту — до 4 тис. км.
Ніс бомбове навантаження на далекі відстані трохи більше тонни, ну а якщо ціль була ближче, то завантажували до 2,5 тонни.
— Із якої висоти велося бомбометання?
— Як правило, із висоти 6000 м.
— А які обов’язки були у штурмана бомбардувальника?
— Провести літак за заданим маршрутом, виявити ціль і вийти на неї. Ну і, звісно, вдало відбомбитися й благополучно повернутися на рідний
аеродром.
— Скільки осіб було в екіпажі бомбардувальника?
— Четверо: льотчик, штурман, радист-кулеметник і повітряний стрілець.
— Назвіть, будь ласка, тих, із ким ви літали.
— Льотчик — Герой Радянського Союзу гвардії майор Євген Яковлєв, радист-кулеметник — гвардії старшина Гельмутдінов і повітряний стрілець — старшина Кузнєцов.
— Як далі склалася ваша фронтова доля?
— Нас, котрі залишилися живими, направили в Рязанську школу штурманів, яку очолював Олександр Бєляков. Той самий Бєляков — штурман із легендарного передвоєнного екіпажу, очолюваного Валерієм Чкаловим.
— Отож у Рязанській школі штурманів ви з братом проходили своєрідну перепідготовку?
— Нас послали в тил навчатися літати вночі, коли фашистські винищувачі не можуть завадити нашим рейдам у тил ворога.
— Михайле Степановичу, у вашій довідковій картці, що зберігається в «Меморіальному комплексі «Національний музей Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» відзначено ваші бойові польоти. За ними можна вивчати географію Європи…
— Після піврічного навчання ми з братом отримали призначення в 751-й полк 17-ї
авіаційно-десантної дивізії. Командиром полку був Герой Радянського Союзу Василь Тихонов. Своє високе звання він здобув за польоти на Берлін ще в серпні 1941-го.
13 вересня 1942 року нашому екіпажу було поставлено бойове завдання: завдати удару по військово-промислових об’єктах Кенігсберга. Нас «чекали». Десятки прожекторів і щільний вогонь зенітної артилерії примусили нас маневрувати, але ми благополучно прорвалися до цілі й відбомбилися.
З нагородного листа:
«...зробив 30 вильотів по дальніх цілях: Кенігсберг — 12.4.43 р., 14.9.42 р., 21.2.45 р.,
Тільзіт — 10 і 20.4.43 р., 24 і 26.7.44 р., 23 і 26.8.44 р., Інстенбург — 22.4.43 р., Данциг — 4.5.43 р., 9, 11, 18, 22 і 25.3.45 р.,
Кенігсберг — 16.4.43 р., Варшава — 12.5.43 р., Гельсінкі — 6.2.44 р., 2 вильоти 26.2.44 р.,
Будапешт — 14, 19.9.44 р., Дебрецен — 15, 17.9.44 р., 20.9.44 р., Дер — 22.12.44 р., Бреслау — 18.1.45 р., Штаргард — 20.2.45 р., Піллау — 24.3.45 р.»
— У вас на грудях медаль «За оборону Сталінграда».
— Після польоту на Кенігсберг ми на певний час забули про далекі польоти. Адже під Сталінградом наприкінці 1942-го — на початку 1943 року розгорталася вирішальна битва. Наш екіпаж здійснив 34 бойових вильоти в район «котла». 1943-го нам довелося неодноразово бомбити ворожий аеродром, що містився в районі радгоспу «Питомник». Саме цей аеродром став базою постачання оточеного угруповання генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса.
Сімейний підряд
— А як сталося, що ваш батько Степан Панічкін став бійцем частини, у якій ви служили з братом?
— На початку 1944 року ми отримали лист з дому. У ньому наша мама повідомила, що батько 1943-го був призваний зв’язківцем в одну з авіаційних частин. Ми з братом розповіли про це командирові полку. А через два тижні наш батя вже був із нами. Ось так і воювали втрьох.
— Михайле Степановичу, а результати своєї роботи вам довелося бачити?
— Не завжди. Інколи ж не давали фотоапаратів у політ, щоб зафіксувати результати бомбардування. Униз подивишся — а там хмара пилу. Що там побачиш із 6 тисяч метрів?
— Останній свій бойовий виліт пам’ятаєте?
— Звісно! 25 квітня 1945 року наш екіпаж отримав наказ вилетіти на бомбування центру Берліна. А через кілька днів я побачив результат роботи наших військ. До речі, над тим-таки Берліном у нас відбулася «зустріч на Ельбі»... Вночі ми скидали САБи, щоб працювати строго прицільно, як мовиться, за наводкою розвідників. І в цей момент бачу — на заході теж хтось повісив свої САБи. Але колір у них якийсь не наш — помаранчевий. З’ясувалося, це були американці.
— Кожен із ваших 269 вильотів був пов’язаний зі смертельною небезпекою. Що підвищувало настрій льотчикам, які поверталися з бойового завдання?
— Передусім сама думка про те, що вже позаду розриви зенітних снарядів, атаки ворожих винищувачів, а попереду — рідний аеродром. Повертаєшся вночі з бомбування, настроїшся на радіомаяк і вслухуєшся в ефір. Диспетчери позначали орієнтир гарною піснею. Додому йшли під «Землянку», «Темную ночь» та інші, як тепер кажуть, пісенні хіти.
— Які цілі вам доводилося бомбити?
— Аеродроми, позиції далекобійної артилерії, танкові колони, склади боєприпасів, вузлові станції та інші об’єкти.
— У рідкісні хвилини відпочинку що тішило льотчиків?
— До нас із концертами приїжджала Клавдія Шульженко, Марк Бернес. Коли звучали їхні пісні, ми забували, що навколо війна. Обслуговуючий персонал інколи влаштовував нам вечори відпочинку. Навіть після війни льотчиків-бомбардувальників не полишало відчуття небезпеки. Була в нас у полку традиція. Однієї із субот сім’ї льотчиків збиралися разом, накривали стіл, сиділи, згадували. Але дружини наші знали, що в будь-який момент ми миттю можемо зібратися й бігти на аеродром.
— Михайле Степановичу, а, окрім нагород, як заохочувалися екіпажі бомбардувальників?
— За успішне виконання бойових завдань нам давали грошові премії.
— Михайле Степановичу, де ви зустріли День Перемоги?
— День Перемоги я зустрів у колі сім’ї в польському містечку Замостя. Назавжди запам’ятав крики «ура», обійми і всенародну радість. А ще божевільну стрілянину в небо. Війну закінчили з братом капітанами, а батько — рядовим. 12 травня ми з групою авіаторів відвідали рейхстаг. Саме в ті дні нашу авіадивізію перейменували у гвардійську Севастопольсько-Берлінську. А потім мені пощастило стати учасником Параду Перемоги. Йшов направляючим дев’ятої шеренги другого взводу зведеного полку Карельського фронту, яким командував маршал Мерецков.
Досьє «ДТ»
Панічкін Михайло Степанович народився 4 листопада 1918 р. у селі Лебедівка Сурського району Ульяновської області. Гвардії генерал-лейтенант. Інструктор із радіонавігації, помічник штурмана 19-го гвардійського бомбардувального авіаційного Рославльсько-Катовіцького Червонопрапорного полку 2-ї гвардійської бомбардувальної Севастопольсько-Берлінської авіаційної дивізії 2-го гвардійського Брянського авіакорпусу 18-ї повітряної армії. Був поранений. На рахунку штурмана Панічкіна 269 бойових вильотів, із них 249 — нічних. Загальний наліт становить 1397 годин, із них 268 годин — удень. Герой Радянського Союзу. Нагороджений також орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни I ступеня, медаллю «За оборону Сталінграда» й іншими медалями. Учасник Параду Перемоги. Демобілізований 25 листопада 1945 р. Після війни працював на заводі виробничим майстром.