25-річного Миколу аж ніяк не можна було зарахувати до соціальних невдах. Навпаки, він із відзнакою закінчив інститут, отримав престижну і добре оплачувану роботу. Але... саме тут і почалися несподіванки. Товариський і життєрадісний колись юнак змінювався на очах: став нервовим, мовчазним, потайним. Цурався друзів і знайомих, увесь вільний час проводив, зачинившись у своїй кімнаті. Й одного разу відмовився вийти з неї. На розпитування рідних відповідав лише одне: «Мені страшно!» Психотерапевти поставили Миколі діагноз «соціофобія». Цей термін можна перекласти як «страх перед суспільством (соціумом)». Діагноз, до речі, нині не такий уже й рідкісний.
Соціофобія — «хвороба відмінників»?
Перші симптоми незрозумілого, стискаючого страху Микола В. відчув, коли прийшов на нову роботу. Здавалося б, радіти потрібно: він так домагався цієї посади, витримав найсуворіший конкурсний відбір. Але замість радості юнака терзала тривога. Він постійно боявся зробити щось не так, не впоратися зі своїми обов’язками, видатися некомпетентним. Спочатку хвилювання здавалося цілком природним, але минали місяці, а воно не зникало — навпаки, лише посилювалося. Телефонні дзвінки викликали прискорене серцебиття, і Миколі доводилося переборювати себе, щоб зняти слухавку: а що як абонент задасть запитання, на яке він не зможе відповісти правильно? Навіть під час звичайної розмови з начальником у Миколи тремтіли руки і зривався голос. Тим часом жодних об’єктивних причин для тривоги не було: його знання і кваліфікацію сумнівам ніхто не піддавав. Юнак і сам це розумів, але... хвилювався й далі. Марні тривоги виснажили його як морально, так і фізично. Він усе більше часу проводив удома, забувши про друзів і розваги, затишно й спокійно почувався лише в колі рідних. І якось юнак просто не знайшов у собі сили вийти з дому в цей ворожий і страшний світ.
— Якщо соціофобію не лікувати, вона поступово змінює звички, спосіб життя, характер і соціальний статус людини. Боячись якихось контактів із соціумом, вона потроху починає обмежувати і контакти з оточуючими: менше зустрічатися з друзями, знайомими. Потім, як правило, залишає роботу чи навчання і поступово стає взагалі асоціальною, — каже завідувач Центру психотерапії та медичної психології з відділенням граничних станів Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні №1 Леонід Юнда. — Деякі наші пацієнти, хворі на соціофобію, місяцями і навіть роками не виходили зі своїх квартир — навколишній світ вселяв їм немотивований страх. При цьому люди чудово розуміли всю необгрунтованість цього страху, але подолати його не могли. Зазвичай соціофобія має глибоке психологічне коріння — занижену самооцінку, нераціональну ієрархію цінностей та інші особистісні особливості, дати раду яким може лише досвідчений фахівець.
— Логічно було б припустити, що від цього явища частіше потерпають так звані соціальні невдахи або представники неблагополучних прошарків населення. Якщо вони постійно наштовхуються на ті чи ті соціальні проблеми, то в них набагато більше причин боятися життя?
— Це не зовсім так. Певний тиск із боку суспільства відчувають абсолютно всі, хоча й різною мірою. Взагалі жити в соціумі і бути повністю вільним від нього неможливо. Тому рано чи пізно всі наштовхуються на ті чи ті проблеми. Але реакція на них залежить насамперед від самої особистості. Одна й та ж прикра обставина — не прийняли до інституту, звільнили з роботи тощо — когось зламає, когось — навпаки, загартує, а третього залишить байдужим. Не можна в усіх наших бідах звинувачувати соціум. Дуже багато залежить від психологічних особливостей самої людини. У Миколи причиною розвитку фобії стали якраз не соціальні проблеми чи життєві обставини, а риси його характеру. Він з дитинства прагнув бути найкращим, лідером в усьому. Але при цьому будь-які невдачі, на які інший навіть уваги б не звернув, сприймав украй болісно. Зациклювався на якійсь помилці і боявся її повторити, постійно подумки повертався до невдач, від чого ті фіксувалися в пам’яті. Психотерапевти називають такий тип поведінки «синдромом відмінника». Звикнувши бути першими, відмінники часто бояться отримати нижчу оцінку. І цей постійний страх перед можливою невдачею дуже впливає на нервову систему, знижує її резерви. Відтак підвищується тривожність, невпевненість у своїх силах. Саме тому, хоч як дивно, відмінники особливо схильні до різного роду фобій.
Після курсу лікування Микола знову почав працювати. Ми допомогли йому позбутися нераціональних страхів, тверезо оцінити свої можливості, підвищити самооцінку. Тепер він спокійно відповідає на телефонні дзвінки, розмовляє з начальником і колегами, відновив зв’язки з давніми друзями. Але прагнення «бути першим, відмінником» у нього залишилося, а тому ймовірно, що час від часу його знову навідуватиме тривога. Особистість змінити не можна, але можна допомогти їй виробити правильний стиль поведінки в тій чи тій ситуації. Розвиток соціофобії можуть спровокувати і сильні психотравмуючі ситуації. Наприклад, молодий хірург помилився під час операції і відтоді боїться взяти в руки скальпель. Якщо йому своєчасно не допомогти, то страх зміцниться і може перерости в соціофобію. Чи такий приклад. Одна з наших пацієнток хворіла на руброфобію (страх почервоніти). Молодій симпатичній жінці ця вада здавалася фатальною: «По-перше, у мене поганий вигляд, а по-друге, всі думають, що коли я дуже червонію — то кажу неправду!». Через це вона ухилялася від зустрічей із людьми, вибирала роботу, яка потребує усамітнення — телефоністкою, надомницею, — і поступово перетворювалася на самітницю. Першопричина явища все та ж — низька самооцінка, невпевненість у собі. Лікування таких пацієнтів потребує глибокої і кропіткої психологічної праці.
— Всі ми час від часу відчуваємо тривогу. Боїмося втратити роботу, тривожимося за рідних і близьких. Як же відрізнити звичайне занепокоєння від нав’язливого страху?
— Межа між нормою і патологією справді розмита. Адже, по суті, страх і тривога — абсолютно природні відчуття. Навіть більше того, без них жити неможливо. Вже доведено, що в людей, які ніколи не відчувають страху, ослаблений інстинкт самозбереження. Тому вони частіше стають жертвами нещасних випадків і злочинів. Тож тривожитися іноді навіть корисно. Але в міру і тільки якщо для цього є підстави, — продовжує Леонід Юнда. — Наприклад, хтось із ваших родичів або знайомих лікується від раку. Природно, вас тривожить власне здоров’я. Перший крок у такій ситуації — відвідини спеціаліста і відповідна діагностика. Ось результати аналізів засвідчили, що ви здорові. Після цього людина з нормальною психікою заспокоюється, а схильна до розвитку фобії — починає ходити по інших лікарях і постійно перевірятися, не вірячи діагнозу. Цей страх необгрунтований, для нього немає жодних об’єктивних причин. Отже, потрібно лікувати не вигадану хворобу, а цілком реальну фобію.
Кращі психотерапевти — батьки
На сьогодні фахівці описали десятки тисяч різноманітних фобій. Вони стосуються абсолютно всіх сфер життя і діяльності людини. Найбільш поширений страх висоти, замкненого або відкритого простору (клаустрофобія й агорофобія), привселюдних виступів, серцево-судинних, онкологічних захворювань тощо. Щороку цей список поповнюється новими назвами. Приміром, після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року у наших співвітчизників дедалі частіше почали реєструвати радіофобію. Через кілька актуальною стала СНІДофобія. Можна сказати, що наші страхи ростуть і розвиваються разом із цивілізацією, вони — дзеркальний відбиток ситуації в суспільстві.
— Якщо говорити про офіційну статистику, то вона вселяє надію: пацієнтів, які потерпають від фобій, сьогодні реєструється менше, ніж у попередні роки. Але ці цифри не відбивають реальної ситуації, — вважає головний психіатр Головного управління охорони здоров’я Києва, заступник головного лікаря з медичних питань Київської міської клінічної лікарні №1, кандидат медичних наук В’ячеслав Мишиєв. — Видимість зменшення захворюваності відбувається з двох причин. По-перше, йде значний відплив хворих від фахівців до знахарів та цілителів. А по-друге, тяжка соціально-економічна ситуація не дає людям можливості й часу лікуватися. Адже фобії, особливо на початковій стадії, не викликають фізичних страждань — лише дискомфорт і душевні муки. Тому багато хто мириться з таким станом, сподіваючись, що «саме пройде». Але з часом фобії лише посилюються і зрештою можуть оволодіти людиною повністю. Вона вже не владна над собою: вона — бранець страху. На жаль, нам дедалі частіше доводиться мати справу з пацієнтами в такому запущеному стані, що вони вже втрачають працездатність. До речі, жоден знахар справжньої фобії ще не вилікував: лише зняв тимчасово якісь зовнішні прояви захворювання, але згодом воно поновлюється. Потрібне комплексне лікування: медикаментозне, психотерапевтичне плюс обов’язкова психологічна корекція. І світова, і вітчизняна практика свідчать, що фобії повністю виліковні. Усвідомивши й проаналізувавши причини своїх страхів, люди швидко відновлюють утрачені зв’язки з соціумом і починають жити звичайним життям.
На думку фахівців, до розвитку фобій схильні від 3 до 4,5% жінок і 2—3% чоловіків. Існує природна схильність до захворювання у вигляді знижених резервів нервової системи та інших індивідуальних особливостей психіки. Фобії можуть розвиватися в будь-якому віці, але особливо небезпечними вважаються пубертатний період (12—14 років) і період інволюції (після 45). Однак навіть наявність природної схильності та інших несприятливих чинників ще не означає, що людина обов’язково стане бранцем страху. Дуже багато залежить від сімейного виховання, правильної поведінки самої людини і тих, хто поруч із нею. Дуже часто поштовхом для розвитку тих чи тих фобій стає конкретний випадок. Приміром, вам раптом стало зле в метро чи іншому транспорті або ви невдало виступили на зборах — і ось уже негативний епізод закріпився у свідомості. Тепер думка про метро, автобуси чи публічні виступи викликає жах, і з’являється стійке небажання кудись йти. Особливо небезпечно, якщо такий випадок станеться в дитячому чи підлітковому віці. Дитина зі стійкою нервовою системою, можливо, переживе його спокійно. А ось недовірливій, тривожній потрібна допомога близьких людей. Насамперед спокійно, не драматизуючи, обговоріть ситуацію, що вразила дитину, і спробуйте зрозуміти, чому це відбулося. Ключовою фразою батьків має бути: «Не хвилюйся, нічого страшного не сталося!» А потім спільно виробіть тактику подолання цієї прикрості: якщо таке повториться знову, потрібно буде робити те-то і те-то. Докладно відпрацюйте з дитиною план дій — нехай знову подумки програє небезпечну ситуацію, але вже з позитивним фіналом. Ця пізнавальна терапія додасть думкам дитини позитивної налаштованості. До речі, цей досить простий механізм психологічного захисту — аналіз тривожної ситуації і вироблення дій, спрямованих на її поліпшення, — допоможе і дорослим.