В агентстві Укрінформ відбувся черговий круглий стіл «Безпека дітей в сучасному інформаційному просторі України». Організаторами заходу виступили Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі та Всеукраїнська асоціація батьківської громадськості. На круглому столі обговорювалися актуальні і болючі для українського суспільства проблеми, зокрема посилення негативного впливу на дітей засобів масової інформації (насамперед Інтернету та телебачення).
Особливо потужний вплив на молодь чинить телебачення. За даними дослідників (І.Черезова, Д.Салюк), вітчизняний підліток у середньому проводить біля телевізора 3—5 годин на добу (для порівняння: польський підліток дивиться телевізор 2— 4 години на добу, у вихідні — до 5 годин. У США діти віддають телепрограмам більше часу, ніж навчанню. У Швеції учні впродовж 10 років навчання проводять 18 тисяч годин перед телевізором). Телевізор дає дитині більше інформації, ніж батьки, друзі чи вчителі, і часто діти довіряють їй не менше, а то й більше, ніж рідним і близьким.
Сучасне вітчизняне телебачення, щоб привабити широку публіку й отримати більше прибутків від реклами, схильне транслювати насильницькі чи еротичні сюжети, пробуджуючи ниці інстинкти людини. За даними Американської медичної асоціації, за роки, проведені в школі, середньостатистична дитина бачить по телевізору 8000 убивств та 100 000 актів насильства. Крім того, дослідники дійшли висновку, що телебачення пропагує розбещеність, адже в 91% епізодів, які показують сексуальний зв’язок між чоловіком і жінкою, партнери не одружені. Якщо дорослий ще може критично оцінювати таку телепродукцію і відмежовувати вигадку від реальності, то дитина часто сприймає телевізійні схеми як план для реалізації в житті, і в неї поступово формується кримінальний стиль мислення. Якщо тебе скривдили — ти мусиш дати здачі і знищити кривдника, якщо ти розумієш, що не можеш досягти бажаного законним шляхом, — не страшно в чомусь переступити межу; якщо ти багатий і сильний — закон для тебе не писаний. Відтак маємо звикання до кримінальних сцен, засвоєння дитиною помилкової істини, що основний шлях вирішення більшості проблем — насильницький, і формування в неї досить дивних ідеалів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика стріляє і вбиває вчетверо більше, ніж герой негативний). Згідно з даними соціологічного дослідження кандидата психологічних наук О. Дроздова (Інститут психології ім. Г.Костюка АПН України), 58% молоді прагнуть копіювати поведінку телегероїв, здебільшого з іноземних фільмів, а 37,3% молоді готові вчинити протиправні дії, беручи приклад із телегероїв.
Більшість кінокомпаній, зокрема Голівуд, запевняють нас, що насильство в певних, визначених законом дозах навіть корисне для обивателя, який, споживаючи криваві сцени, вихлюпує свою негативну енергію. Але, по-перше як визначити ці певні дозволені дози (наприклад, одне вбивство чи згвалтування за півгодини фільму дозволено, а два — ні?), а по — друге, насильство на телебаченні в будь-яких дозах впливатиме на психіку людей, і особливо молоді, спотворюючи її. Деякі режисери, зокрема А.Хічкок, вважають насильницькі сцени свого роду терапією, стверджуючи, що вони «очищають розум людини від темних, часто вбивчих потягів і підсвідомих гріховних імпульсів та дозволяють насолодитися спостеріганням крамольних діянь, на здійснення яких у неї самої ніколи б не стачило духу, хоча, можливо, й дуже хотілося б…» Але все ж таки: сцени насильства очищують розум від негативних потягів — чи дозволяють втілювати їх віртуально, співпереживаючи побачене? Теорію катарсису пропагують насамперед творці фільмів з елементами насильства та жорстокості, їх підтримує ряд психологів. Проте більшість усе ж таки застерігає про небезпеку екранного насильства й не сприймає теорію катарсису як незаперечний факт. Так, Брайант Д. Томпсон стверджує: «У 1950-х і 1960-х роках C. Фешбах виявив прояви катарсису в учасників експериментів, що проводилися ним... Але слід зазначити, що всього кілька з сотень проведених експериментальних досліджень дали ті результати, про які писав Фешбах, або підтвердили механізм катарсису. Тому сцени насильства, швидше, спонукають до негативних дій».
Особливо небезпечно показувати фільми зі сценами насильства чи розпусти й агресивні мультфільми маленьким дітям. Діти ще не можуть критично оцінювати побачене і намагаються реалізувати його в житті. Наприклад, коли дволітнім дітям показали «Тома і Джеррі», то після перегляду вони почали битися маленькими табуретками, копіюючи героїв. А деякі діти можуть узяти молоток чи ніж, як герої цих мультиків, і вдарити іншу дитину або навіть дорослого. Чотирирічна дитина почала бити кулачками своїх рідних після перегляду... «Матриці», оскільки побачила, що хороший Нео весь час бився з поганими «дядьками».
На жаль, багато закордонних мультфільмів сповнені агресивних або аморальних сцен. Згадаймо різних покемонів та кіборгів, які безперервно знищують одне одного. Як позитивний приклад слід згадати добрі радянські мультфільми: «Снегурочка», «Аленький цветочек», «Карлсон», «Леопольд», «Козаки» та інші, що викликають позитивні емоції й виховують прагнення до дружби, взаємодопомоги, щедрості, добра, милосердя, любові. Деякі ж, навіть у цілому добродушні американські мультфільми, наприклад «Шрек», містять сцени, котрі виховують жорстокість. Мене та багатьох моїх знайомих шокувала сцена, коли Шрек, щоб сподобатися Фіоні, надуває жабку. Що ж тоді робитимуть діти, аби сподобатися? Дослідники виявили, що діти, які скоїли злочини, покалічивши інших дітей під час гри, взагалі не розуміють, що таке співпереживання, бо не можуть поставити себе на місце дитини, якій вони завдали болю: батьки їх цього не навчили, а мультфільми, навпаки, показували, як «прикольно» заподіяти болю іншій істоті чи людині, що бачимо в «Томі і Джеррі».
Саме тому такі мультфільми не можна показувати дітям. Тим часом у нас вони транслюються щоденно, є навіть спеціальні канали, наповнені такою продукцією. Яка ж людина сформується з дитини, котра дивиться такі фільми? Згадаймо випадок із кількома старшокласниками ужгородської школи, які били й усіляко принижували кількох своїх однокласників та молодших дітей. Хулігани викручували дітям руки, використовували окремі «прийоми» армійської дідівщини, голову однієї жертви засовували в унітаз шкільного туалету, на одному хлопцеві імітували статевий акт. Але вони ще й зняли все це на відео і запустили в Інтернет відеоролик під назвою «Лох — це доля», щоб усі бачили, які вони круті. Багатьох вразив також той факт, що один зі старшокласників показував відзняте відео своїй мамі, яка... лише весело сміялася, дивлячись на «приколи» сина. Думаю, згодом вона гірко плакатиме, пожинаючи плоди свого виховання, та буде пізно. Згадаймо також популярний серед підлітків серіал «Беверлі Хілз» із його вседозволеністю, що трактується як незалежність, ледь не щоденною зміною партнерів і щовечірніми пиятиками як типом культурного дозвілля. Результати ми вже бачимо в реальному житті.
Барселона. Три підлітки вирішили повторити трюк, який бачили на телебаченні: пізно ввечері натягнули через вулицю пластиковий шнур і спостерігали, як він перерізав горло мотоциклістові.
Лондон. Два шестилітніх хлопчики повністю зруйнували будинок своїх сусідів, щоб повторити телепередачу й заслужити приз. У дитячий передачі пропонувалося в найоригінальніший спосіб зруйнувати побудований у телестудії будинок.
Осло. Група п’яти-шестилітніх дітей гралася в черепашки ніндзя й на смерть забила одну дівчинку.
Валенсія. Двадцятилітній юнак, перевдягнувшись черепашкою ніндзя, заліз у сусідній будинок і зарізав подружжя та їхню дочку.
21 січня 2009 року на Вінниччині тринадцятирічний хлопчик скоїв самогубство. Журналіст вінницької газети «33-й канал» Анатолій Мельник описав цей жахливий випадок: «Останні хвилини перед самогубством він провів перед телевізором — дивився передачу, де «реконструювали» самогубство дівчинки (йдеться про цикл журналістських розслідувань 1+1 «Поки батьки не бачать»). Ось вона приймає фатальне рішення, ось пояснює його причини, ось в’яже петлю… Стасик уважно дивився майстерно зроблені «новини», дочекався, коли з кімнати вийде мама, і зав’язав петлю з власного ременя у власній шафі». Важко сказати, що саме штовхнуло на цей вчинок: проблеми у стосунках з іншими дітьми чи порушена психіка дитини.
Наукові дослідження підтверджують негативний вплив телебачення на підвищення рівня злочинності. Зокрема дослідженнями В.Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10—15 років після появи в ній телепередач із елементами насильства й агресії. Інший відомий експерт у галузі інформаційного простору, Борис Потятиник, наводить факти кількаразового зростання підліткової злочинності паралельно з наступом телебачення. Так, дослідження певних районів у Південній Африці та Канаді, які з політичних або технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-х років ХХ ст., показали, що через 3—
8 років після приходу туди телебачення відбулося різке зростання підліткової злочинності (удвічі—втричі) і в цих регіонах. Дослідники Медичного центру при Колумбійському університеті провели експеримент, учасникам якого запропонували переглянули кілька уривків із популярних фільмів, які містили сцени насильства. У процесі дослідження науковці послуговувалися апаратом магнітно-резонансного сканування мозку (fMRI) . Результати показали, що перегляд «жорстоких» телешоу призводить до пригнічення активності ділянок мозку, які відповідають за контроль агресивної поведінки, тобто контроль людини за власними агресивними проявами при цьому знижується. При Міністерстві охорони здоров’я США ще 1969 року було створено Науково-консультативний комітет з метою докладнішого аналізу впливу демонстрування насильства на суспільство. Висновок комісії шокував Америку: став фактом прямий зв’язок між насильством на екрані та насильством у житті, і компанії, котрі демонструють інформацію з елементами насильства, несуть відповідальність за асоціальні дії своїх глядачів, а особливо — дітей та підлітків. У 1977 році трьом телекомпаніям США (ABS,NBS,CBS) було пред’явлено обвинувачення в «інтоксикації» через сцени насильства п’ятнадцятирічного мешканця Майямі, який убив вісімдесятитрирічну сусідку. Автори соціологічного дослідження, проведеного у 80-х роках у США серед засуджених злочинців, оприлюднили такі факти: 63% засуджених злочинців заявили, що вони скоїли злочини, копіюючи телевізійних героїв, а 22% — перейняли з телефільмів «технологію» злочину.
Щоб протидіяти негативному впливу на дітей ЗМІ, слід об’єднати зусилля батьків, громадських організацій, відповідних державних структур. Можливо, треба створювати певні просвітницькі програми, зокрема навчати дітей аналізувати побачене на екрані, порівнювати його з реальним життям, оцінювати побачене з різних ракурсів, давати кілька прочитань одного кадру. Варто також вивчати й використовувати досвід зарубіжних країн. Зокрема в США в шкільну програму введено уроки кінокритики. Над їх розробкою працювали педколективи провідних університетів, представники релігійних організацій та приватних компаній за сприянням ЮНЕСКО.
У Великобританії всі програми, які транслюються до 21 години, мають відповідати певним вимогам для перегляду їх дитячою аудиторією. У Німеччині Конституцією дозволено обмеження свободи інформації «законоположеннями про захист молоді». Ряд суспільних телекомпаній керується положеннями, які забороняють випускати програми, здатні завдати шкоди здоров’ю дітей та підлітків, перш ніж буде вжито заходів, що забезпечать низьку вірогідність перегляду їх дітьми.
Вища аудіовізуальна рада Франції, яка діє згідно із законом від 1986 року, контролює мовлення програм, здатних заподіяти шкоду дітям. Зокрема її директивою від 1989 року телекомпаніям не рекомендується транслювати еротичні сцени насильства та програми, що їх містять, до 22 години 30 хвилин, і їх рекламу — до 20 годин 30 хвилин.
Не менш небезпечним для дітей може бути й Інтернет. Старший науковий співробітник Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи Зоя Гаркавенко, виступаючи на вищезгаданому круглому столі, зазначила, що Інтернет і комп’ютерні ігри (зокрема онлайнові) викликають звикання чи навіть залежність, і це звикання може виникнути досить швидко, вже через півроку сидіння перед монітором. Фахівець відзначила, що в цьому плані найбільш уразливі підлітки 11—17 років. Їм загрожують такі ризики як потрапляння у віртуальний світ, зменшення соціальних контактів, соціальна дезадаптація, що може призвести до депресії та самогубства. Інтернет-залежний не може контролювати кількість часу, проведеного перед монітором, у нього виникає сухість очей, розлади сну, зникає апетит. Психологи застерігають, що зацікавленість різного роду «стрілялками», яскраві картини крові, розривання плоті вбитих може провокувати людину спробувати таку ситуацію не «понарошку», а в реальному житті. Ігри, в яких герой стрибає з високого будинку, перелітає прірву тощо, провокують дітей робити схоже, ризикуючи своїм здоров’ям та життям. Якщо суспільство хоче уберегти дітей від ігрової залежності, воно мусить насамперед впливати на батьків, адже саме на родині лежить обов’язок створити умови, в яких незріла особистість зможе сформуватися і стати на ноги. Щоб уберегти дітей від комп’ютерної залежності та ігроманії, фахівці радять батькам регламентувати дозвілля дитини і не дозволяти їй проводити багато часу біля комп’ютера чи телевізора. Експерти НЕК розробили і запропонували батькам Пам’ятку «Діти, Інтернет, Мобільний зв’язок», яка допоможе батькам зменшити негативний вплив Інтернету на дітей. Експерт, начальник відділу боротьби з кіберзлочинністю МВС України Роман Пахомов, зазначив, що Інтернет в Україні законодавчо не врегульований і практично не розмежовані суб’єкти, які надають інтернет-послуги. Він наголошує на необхідності прийняття закону «Про інтернет», який дозволить на законодавчому рівні блокувати дитячу порнографію у всесвітній мережі. Бо без сильної правової бази органи внутрішніх справ залишатимуться обмеженими у своїх діях. Він також вказав на важливість регулювання контенту мобільних телефонів, оскільки діти часто закачують у свої мобільні телефони аморальні або агресивні картинки. Деякі експерти запропонували створити «чорний» та «білий» списки вебсайтів. Але створення «чорних списків», які б забороняли певні вебсайти, — хибний шлях і марнування часу та зусиль: незважаючи на те, що сайти з небезпечним контентом постійно закривають, вони так само регулярно з’являються знову. Набагато ефективніше створювати «білий список» вебсайтів, рекомендованих для відвідання дітям. За словами автора ідеї, заступника голови правління «Інтернет Асоціації України» Олександра Ольшанського, йдеться про те, щоб визначити вебсайти, які не містять небезпечного контенту, і рекомендувати їх для перегляду дітям. До «білого списку» планується включити освітні та інформаційні ресурси. Щоб система працювала, «потрібна програма, яка стоїть на комп’ютері, і потрібен, власне, список, який підтримується й розміщений десь на серверах провайдера», — розповів Ольшанський. Про державний контроль трафіку не йдеться, адже для впровадження цього механізму обов’язково буде потрібна не лише згода, а й ініціатива батьків дитини. Тобто на власні комп’ютери користувачі-батьки повинні ставити цю програму самі.
Та хоч би як держава забороняла фільми чи сайти з елементами насилля або розпусти, якщо батьки не приділятимуть уваги своїм дітям і в родині не пануватиме атмосфера довіри й любові, ці заборони не діятимуть. Зокрема, за даними НЕК, майже 76% батьків не цікавляться тим, які вебсайти відвідують їхні діти. Втім, експерти пояснюють такі цифри не байдужістю батьків, а їхньою необізнаністю. Батьки повинні на власному прикладі показувати, що таке добре, а що таке погано, і бути для дітей моральним авторитетом, тільки тоді дітей не вабитимуть заборонені речі. Лише поєднавши зусилля батьків, держави і громадськості, ми зможемо досягти значних успіхів у вихованні підростаючого покоління. Якщо ми вчасно не зупинимо дев’ятий вал низькопробної й аморальної продукції, який вливається в голови наших дітей, спотворюючи їхню свідомість та душі, — то майбутнього у нас просто не буде.