Україна відзначила 100-річчя від дня народження поета Богдана-Ігоря Антонича. У Львові на панахиду біля його могили на Яновському цвинтарі зібралася велелюдна громада. У Палаці мистецтв нагородили молодих поетів — лауреатів літературного конкурсу «Привітання життя».
Проте в тому ж таки Львові до ювілею Богдана-Ігоря Антонича, на жаль, не відкрито ні музею, ні пам’ятника, до того ж помешкання на вулиці Городоцькій, де жив поет (і де мав би бути його музей) місцева влада… вже продала.
А от у селі Бортятин у колишньому будинку батьків поета музей обіцяють відкрити вже наприкінці жовтня. До речі, в цьому селі живе 94-річна Ольга Бень, яка добре пам’ятає і Антонича, і його родину.
Поетові судилося прожити неповних 28 років, але нині його творчість в українській літературі займає одне з чільних місць.
Народився Богдан-Ігор Антонич 1909 року на Лемківщині в селі Новиця Горлицького повіту, що на території теперішньої Польщі, в родині сільського священика. Його батько Василь Кіт після закінчення саноцької гімназії вивчав теологію у Львові, пізніше в Перемишлі. Висвятившись на священика, змінив прізвище Кіт на Антонич. Мати походила з давньої священицької родини. Богдан-Ігор був єдиною дитиною в сім’ї. Його раннє дитинство минуло в рідному селі під опікою няньки-пестунки, яка знала багато віршів, пісень, казок. Часто хворіючи, хлопчик опановував початкову освіту вдома.
Богдан-Ігор Антонич |
Далі навчався на філософському факультеті (спеціальність «польська філологія») Львівського університету. Закінчивши його 1933 року, отримав диплом магістра філософії.
Вже на першому курсі Антонич увійшов у гурток студентів-україністів філологічного факультету. На зустрічах, що проходили в Академічному домі раз на два тижні, студенти читали доповіді, дискутували на літературні теми, обговорювали новинки в західній та наддніпрянській літературі. На сходинах Богдан-Ігор часто читав свої поезії, вражаючи слухачів напрочуд оригінальними метафорами.
* * *
У студентському середовищі Антонича називали «новим поетичним божищем Львова». Перший свій вірш «Біг — 1000 метрів» опублікував 1931 року в журналі пластунів «Вогні». І того ж року виходить друком його збірка «Привітання життя». Окремі релігійні поезії зі збірки «Велика гармонія» з’являються в журналі «Дзвони». Друкується у виданнях «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог». Останній журнал певний час редагує.
Після закінчення університету поет живе у Львові. Професійно займається літературною творчістю. Друкує в періодичних виданнях статті, низку поезій, поетичні переклади. Як автора цікавої дослідницької статті «Національне мистецтво (спроба ідеалістичної системи мистецтва)» його приймають у члени Асоціації незалежних українських митців. У статті Антонич дає своє визначення мистецтва: «Мистецтво — це окрема дійсність, яка викликає в нас переживання, потрібні для нашої психіки і котрих не може дати нам реальна дійсність».
Найбільше його публікацій виходить у літературно-мистецькому часописі «Назустріч». В інтерв’ю цьому виданню він каже, що «пояснити поезію — це не така проста справа, як би на перший погляд могло видаватися. Зрозумілість поезії, як узагалі зрозумілість літературних і мистецьких творів, річ умовна і суб’єктивна. Те, що для одного незрозуміле, для іншого аж занадто просте і прозоре. ...Зрозуміння — це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування. Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не розуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатися його сугестії, сприйняти і оцінити його загальну вартість, визнати високий рівень чи навіть геніальність».
У 1934 році Антонич публікує збірку «Три перстені», яку вважають його найвищим поетичним досягненням. З її виходом він стає визнаним поетом, йому вручають нагороду Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
У день нагородження, 31 грудня 1935 року, на літературному святі поет виголосив своє життєве кредо: «Хочу і маю відвагу йти самостійно і бути самим собою». Він завжди залишався поза політичними партіями, не хотів бути «мандолістом ніякого гурту», намагався збагнути суть людського буття, а його натхненницею була краса лемківської природи.
Наприкінці 1936 року Антонич видає свою найбільшу збірку — «Книга лева», за яку отримує літературну нагороду Українського католицького союзу. Завершує перший варіант лібрето до опери Антона Рудницького «Довбуш». Їздив у Карпати, збирав матеріали про народного месника. Працював над повістю «На другому березі», в якій багато автобіографічного.
* * *
У Львові Антонич жив у своєї тітки на вулиці Городоцькій, 50 (сучасна нумерація). Часто їздив до батьків в село Бортятин, що поблизу Судової Вишні, в 40 км від Львова. Там наприкінці 20-х років минулого століття батько поета отримав парафію. В одному з листів Антонич писав: «Я аж досі сидів у Львові та непотрібно витрачав час на всякі «сходини» та інші «організаційні справи». За цих півтора місяця був би на селі написав не один новий вірш, а тут не повстало нічого нового. Знеохочений, лютий за змарнований час, виїжджаю на днях до себе на село». У Бортятині дожили свого віку поетові батьки. Там і поховані на сільському кладовищі.
1934 року Антонич познайомився з Ольгою Олійник, яка згодом стає його нареченою. Їхня перша зустріч відбулася в цукерні «Оаза», що на вулиці Руській.
Згодом Ольга згадувала: «Можна собі уявити, яке враження на мене зробила ця зустріч, я надзвичайно була схвильована. ...Ні, це неможливо — не могла я погодитись, — щоб цей Антонич, наше божище, був таким звичайним. Добродушно усміхнений, ввічливий, сердечний, без гарячкових рухів, спокійний і дуже розважливий у розмові. Не вивищується, не дає відчути того, що він ліпший, не пишається своєю славою».
Поетове життя обірвалося 6 липня 1937 року в одному із львівських санаторіїв від запалення легенів. Під час недуги Богдана-Ігоря доглядала його наречена. У двох передсмертних листах до батьків він писав: «Олечка дуже мене пильнує. Коли б не вона, не знаю, чи дав би собі ради».
У санаторії поет робив поправки до другого варіанта лібрето «Довбуш». Диктував Ользі, бо сам писати вже не міг.
…Похований Богдан-Ігор Антонич на Яновському цвинтарі у Львові.
* * *
Після смерті поета Ольга Олійник деякий час жила в Антоничевих батьків у Бортятині, опікувалася ними. Згодом виїхала в Сокаль, вийшла заміж і носила прізвище Ксєнжопольська. Ольга написала зворушливі спогади про свого нареченого та його коротку біографію «Надгробок на могилі щастя».
1938 року вийшли посмертні видання творів Антонича — поетичні збірки «Зелена євангелія» і «Ротації». Обидві на основі авторських рукописів опрацювала Ольга Олійник разом із поетовими друзями братами Ласовськими. Як згадує пані Ольга у своїх спогадах, збірка «Зелена євангелія» мала бути присвячена їй як дружині, але побратися так і не встигли…
У 1940 році в Кракові побачили світ «Вибрані поезії» Антонича. Потім у виданні його творів настає тривала перерва. І тільки в 1966 році в Пряшеві нарешті виходить книжка «Перстені молодості».
У 60-х роках у Клубі творчої молоді у Львові відбувся перший вечір пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Зі спогадами про поета виступили Ірина Вільде, Михайло Рудницький... Від них і довідалися, що поховано поета на Яновському цвинтарі. Тоді шанувальники Антонича — Ігор та Ірина Калинці, Михайло Косів, Михайло Горинь — за церковними книгами знайшли місце його поховання, насипали могилу, поставили хрест. Ігор Калинець власноруч написав табличку…
Тепер щороку на могилу Антонича на Зелені свята приходять сотні людей.
Про вагомість його творчості свідчить той факт, що збірки його поезій перекладено словацькою, англійською, польською, російською мовами, а окремі з них — англійською, латиською, литовською, чеською та іншими мовами.