Згадується публічний виступ-звернення до українських високопосадовців колишнього посла США в Україні Джеффрі Паєтта, який казав про неприпустимість дискримінації за територіальною і мовною ознаками. Бо всі - українські громадяни, нагадав посол Паєтт…
Біженець, переселенець, переміщенець (чи переміщений?), евакуйованець (чи евакуйований?)… Ці слова нині в активному вжитку в українському мас-медійному просторі. Хоча з їх визначенням поки що маємо проблеми. Що ж до інших держав, то там усталилося розуміння біженця як особи, що залишає місце свого проживання під час війни або стихійного лиха. То чи можемо в такому разі жителів Донецької та Луганської областей назвати біженцями? Якщо спиратися на наведене визначення з найавторитетніших академічних словників, то - цілком.
А чи є така особа переселенцем? Знову ж таки, за відповідними словниками, переселенець це той, хто переселився чи переселяється на нове місце проживання або переселений куди-небудь, що також пов'язано і з вимушеними обставинами виїзду особи з постійного місця проживання.
Що ж до переміщенця, переміщеної особи, то словники пропонують розуміти її статус як особи, силоміць вивезеної з країни її проживання до іншої країни. Оскільки силоміць ніхто жителів Донеччини й Луганщини до чужої країни не вивозив, то й кваліфікувати їх як переселенців некоректно.
Евакуйованцем (евакуйованою особою) вважають того, хто евакуюється або евакуювався куди-небудь. Пам'ять про евакуацію завжди асоціює її з організованістю, а отже, й про евакуацію говорити не можемо.
Здавалося б, ці міркування геть позбавлені логіки, бо в державно-правовому полі усталився термін "переміщена особа" і в усіх тимчасових документах, що їх видають жителям Донеччини й Луганщини, які покинули рідні місця, використовують саме його. Це і довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, і перепустка для перетину лінії розмежування та ін., що відображено вже в самій назві чинного нормативного документа - постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року №509 "Про облік внутрішньопереміщених осіб" (з подальшими одинадцятьма уточненнями, змінами і доповненнями). Навряд чи термін "переміщенець - переміщена особа" відбиває весь драматизм, а часто - й трагізм ситуації. Його використання на початках говорить про не до кінця усвідомлене розуміння статусу таких осіб. Наявні ж словники не фіксують відповідного йому вживання поняття "переміщенець - переміщена особа", а про біженців ніхто не хоче говорити, бо в законодавчо-правовому полі немає понять "війна" і "окупація".
Розуміючи умовність терміна "переміщенець", використовуватиму його для адекватного розуміння відповідних питань. "Переміщенець" - це не лише одна особа, а й цілий університет, академічний інститут тощо. Хоча важко уявити їх переміщення без усієї інфраструктури. Але це окреме питання. Наразі мова все-таки про окрему особу, бо її переміщують з усім її духовним багатством, а матеріальне вона мусила покинути напризволяще. Звичайно, матеріал передбачав би узагальнення, але на сьогодні всі аналітичні погляди позначені граничним суб'єктивізмом. Тому спробую поглянути на питання переміщенців через їхню власну оцінку.
Епізод перший - пенсійно-електоральний. Олена А. виїхала добровільно (чи може вона бути переміщенкою?) ще в червні 2014-го, не очікуючи нічого доброго від насаджуваного "русского мира", а насправді - повернення всього радянського. Винайняла квартиру в Києві, і через рік, маючи на те згоду знайомих, отримала повноцінну реєстрацію в столиці. Відтак усі папери, пов'язані з переміщенням (довідку та ін.), мала всі підстави вважати непотрібними. Та через місяць отримала телефонне повідомлення з Голосіївського районного управління Пенсійного фонду України про те, що вона повинна підтвердити статус переміщенки.
На відповідь Олени А. "я ж киянка, маю реєстрацію" начальник заперечив: "Хоч сто разів реєструйтеся - ви завжди будете переміщенкою!" Це було наче грім серед ясного неба. Писала довгі листи до Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України, Київської міської адміністрації, але їх усі пересилали до Голосіївського районного управління Пенсійного фонду України з однаковою відповіддю: "Ви повинні надати довідку переміщеної особи". Парадокс у тому, що людина має достатній страховий стаж, дані про неї містяться в електронній базі, але державно-бюрократичний апарат унеможливлює зміну статусу Олени А. - вона є переміщенкою довічно. І хоч як би хотіла набути іншого статусу - цього не передбачено ані законом, ані іншими адміністративно-розпорядчими документами. Окремим депутатам такі факти відомі. Та, вочевидь, не вистачає часу їх розглянути. А таких і подібних історій "пенсійного змісту" з виходом на електоральний статус, тобто участь у виборчому процесу, назбиралося чимало.
Вдумливий читач одразу зауважить: а чому ж тоді вони про це не пишуть, не заявляють на повний голос в усіх мас-медіа? Справді слушне запитання, але відповідь на нього трохи нижче.
Епізод другий - мовно-інтеграційний. З 2014 року на всіх тимчасово непідконтрольних українській державній владі територіях запущено маховик адаптації освітнього й культурного простору під російсько-державні стандарти. Так, в усіх вищих навчальних закладах (якщо їх можна такими назвати) в так званій ДНР проведено ревізію освітніх програм, критеріїв оцінювання тощо і запроваджено ліцензійно-акредитаційні вимоги російсько-освітнього зразка. Українську ж мову виведено на маргінеси, з максимальним скороченням годин на її вивчення в школі й переведенням на факультатив, а літературу, історію і культуру вивчають як "вітчизняну".
Щоправда, як розуміти термін "вітчизняна історія", про яку вітчизну йдеться? Якщо є вітчизна, то необхідне обґрунтування двох взаємопов'язаних реалій - народ і мова. Над останніми поняттями активно працюють науковці "ДНР", пропонуючи тлумачення і подаючи джерела формування окремого народу - "донбасівці" (І.Дяговець). Над донбаським регіолектом російської мови також активно працюють - зокрема В.Теркулов. Однією з ознак цього регіолекту є наявність слів, що, як стверджували ці вчені на лекціях перед "громадськістю ДНР", не зафіксовані в інших мовах, як-от: "халабуда" (його використовували Панас Мирний, Олесь Досвітній, Олесь Гончар, Юрій Збанацький та ін.), "тормозок" (зафіксував проф. В.Ужченко у своїх працях) та ін.
Дати дефініції таким визначальним поняттям для недоутворення "ДНР", як сказав би В.Ленін, - архіважливо. Адже тоді теза про особливість цього краю набуває викінченості. Справді ж бо, "державний конструкт" (чи "недодержавний конструкт") змодельовано - мова, народ і територія. То чого ж ви хочете, панове? Ось і на перемовинах мінського формату обстоюють тезу про особливий статус сучасних територій ОРДЛО, а в реальності - це щось інше…
Розумний читач тут зробить паузу і, дивуючись, поміркує: але ж значна частина тих, хто покинув Донеччину й Луганщину, в побуті послуговуються російською мовою. Вочевидь, вони не засвоїли її донбаського регіолекту. Тому й стали мовними біженцями або мовними переміщенцями.
Епізод третій - суспільно-державний. Чому "русский мир" знайшов активну підтримку на Донеччині й Луганщині? Одні стверджують, що причина у відсутності української мови. Але це не зовсім так, бо низка районів Донецької області - Амвросіївський, Шахтарський, Слов'янський, Новоазовський, Великоновосілківський та ін. - мала активних носіїв українських говірок. Інші наголошують на домінуванні російської мови на цих землях і аргументують свою думку тим, що на початок 1990-х років у Донецьку, наприклад, не було жодної українськомовної школи.
Не вдаючись у розлогі міркування, хоча є що сказати, бо понад 15 років вів авторську програму "Мово рідна, слово рідне…" на Донецькому обласному радіо, просто спитаю: а як бути з тими, хто в побуті послуговується російською, але не сприйняв ідеї "ДНР"? Зрештою, є думка, що насправді причиною є "вододіл" у сприйнятті й оцінці минулого, здатності чи нездатності розпрощатися з ним. У покоління чи поколінь, що беруть активну участь у голосуванні, активна пам'ять про минуле: вони постійно ностальгують за втраченим щастям "радянізму", який у їхніх головах асоціюється з юністю, молодечим запалом, показовою рівністю всіх, покладанням надій на державу, яка і житло надає, і роботу гарантує… І немає потреби з кимось конкурувати, бо хтось інший все вирішує за тебе.
Нинішні ОРДЛО справді в цьому сенсі особливі… За активний період свого розвитку вони неодноразово поповнювалися тими, хто або намагався втекти від колгоспного "раю", або змінював свій життєвий шлях по Другій світовій війні (колишні полонені були позбавлені права на працевлаштування в інших регіонах), або прагнув вирватися з "обіймів" колгоспно-сільського урядування - до 1979 року селяни не мали повноцінних паспортів. Можна продовжувати й далі. З одного боку, таке формування промислово-економічних (гірничих, заводських і подібних) колективів створювало постійну атмосферу боротьби за лідерство, а з іншого - нейтралізуючи таку змагальність підпорядковуванням природних лідерів директорам підприємств, партійним структурам, усталювали різні моделі маніпулювання колективами й нав'язування певних цінностей як власних.
Ще в 70-х рр. на одній з нарад було заявлено про абсолютну маргінальність культурного сектора на Донеччині й Луганщині. Усе це стало потужним чинником, що відіграв вирішальну роль у консервуванні "радянізму". Потрібна була лише відповідна модель розконсервування "радянізму", щоб на його основі почати будувати недодержавне утворення, в якому всі мають "рівні можливості" і від кожного залежить майбутній поступ такого собі "ДНР".
Замість узагальнень. Чому говоримо про мовних біженців - мовних переміщенців? Тому що їхня мова і розуміння спільноти цінностей в усій державі не була сприйнята на рідній землі. Чому, зазнаючи поневірянь у нових умовах, у винайнятих помешканнях, переміщенці не подають голосу в мас-медіа? А тому що вони ще там, де донедавна було місце їхнього постійного проживання, навчені терпіти. І хоч нині це поступово виправляється, досі актуальне інше. Не можна голосно заявляти про себе, а тим паче критикувати те, що змодельовано в сучасному просторі ОРДЛО, бо там живуть рідні й близькі, які й без того потерпають і зазнають лиха.
Це ні в якому разі не сумні ноти міркувань про сучасний момент, який торкається кожного з нас - і того, хто покинув рідний край і вірить в Українську державу; і того, хто захищає свій народ і вселяє віру у збереження цілісності й соборності держави; і того, хто в мирних своїх буднях розуміє проблеми, біль і біди ближнього свого.
Лише розуміння й підтримка є запорукою розвитку Української держави. З якою наші душі.