Відразу слід уточнити: схильність до розв’язання міжособистісних проблем із допомогою застосування фізичної сили не є винятковою прерогативою чоловіків. Опитування та спостереження показують, що приблизно однакова кількість представників обох статей (близько 20%) вважають побої прийнятним засобом переконання стосовно до своїх близьких. Проте в переважній більшості випадків подружнього насильства реалізується схема «чоловік, котрий б’є, і бита дружина».
Поширеність і звичність домашнього насильства вражає та пригнічує. За даними «Міжнародної амністії», 70% жінок в Україні відчувають на собі різноманітні форми насильства і знущань із боку чоловіків і партнерів, а 18% жінок піддаються регулярним побоям.
«Пітбулі» та «кобри»
За всього нескінченного розмаїття індивідуальних рис характеру та життєвих історій, чоловіки, котрі б’ють, поділяються на два основні типи, які разюче відмінні за манерою поведінки. Найпоширеніший (до 80%) тип — це «пітбулі». Під час скандалу вони «розжарюються» поступово, стаючи дедалі агресивнішими, аж до фінального нападу на жертву — типова реакція злого собаки. Класичний «пітбуль» відчуває до дружини змішані почуття: з одного боку, він її, м’яко кажучи, не дуже високо цінує, а з іншого — сильно залежить від неї психологічно. У результаті його ставлення до дружини також змішане: він відсторонений від неї як від особистості й водночас вимогливий до неї як до «функції». Аби задовольняти бажання чоловіка й водночас не викликати його невдоволення та не провокувати спалахи ревнощів, дружини «пітбулів» змушені стежити буквально за кожним своїм словом і кроком. Часто їм доводиться обмежити своє коло спілкування, аж до припинення контактів із родичами та друзями. Проте, хоч як зусиль докладай, «пітбулю» важко, а то й неможливо догодити. В особливо важких випадках у хід ідуть спроби поставити під сумнів здоровий глузд дружини. У поєднанні з вимушено-добровільною ізоляцією така тактика може призвести до того, що жінка сама починає сумніватися в своєму душевному здоров’ї.
Другий тип чоловіків, котрі б’ють, — це «кобри». Їм не треба розігрівати себе криком і лайкою — вони нападають несподівано та швидко, залишаючись при цьому цілком спокійними. Їхні фізіологічні реакції під час сімейної сутички парадоксальні: ані пульс, ані тиск не лише не підвищуються, а й іноді навіть знижуються — так буває, коли люди зосереджені на розв’язанні інтелектуальної задачі. Попри відносну нечисленність (близько 20%), саме «кобри» відповідальні за більшість найважчих наслідків домашнього насильства, нерідко з застосуванням різноманітних предметів і навіть зброї. Багатьом із них ставлять діагноз «асоціальний особистісний розлад», що характеризується такими симптомами, як брехливість і дрібні крадіжки в дитинстві, жорстоке поводження з тваринами, підпали, імпульсивна кримінальна поведінка.
Зате, на відміну від «пітбулів», котрих буває дуже важко позбутися, «кобра» може порівняно легко втратити інтерес до дружини, коли переконається, що та вийшла з-під його впливу й контролю, і переключитися на пошук іншої жертви. Інша річ, що дружини «кобр» самі нерідко схильні сильно прив’язуватися до них. Типова реакція «пітбуля», коли дружина пішла від нього, — умовляти її повернутися, а якщо не виходить, то довго переслідувати. При цьому «пітбуль» схильний заперечувати та применшувати власні гріхи, які спричинили розрив, і нерідко вважає себе вправі карати дружину, що залишила його, за віроломство з допомогою насильства, аж до виношування та здійснення планів її вбивства.
Чому вони б’ють?
Очевидно, із допомогою насильства і побоїв чоловік встановлює свою владу над дружиною. Головний секрет домашнього насильства, проте, полягає в тому, що його корені пов’язані не з силою, а з безсиллям чоловіка. Є два істотні моменти, які відрізняють психологію та спосіб думок чоловіка, котрий б’є, від психології та способу думок нормального чоловіка. По-перше, у його житті стався поворотний момент, коли він зробив вибір: бити — можна. По-друге, він сам є жертвою патріархальних установок стосовно гендерних ролей і маскулинності.
Проведені психологами інтерв’ю, в яких епізоди побиття «прокручуються назад», як в уповільненій кінозйомці, показують: у моменти, що безпосередньо передують агресії, у свідомості чоловіка, котрий б’є, відбувається боротьба між пережитими «нечоловічими» емоціями, з одного боку, і установками з приводу почуттів, що має відчувати «справжній чоловік», з іншого. На рівні свідомості чоловік, котрий б’є, вибудовує ланцюжок виправдань і перекладає провину з хворої голови на здорову за схемою «вона сама наражалася». А підсвідомо він відчуває свою вразливість і водночас розуміє: святий обов’язок дружини — заспокоїти, втішити, забезпечити душевний комфорт і зробити так, аби він відчув себе сильним. Позаяк вона не справляється з цією місією, у хід ідуть кулаки. Спалахами люті й фізичною розправою чоловік фактично карає дружину за власну слабкість і потребу в ній. Особливо небезпечним він стає, коли відчуває (не важливо, наскільки обгрунтовано), що його можуть кинути. У глибині душі він переконаний: дружина піде від нього, коли він не домінуватиме над нею та пильно стежитиме за кожним її кроком.
Чоловік, схильний до биття, неправильно реагує на соціальні ситуації з залученням ревнощів, приміром, коли незнайомий чоловічий голос кличе дружину до телефона або коли дружина сміється у відповідь на жарти іншого чоловіка. Тоді як дружина всього лише демонструє ввічливість або фліртує в рамках жартівливої норми, йому здається, нібито вона вже готова його зрадити, і він відчуває паніку зневаженого. Друга типова ситуація, що викликає насильство, — коли дружина відмовляє чоловіку в сексі, або коли вона зайнята чимось своїм — навчається, зустрічається з подругами... Адже йому потрібно не просто постійна присутність дружини в зоні досяжності, а й постійна концентрація її уваги до його персони. Коли її немає поблизу, або коли вона, фізично присутня, демонструє свою байдужість, він відчуває поруч із собою гнітючу порожнечу, яка вимагає заповнення чим завгодно і з допомогою чого завгодно.
Третя ситуація, що провокує побиття, — коли дружина висуває свої претензії (наприклад, вимагає чи просить не пити з друзями) або піддає сумнівам і глузуванням плани чи дії чоловіка. Зазвичай такі чоловіки упевнені, що мали право на побиття, бо дружина виявляла ворожі наміри. Це дуже важливий момент. Він говорить не лише про те, що в таких чоловіків є серйозні труднощі з інтерпретацією соціальної інформації, а й про те, що, на їхню думку, існують резонні причини, які дають їм право на насильство.
Чинники ризику
Серед безлічі чинників, за якими з досить високим ступенем імовірності можна передбачити схильність людини до насильства в сім’ї, найістотнішими є чотири «якщо». По-перше, якщо в нього є історія серйозних поведінкових проблем у підлітковому віці. По-друге, якщо він виріс у родині, де насильство було нормою. По-третє, якщо його батьки були занадто суворими й карали його з надмірною жорсткістю й навіть жорстокістю. По-четверте, якщо він переніс травму голови.
Є і ще певні дрібні «прикмети». Приміром, чоловіки-забіяки часто відчувають серйозні труднощі в навчанні. Крім того, вони демонструють брак емпатії стосовно людей взагалі й до своєї партнерки зокрема. Проте навіть за наявності всіх чотирьох «якщо» чоловік має шанс залишитися цивілізованим, а може стати насильником і без жодних «якщо». Проте усвідомлення, що людина перебуває «в групі ризику», буває корисне передусім їй самій. Адже спокусу застосувати насильство можна подолати, хоча це буває й нелегко...
Агресивну поведінку можна пояснити й можна лікувати, і це зовсім не означає попуск або прощення і не знімає відповідальності за насильство. На жаль, не в усіх чоловіків, схильних до насильства, є прагнення й мотиви для корекції своєї поведінки. Ще менша їхня кількість піддається психотерапії.
Биті дружини: міфи й реальність
Стереотип, відповідно до якого бита дружина є пасивною, покірною й мирною жертвою, часто не відповідає дійсності. Дружини й самі бувають підвищено агресивними та схильними до застосування фізичних засобів як аргументів. На початку сварки вони нерідко поводяться безоглядно: дозволяють собі уїдливі та принизливі зауваження і виливають на чоловіка цебра презирства. Так само, як їхні войовничі чоловіки, вони швидко спалахують і не схильні здавати позицію при сутичках навіть із незначних приводів. Складається враження, що члени подружжя заводять одне одного. При цьому страх у дружин виникає лише як безпосередня реакція на биття.
Справедливості заради слід підкреслити: спалахи люті дружин практично завжди відбуваються у відповідь на атаки чоловіка. Саме дружини (особливо в початковий період стосунків) намагаються внести певну дозу нормальності в сімейне життя — відповідають спокійно, намагаються пояснювати свою позицію. Але якщо дружина стримується та придушує свої негативні емоції, чоловік розкручує себе на бійку самостійно. Емоційний стан битих дружин є парадоксальною сумішшю гніву й обурення з одного боку і глибокого суму — з іншого. Зазвичай ці емоції не поєднуються: людина може бути або розгнівана, або сумна. Такий суперечливий емоційний коктейль викликає почуття безсилля й утруднює пошуки виходу з глухого кута. А вихід шукати потрібно: адже коли чоловіки в сімейних боях борються за свою владу, то дружини — за своє життя.
Б’є — значить любить?
Биті дружини не обов’язково вийшли із родин, де практикувалося насильство. Частіше вони пережили в дитинстві інше лихо — брак материнської любові й турботи. Коли дівчинка, котра виросла без мами, і хлопчик, котрий переніс у дитинстві побої та приниження, виростають і зустрічають одне одного, їхній шлюб виявляється дуже міцним. Стосунки між ними нерідко будуються на обопільній упевненості: вони вперше знайшли людину, що приймає їх такими, якими вони є. Вони відчувають себе одне з одним «особливими», такими, котрі відрізняються від іншого світу.
Нерідко після чергового вибуху насильства в таких парах спостерігається своєрідний «медовий місяць». У подружжя може навіть з’явитися відчуття глибшого внутрішнього зв’язку — після всього жаху, який вони пережили разом. Спрацьовує так званий ефект змовників — адже вони знають одне одного краще від усіх у світі. Потворна правда життя така, що, попри побої та приниження, у взаєминах між битими дружинами й чоловіками, котрі б’ють, часто присутнє жагуче чи романтичне кохання, або, точніше, сильна прихильність і взаємна психологічна залежність. Можливість визнати цей факт без остраху бути присоромленою й засудженою допомагає жінці почати розв’язувати проблему — правда завжди звільняє.
Нерідко, коли розмова заходить про жертви домашнього насильства, виникає запитання: чому вони не йдуть геть? Насправді биті дружини досить часто ідуть від своїх чоловіків, котрі б’ють. Біда в тому, що, як правило, вони потім повертаються з різних причин. Найпоширеніші з них пов’язані з матеріальними обставинами: немає грошей, немає роботи, яка могла б прогодувати, нема де жити... Але навіть коли все це принаймні є, нерідко вони дають себе умовити повернутися, вірячи й не вірячи, що «більше так не буде». Багатьох чоловіки повертають із допомогою того ж таки насильства чи погроз. Чимало битих дружин ідуть від чоловіків-кривдників по кілька разів.
Головне ж — це те, що биті дружини перебувають у пастці залежності. Аби піти, їм потрібна різнобічна система підтримки — як матеріальна, так і психологічна. Отож, питання не в тому, чому вони не йдуть, а в тому, чому суспільство потурає домашньому насильству...
Просто факти
— Найчастішою причиною травм серед жінок є побиття чоловіками й партнерами.
— Насильство в сім’ї поширене в усіх верствах суспільства. Безпеку не може гарантувати ані освіта, ані рівень доходів, ані професія, ані мова спілкування, ані етнічне походження, ані віросповідання.
— Ризик загинути від руки незнайомця для жінки в середньому майже на порядок нижчий, ніж у власній родині.
— В Україні від рук чоловіків щорічно гине понад 10 тисяч жінок.
— Початок регулярних побоїв часто буває пов’язаний із вагітністю дружини. Якщо чоловік бив дружину і раніше, то вагітність викликає інтенсифікацію й пожорсткішання побиттів.
— Порівняно з будь-яким іншим пережитим злочином проти особистості фізичне насильство справляє на жертву найбільш глибокий і довгочасний ефект.
— Якщо чоловік б’є дітей, то громадська думка (включаючи й самих вирослих дітей) частіше схильна обвинувачувати не його, а жінку — за те, що та не може захистити їх від батька-забіяки.
— Серед малолітніх вбивць більшість було засуджено за розправу над чоловіками, котрі знущалися над їхніми матерями.
— Згодом рівень домашнього насильства може знизитися сам по собі, але воно ніколи повністю не зникає саме по собі — хіба що з цілковитою втратою чоловіком фізичної сили.
— Не всі сімейні сварки переходять у фазу насильства, зате насильство завжди супроводжується словесним приниженням.