Виповнилося 63 роки з часу за родження Української Повстанської Армії, яка відіграла визначну роль в новітній історії України. Досі у значної частини громадян України побутує негативний радянський стереотип стосовно Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА).
У працях радянських істориків ОУН і УПА фігурували лише як об’єкти критики. Із здобуттям незалежності інформацію стосовно ОУН та УПА черпали, головним чином, із праць істориків діаспори. Кажуть, що суспільство добре інформоване в цій болючій темі, але це не так. Сьогодні ми повинні детальніше розібратися, як виникла УПА, що передувало цьому, знати правду про її внесок у становлення української самосвідомості і державності.
Чотовий «Галайда» – Іван Мельничук з Волині і невідома. Світлина надана Василем Гуменюком |
Проблемою ОУН і УПА зацікавилась і Верховна Рада України. На її вимогу в 1996 р. Інститут історії України НАН України надав довідку «Проблеми історії ОУН-УПА» (далі — довідка НАН), основану на документах. У 2000 р. вийшов з друку підсумковий том Книги пам’яті України 1941—1945 «Безсмертя» (при посиланнях вказана сторінка), в якій ОУН і УПА відведене значне місце. Спираючись в основному на ці два незаперечні документи, ми будемо намагатися визначити роль, місце ОУН і УПА в новітній історії України. Дуже важливо знати свою історію, написану не в Москві чи у Варшаві. Оскільки йдеться про річницю утворення УПА, зупинимося на періоді її виникнення.
Місію здобуття Української державності прийняла на себе ОУН. З цього питання у Проводі ОУН виникли розходження, які призвели до розколу. У січні 1940 р. Степан Бандера на зустрічі з провідником ОУН Андрієм Мельником, висловив йому невдоволення надмірною поступливістю Німеччині. У квітні 1941 р. у Кракові провідником ОУН було проголошено Степана Бандеру. Після цього діяли дві організації ОУН: ОУН (Бандери), в якій домінувала молодь, та ОУН (Мельника).
У зв’язку з наближенням німецько-радянської війни у травні 1941 р. провід ОУН (Б) розіслав своїм представникам таємну «Інструкцію щодо використання німецько-радянської війни для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Державу, для прискорення її здобуття». Результатом прийнятої стратегії Проводу ОУН (Б) уже через тиждень після початку німецько-радянської війни 30 червня 1941 р. у Львові, стало проголошення Акта відновлення Української держави. Цей крок вороже сприйняв Берлін, і його ініціатори С.Бандера, Ярослав Стецько та інші провідники ОУН (Б) опинилися в концтаборах. Історик Петро Мірчук зазначає, що ворожість німецького керівництва до акта від 30 червня мусила призвести до посилення боротьби українських самостійників, початку збройного опору нацистам.
Нацисти в серпні 1941 р. включили Галичину як дистрикт (область) до складу Генерал-губернаторства, утвореного на окупованих корінних польських землях. Цей акт посилив ворожість галичан до німців. Як наслідок, Польський еміграційний уряд практично не провадив акцій на теренах Галичини, бо вважав, що після післявоєнного урегулювання Польська держава отримає повністю територію Генерал-губернаторства. Інша ситуація була з Волинню, оскільки німці включили її до складу Рейхскомісаріату «Україна». Виходячи з цього, на Волині активно діяли «пляцувкі» Армії Крайової, щоб закріпити на її теренах «польськість». Волинь і Полісся довгий час знаходилися під владою імперії Романових і СРСР, тому тут радянські партизани почували себе дещо по-іншому, ніж у Галичині. Нацистський режим на Волині був значно суворішим — наявність загонів радянських партизанів та АК змушувала селян надавати їм підтримку, а це як раз і «заохочувало» німців на репресивні дії.
На Волині і Поліссі визріла ситуація багатовекторного протиборства. Українському населенню треба було захищатися від насильства, наруги і пограбувань зі сторони радянських партизанів, АК і нацистів. Вже наприкінці 1942 р. розпочалася збройна боротьба на три фронти. Визвольні гасла, заклики до створення незалежної соборної Української держави, боротьба проти іноземних поневолювачів забезпечували приплив добровольців до збройних загонів, що їх утворювали українці.
У довідці НАН значиться: «Базою нових збройних формувань стали повстанські загони, утворені в лісових районах Волині і Полісся діячем визвольного руху Т.Боровцем (Тарас Бульба) і названі ним «Поліська Січ». Подальшу розбудову цих збройних формувань у вигляді Української повстанської армії перебрав на себе бандерівський провід ОУН». А далі: «вважається, що у жовтні 1942 р. формування повстанської армії під егідою ОУН(Б) було завершено. Першим її командувачем став Клячківський (Клим Савур)».
Автори «Безсмертя» (с. 303) теж вважають першим збройним націоналістичним формуванням загін Тараса Боровця, який, як пишуть, змінивши псевдо з «Байди» на «отаман Тарас Бульба», у серпні 1941 р. організував трьохтисячне формування під назвою «Поліська Січ». Під його контролем опинилася величезна територія в трикутнику Слуцьк—Гомель—Житомир зі штабом в Олевську. Історик Петро Мірчук у нарисі «Українська Повстанська Армія 1942—1952 рр.», що вийшов у Мюнхені 1953 р., про «Поліську Січ» не згадує. За його версією, перший відділ УПА зорганізував на Поліссі у жовтні 1942 р. військовий референт Крайового Проводу ОУН на північно-західних землях Сергій Качинський (Остап).
Автори «Безсмертя» (с. 672) підтверджують факт створення у вересні 1942 р. в м. Сарни військового формування ОУН (Б), яке очолив Сергій Качинський, і зазначають, що формування об’єдналося з іншими аналогічними структурами в Українську Повстанську Армію, а у грудні 1942 р. на Волині спалахнув кривавий конфлікт між військами УПА і АК.
Усі сходяться на тому, що УПА зародилася на Волині, проте маємо розходження стосовно того, хто був першим її організатором. Безумовно, свою роль відіграла політична ситуація, яка склалася на цих теренах. Проте немає підстав не довіряти історичним документам, які використали автори «Безсмертя».
Третя конференція ОУН (Б), яка відбулася 17—21 лютого 1943 р., засудила будь-яку співпрацю з німцями і прийняла рішення про посилення збройної боротьби проти них. Новосформовані загони дістали назву «Українська Визвольна Армія». «Але навіть із прийняттям нового імені, — пише професор Мак-Мастерського університету в Канаді Петро Потічний, — ОУН (Б) запізнилася. Ім’я «УПА», яке увійшло в обіг завдяки деяким загонам Бульби-Боровця, стало настільки популярним, що його вже нелегко було змінити. Щоб уникнути суцільного хаосу, ОУН (Б) прийняла ім’я «УПА» і почала накладати свої організаційні структури на ситуацію, що розвинулася величезною мірою спонтанно...»
Автори «Безсмертя» (с. 303—304) подають зміст документів, якими обмінювався Провід ОУН (Б) з Бульбою-Боровцем. Вони яскраво свідчать про ситуацію, що склалася між ОУН (Б) та Бульбою-Боровцем, який знаходився під впливом ОУН (М).
У лютому—квітні 1943 р. Микола Лебедь, який очолював Головний Провід ОУН (Б), висунув Боровцю такі основні вимоги:
«Не визнавати політичної підлеглості урядові Української Народної Республіки в екзилі, а підпорядкувати всю воєнну діяльність УПА політичній лінії Проводу ОУН (Б); визнати Акт відновлення незалежності від 30 червня 1941 р. як єдину
державну концепцію України й під її прапором проводити подальшу боротьбу; не організовувати ніякої політичної ради при армії, а вважати єдиним
Провід ОУН (Б), беззастережно виконувати всі його накази й директиви; дотеперішні партійні боївки, що мають офіційну назву «військові відділи ОУН (Б)», включити до лав УПА, створити спільний штаб і надалі діяти під назвою УПА; командувач УПА Тарас Бульба-Боровець залишається на своєму посту як фаховий партизанський командир; запровадити в УПА інституцію партійних комісарів і службу безпеки; оголосити загальний революційний повстанський зрив цілої України».
Тарас Бульба-Боровець, підтриманий ОУН (М), вважав:
«1. УПА не може бути військом однієї політичної партії, а мусить стати всенародною збройною силою під політичним проводом законного уряду Української Народної Республіки, де на демократичних засадах мають право бути репрезентовані всі партії.
2. УПА визнає тільки ту державність, що її проголосила суверенна Україна 1918 р.
3. Політична рада при армії необхідна як організація міжпартійної консолідації і допоміжний чинник головної команди в політичних питаннях...
(Пункти 4 і 5 без коментарів)
6. У лавах УПА не сміє бути комісарів жодної партії, Службу безпеки в армії проводить жандармерія УПА.
7. Політично недоцільно оголошувати революційний зрив усієї України, бо завтра Україна буде окупована совєтською владою».
У результаті Бульба-Боровець 20 липня 1943 р. перейменував свої збройні загони в Українську Народно-Революційну Армію.
Автори «Безсмертя» (с.303) відводять значне місце Бульбі-Боровцеві, зокрема зазначають, що 9 листопада 1941 р., ведучи переговори з командуючим окупаційними військами Рейхскомісаріату «Україна» генералом Кіцінгером, Боровець висунув вимогу визнати «Поліську Січ» українською військовою частиною та запропонував організувати охорону Полісся і очистити ліси Чернігівщини від радянських партизанів. Всі його пропозиції було відхилено і поставлена вимога розпустити свої формування. У своєму посланні рейхскомісарові Коху Боровець назвав німецьких керівників грабіжниками.
На пропозицію німецького командування більш активно боротися проти партизанів Боровець висунув такі вимоги: звільнення політичних вождів ОУН і припинення насильства щодо українського населення. Окупаційна влада не погодилася з його вимогами. У результаті «Поліська Січ» в 1942 р. розпочала бойові операції проти німців. Це підтверджує повідомлення командира радянських партизанів О.Сабурова: «У районі Пінська, в містах Острог, Шумське, Мізоч перебувають великі групи українських націоналістів. Псевдонім їхнього керівника — Тарас Бульба. Проти німців вони влаштовують окремі засідки». І німці визнавали перевагу на волинських землях у той час саме руху Бульби-Боровця.
Дослідник історії ОУН та УПА Тис-Крохмалюк зазначав у свій час: «Спочатку три націоналістичні групи проводили операції проти радянських партизанів і німецьких поліцаїв, але протягом 1942—1943 рр. вони злилися. Відтоді існувала лише УПА під політичним впливом Степана Бандери».
Автори «Безсмертя» зазначають (с.674): 21—25 серпня 1943 р. відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН Бандери, що підтвердив головну мету ОУН —створення Самостійної Соборної Української Держави. У серпні 1943 р. була сформована остаточна структура УПА. Вона поділялася на три групи армій за територіальною ознакою:
УПА—Північ (Полісся, Волинська і Житомирська області). Командувач — Дмитро Клячківський (Клим Савур);
УПА—Захід (Холмщина, Галичина, Буковина, Карпати). Командувач — Василь Сидор (Шелест-Вишитий);
УПА—Південь (Вінницька і Кам’янець-Подільська області та Південь України), Командувач — Омелян Грабець (Батько).
У листопаді 1943 р. Головний Провід ОУН і Верховне командування УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські терени, як зазначають історики НАН, політичне становище тут загострюється. На своїх прапорах радянські війська несли гасла свободи, соціалізму, інтернаціоналізму. Проте в уяві широких верств населення виникали при наближенні «совітів» картини недавнього минулого: примусова колективізація, утиски інтелігенції, депортації «небажаних», «класова боротьба».
УПА, виконуючи вказівки Центрального Проводу ОУН(Б) і настанови Третього Великого Збору ОУН, цілковито зосередилися на збройній протидії органам радянської влади та радянським партизанам. Як зазначається у довідці НАН, її загони тою чи іншою мірою контролювали територію принаймні 10 областей загальною площею в 150 тис. кв. км, на якій проживало 15 мільйонів населення. Фактично то було двовладдя.
Сталінська терористична практика знаходила широку підтримку місцевого керівництва. Перший секретар Львівського обкому партії Грушецький у серпні 1944 року звернувся до першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова з пропозицією «вжити репресій до сімей керівників та активних учасників банд — висилка до Сибіру. Організувати показові судові процеси і засуджених головних злочинців покарати на смерть привселюдно». (Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 23, спр.219, арк. 20); міста і села краю було накрито щільною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. Нині відомо, що у західних областях в 1944—1945 рр. діяло 359 резидентів, 1473 агенти і 13085 таємних інформаторів, в органах держбезпеки і внутрішніх справ налічувалося 22 тис. штатних працівників. Ними «розроблялося» загалом 379 формувань УПА з 5831 учасником повстанської боротьби.
В архівному документі НКВС УРСР, підписаному заступником наркома Т.Строкачем, який курирував західні області, за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 року до жовтня 1945 року, Червоною армією та військами НКВС було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН—УПА. За цей час було вбито 98846 повстанців та підпільників. Це, звичайно, неповні дані, бо боротьба тривала. У січні 1946 р. кількість чекістсько-військових операцій сягнула 38779, а кількість вбитих повстанців 110785 осіб, заарештовано 8370 учасників ОУН та 1596 активних повстанців. За офіційними даними до Сибіру було депортовано понад 200 тис. сімей «бандпособників». Такими були масштаби репресій сталінського режиму, незагоєні рани від якого ще й досі жевріють у душах сучасників: не реабілітованих репресованих, вояків УПА, яких не визнано учасниками бойових дій на рівні з тими, хто поборював їх.
Характерно, що автори «Безсмертя» (с.19) роблять слушний висновок: «... потрібно покласти край контрпродуктивній боротьбі, необхідно консолідуватися з турботою про Україну», а ще у вступі пишуть: «...отримавши національну державність... ми не повинні забувати, що саме за це віддали життя також десятки тисяч наших співвітчизників, які воювали в лавах ОУН-УПА».
Переконані, що настав час, щоб в ім’я історичної правди і з турботою про справедливість усі колишні вояки УПА були визнані учасниками бойових дій за Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Від редакції. В минулу суботу на Хрещатику під час відзначення річниці УПА відбулися запеклі сутички: комуністи і прогресивні соціалісти блокували Майдан Незалежності і завадили представникам УНА—УНСО та ветеранам УПА провести урочистий молебень, який вони й були вимушені проводити на Хрещатику. Позиція київської влади, яка звела в одному місці і в один час опонентів, виглядає, як мінімум, провокативною. Реакція (на випередження?) центральної влади не забарилася. 16 жовтня комісія уряду, очолювана В’ячеславом Кириленком, схвалила висновок робочої групи істориків із вивчення діяльності ОУН і УПА. Комісія підтримала проект закону «Про внесення змін до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту». А остаточне рішення щодо законопроекту повинна ухвалити ВР України. Чи вистачить голосів для прийняття Закону – це ще питання. Суспільство залишається розколотим. Необхідно розмовляти мовою документів, а не провокацій.
