Аллен У.Даллес, один із засновників і багаторічний директор ЦРУ, найкращим способом опанування ремесла розвідки називав «аналіз історичних прецедентів». Перші кроки на шляху таємної війни виходець із елітної родини зробив у роки Першої світової війни. Прикриваючись посадою в американському посольстві у Швейцарії, він збирав дані про основних противників: Німеччину, Австро-Угорщину, а також про Балканські країни. Там нібито з ним трапився кумедний випадок. Йому доповіли — політемігрант Володимир Ульянов просить зустрічі зі співробітником посольства. Розвідник-неофіт не зміг розпізнати у відвідувачеві майбутнього засновника першої у світі держави робітників і селян, прохача попросили «почекати до понеділка». Більше Ілліч не турбував зарозумілих янкі, але ж який був шанс! Втім, біографи Даллеса не виключають, що той просто розповів «мисливську» небилицю.
Перший президент-агентурист
Біля витоків американської розвідки стояв головнокомандувач повстанців проти англійських колонізаторів і перший президент Америки Джордж Вашингтон, який складав інструкції для шпигунів, вербував агентів на власні гроші, а в таємному листуванні фігурував під кодом «711». З його ініціативи було створено управління секретної розвідки, що одночасно виконувало розвідувальну й контррозвідувальну роботу.
На таємну війну виділили чималі на той час кошти — 17 тисяч доларів. До нас дійшли слова великого американця, які й тепер є актуальними для спецслужб: «Хоч би що відбувалося у країні, хоч би що сталося з ним самим (розвідником. — Д.В.), він зобов’язаний зробити все можливе й неможливе для того, щоб не опинився під загрозою провалу його помічник (тобто агент. — Д.В.), щоб люди, які стали на шлях співробітництва з ним, не постраждали згодом і не боялися за своє майбутнє».
Під час війни 1775—1783 років за незалежність США патріоти нерідко потрапляли на шибеницю за збирання даних про вояків короля Георга III. В історію шпигунства ввійшли постаті відважних індепендентів майора Б.Толмеджа — шефа створеного в серпні 1777 р. особливого відділу армійської розвідки, Р.Таунсенда — керівника широкої агентурної мережі «Калпер ринг», і звичайно ж, капітана Натаніела Хейла — колишнього вчителя та друга Толмеджа. «Я жалкую, — вигукнув Хейл на ешафоті, — що в мене одне життя, яке я можу віддати за свою батьківщину!» В історію американської розвідки Хейл увійшов як герой, на його честь встановлено пам’ятник на подвір’ї штаб-квартири ЦРУ в Ленглі. Проте варто зважити, що на допиті 22 вересня 1776 року він виказав практично все, що знав, і помер без сповіді, бо в цьому йому відмовили через приналежність до масонів. Саме Хейл став прототипом героя роману Ф.Купера «Шпигун».
На ниві тодішнього закордонного шпигунства відзначився і один із батьків-засновників, посол бунтівних Штатів у Франції Бенджамін Франклін. Під егідою посла діяв розвідувальний орган — «комітет секретної кореспонденції» з друзями американських колоній в інших частинах світу, заснований 29 листопада 1775 року. Його інформатори працювали в англійських урядових і високих військових колах. Серед незаперечних досягнень Б.Франкліна — підписання договору з Францією 6 лютого 1778 року про визнання суверенітету Америки, про нереагування Бурбонів на захоплення повстанцями англійських колоній у Північній Америці та на Бермудах. У відповідь США люб’язно погодилися на захоплення французами британських володінь у Вест-Індії.
Втім, на той час США, провінційна аграрна держава, не дуже й потребували системи секретного вчення старої Європи. Вистачало «домашніх» клопотів. Розгорталося освоєння «дикого Заходу» — цей героїчний час збагатив фольклор цікавою приказкою: «Господь Бог створив людей різними, а пан Кольт зрівняв їх». Розвідкою займалися зірвиголови з «мексиканської розвідувальної роти» зі злочинців та авантюристів, організованої генералами Тейлором і Скоттом під час війни 1846—1848 років з Мексикою (тоді «грінго» відхопили третину нинішньої площі США).
Розвідники Пінкертона
Не зажила лаврів розвідка і в період громадянської війни 1861—1865 років. Як зауважив сучасник, «у будь-якому місті середньовічної Італії за один тільки рік шпигунських операцій здійснювалося більше, ніж за всі чотири роки громадянської війни».
Тоді ж зійшла зірка легендарного Алана Пінкертона (1819—1884). Алан створив Національне детективне бюро, яке переважно боролося з популярним тоді народним промислом — пограбуванням потягів. Пінкертона помітили на Капітолії 1861 року, коли він відвернув замах на президента Авраама Лінкольна. Пінкертон організував розвідувальну службу Півночі — «Янкі». Однак агентурна розвідка й конспірація були поставлені вкрай слабо, Пінкертон виявився нездатним керувати розвідкою. На початку 1863 року на зміну аматорам прийшло професійне бюро інформації Дж. Шарпа, а в березні 1864-го головнокомандувач Півночі В.Грант зробив бюро структурним підрозділом свого штабу. Жодної помітної розвідувальної операції воно не провело, і після закінчення бойових дій бюро розпустили.
Консолідація держави, бурхливе промислове зростання привели до усвідомлення геополітичних інтересів і можливості відстоювати їх методом експансії. Головним її інструментом вважався військово-морський флот. Стратегію «досягнення панування на морі» було сформульовано у книжках військово-морського теоретика, контр-адмірала А.Мехена (1840—1914) «Військово-морські інтереси Америки сьогодні і в майбутньому» та «Вплив морської сили на історію», в яких він ратував за розширення мережі військово-морських баз, форсоване будівництво ВМФ. Формула адмірала гласила: «Воєнний флот + торгівельний флот + морські бази = морська могутність». На його думку, Америці судилося спочатку інтегрувати Американський континент, а потім — «встановити абсолютне світове панування».
23 березня 1882 року створюється управління морської розвідки при Департаменті особового складу й штурманської служби — перша постійна розвідувальна служба США. Активним прихильником посилення розвідувальної присутності США у світі став держсекретар Дж. У.Фостер (дід А.Даллеса). Під його впливом Конгрес у 1888 році ухвалив рішення про створення військових та військово-морських аташатів при посольствах США.
Наступного року призначаються військові аташе в Берлін, Відень, Париж, Лондон і Петербург. Згодом аташати з’явилися в Римі (1890), Брюсселі (1892), Токіо й Мехіко (1894), на кінець століття діяло вже 16 військово-дипломатичних представництв, які збирали інформацію про Іспанію (майбутнього противника) й наміри нейтральних держав. Усього ж до 1914 року існував 31 військовий аташат, третина їх — у країнах Латинської Америки.
Кадровою політикою аташатів займалося Управління військової інформації при управлінні головного ад’ютанта на чолі з полковником Вагнером (звідси й неформальна назва — «бюро Вагнера»), створене 1885 року. Першою бойовою справою цієї розвідувальної служби стала підготовка до війни з Іспанією.
За куснем колоніального пирога
Спізнившись до колоніального розподілу світу, Америка вирішила надолужити втрачене за рахунок заморських володінь відсталої у військово-технічному плані Іспанії. Уперше в американській історії «невеличка переможна війна» стала одним з інструментів порятунку фінансової системи. Коли країна опинилася перед загрозою дефолту, президент США Клівленд звернувся по допомогу до засновника інвестиційного банкірства Джона П.Моргана, який прагнув контролювати фінансові потоки провідних індустріальних і транспортних корпорацій Америки. Той позичив урядові колосальну на той час суму — 60 млн. доларів, з’явилися й гроші на агресію проти пристаркуватої колоніальної імперії.
Бюро Вагнера, яке значно розширилося, отримало завдання зібрати інформацію, необхідну для захоплення Гавани, і дані про дії кубинських партизанів, що 1895 року повстали проти іспанської корони. Людям Вагнера належало встановити контакт із лідером герільї генералом К.Гарсіа. Це завдання доручили лейтенантові Е.Роуану. Пробравшись крізь джунглі до генерала, він завербував його, і 5 червня 1898 р. американський десант у Сантьяго-де-Куба підтримав тритисячний загін повстанців. Результат бою за острів було вирішено.
В іспанських колоніях у Карибському морі з 1895 року проводив розвідувальну роботу картограф Ральф М. Ван Деман. Завдяки йому вдалося зберегти життя тисячам непристосованих до кубинського клімату американським «джи-ай»: на настійну вимогу розвідника, президент Мак-Кінлі скасував облогу Гавани. 1898 року на Філіппінах Ван Деман запобіг теракту проти генерала А.Макартура (батька відомого полководця часів Другої світової), 1901 р. створив на островах «відділ військової інформації» з 400 розвідувальними пунктами. Війна завершилася підписанням Паризького перемир’я 13 серпня 1898 року, згідно з яким США відійшли Філіппіни, Гуам, Пуерто-Ріко. Куба стала незалежною і розмістила американську базу у Гвантанамо.
1903 року в США було створено Генеральний штаб армії, а в його складі — 2-й розвідувальний відділ із системою органів у військах (відділ G-2). Але невдовзі його об’єднали з армійським військовим коледжем у Вашингтоні й стали називати інформаційним бюро військового коледжу. З 1913 р. виходили інструкції, які зобов’язували американських офіцерів, котрі вирушали у відпустку за кордон, використовувати будь-які можливості для отримання військової інформації й повідомляти її безпосередньому начальнику.
Дальша еволюція американської спецслужби тісно пов’язана з іменем талановитого розвідника Ван Демана (1865—1952). За словами А.Даллеса, він став «головною рушійною силою у процесі створення американської військової розвідки». Досвід роботи «у полі» ( 1906—1915 рр. — в Китаї, згодом в інших регіонах світу) дозволив йому виробити власну систему узагальнення інформації, яку довелося випробовувати вже на театрі воєнних дій проти німців у Франції.
У квітні 1917 р. Деман, який не терпів бюрократичної тяганини, через голову начальника Генштабу Х.Скотта звернувся до військового міністра з пропозицією виокремити військову розвідку в самостійний орган. Через дві доби полковник став шефом військової розвідки MI, отримав дозвіл присвоювати її співробітникам військові звання. Через рік у «позитивному» (розвідувальному) і «негативному» (контррозвідувальному) підрозділах MI працювало 282 офіцери й 1100 цивільних фахівців.
Європейські справи заокеанської спецслужби
У квітні 1917 року США вступили у Світову війну й послали до Європи експедиційний корпус «чорного Джека» — генерала Дж.Першинга, який прикував до себе чверть німецьких військ на Західному фронті. Генерал реорганізував штабну роботу, створивши функціональні відділи, які курирував Генштаб, у тому числі розвідувальний G-2 на чолі з талановитим розвідником полковником Д.Нуланом. Якщо з Д.Першингом 27 травня 1917 року до Європи прибуло три офіцери розвідки, то через 16 місяців у Франції діяло 287 кадрових розвідників, не враховуючи тисячі офіцерів розвідувальних підрозділів частин і з’єднань.
Деман і Нулан заснували також Корпус контррозвідувальної поліції — за солдатами і справді потрібно було ретельно стежити, на особливу свідомість сподіватися не доводилося.
На розвідку не шкодували коштів: деякі агенти за дані про елітні німецькі дивізії отримували солідну грошову винагороду — до 10 тисяч доларів. Перші кроки робили авіаційна розвідка й радіоперехоплення, закидання агентури парашутним способом. Тактика американської розвідки поступово ставала наступальною, вона намагалася укорінювати свою агентуру в розвідувальні й контррозвідувальні органи Німеччини, перехоплювати їхні канали зв’язку. Налагоджувалося розвідзабезпечення низки армійських операцій союзників, робота цензури, дешифрувальна служба.
США істотно збільшили розвідувальну присутність у Європі, де створили до 40 резидентур у Німеччині, Росії, Голландії, Данії, Швеції, Швейцарії. Не забували й про Латинську Америку, активно працювали в Мексиці, на територію якої 1916 року США вкотре вторглися (у 1915 р. США захопили Гаїті, в 1917-му почали інтервенцію на Кубу).
У процесі міжнародно-правового облаштування результатів Першої світової війни розвідник полковник Хауз перетворився на головного політичного радника президента Вудро Вільсона. Є твердження, що саме цей впливовий консультант уклав знамениті «14 пунктів» В.Вільсона — перший доктринальний документ із американськими поглядами на новий світовий порядок.
«Відкриваючи» Україну
Поступово долаючи геополітичне «хуторянство», США навчаються негласно впливати і на євразійські справи. Один зі стовпів їх фінансового світу Яків Шифф у 1904—1905 рр. заблокував отримання кредитів воюючою Росією, натомість пролобіював фінансову підтримку Японії, ставши кавалером її вищого ордена. Він же виступав головним спонсором есерів та інших радикалів-терористів, які методично відстрілювали імперський істеблішмент і дестабілізували ситуацію у володіннях Романових.
США керувалися власними інтересами і в Першій світовій — підрив моці колоніальних імперій Англії та Франції, перетворення послабленої постмонархічної Росії на молодшого союзника, джерело ресурсів і неосяжний ринок збуту. Цікаво, що з 50 млн. золотих марок 40 млн. більшовикам надійшло не від хрестоматійного кайзерівського Генштабу, а з банкірського дому Варбургів із Нью-Йорка (партнера Я.Шиффа). На додачу до «пломбованого вагона», зі США 26 березня 1917 р. вирушив пароплав з
Л.Троцьким та чималою групою «професійних революціонерів».
Симптоматично, що після розпаду Російської імперії розвідка США почала цікавитися Україною. У травні 1917 року, згідно з рішенням Ради національної оборони США, до Росії через Владивосток прибула «економічна місія» Рута. В Україні вона збирала інформацію про Чорноморський флот, становище в металургійній і цукровій промисловості. Рута змінила «залізнична місія» Стівенса — одного з організаторів авантюри навколо Панамського каналу.
Американські представники встановили контакти з деякими членами Центральної Ради України, генеральним секретарем в іноземних справах Олександром Шульгіним, політемігрантом, майбутнім президентом Чехословаччини Томашем Масариком. Після проголошення 20 листопада 1917 року Української Народної Республіки до України прибула військова місія генерала Скотта і група офіцерів з румунських Ясс. У Галичині, яка ще перебувала у складі Австро-Угорської імперії, діяли американські розвідники.
Зрештою, розвідка сказала своє слово і в процесі післявоєнного врегулювання. До відділу політичної інформації делегації США на Паризьку мирну конференцію увійшла велика група розвідників під орудою Ван Демана (на цей самий форум прибула і об’єднана делегація УНР та ЗУНР).
Цьому підрозділу підпорядковувалися резидентури у Варшаві, Відні, Румунії, Стамбулі. На Західну Україну попрямували розвідгрупи капітанів Фостера, Новака, Купера, кадрові розвідники працювали у «міжсоюзницькій місії» в Польщі. Емісари спецслужби США розгорнули створення агентурних мереж у Львові, Станіславі, Дрогобичі, підтримували дії польської розвідки.
Прикро, але тодішні інформаційні зусилля іноземних розвідок спрямовувалися не на підтримку державного будівництва в Україні, а на обґрунтування творення антибільшовицької «Малої Антанти», — адже не лише війна залишається «продовженням політики в інший спосіб»…