Уже нині ми раз у раз ставимо одне одному небайдуже запитання: «А ти був на Майдані?» Поки що цілком по-дружньому, а зовсім не загрозливим тоном червоноармійця з відомого плаката. Та, підозрюю, інтонація трансформується, щойно ці події залишаться в недалекому минулому. Кажуть, подібне вже спостерігалося в Москві 91-го і 93-го. Та й у революційному Петрограді, як свідчить червоноармієць, теж.
У класичних і не дуже творах про революцію, обов’язкових для прочитання в часи мого дитинства-отроцтва, майже завжди був персонаж, якого можна умовно назвати «інтелігентом за білим роялем». Це він, у душі симпатизуючи революції, стежачи за публікаціями у пресі і обговорюючи з друзями завоювання прав народу, до останнього моменту щиро вірив, що його особисто це не стосується. Так і сидів собі вдома, читаючи книжки і граючи вечорами при свічах на білому роялі. Чекав, коли ж усе заспокоїться і повернеться нарешті нормальне життя.
Зрозуміло, до його неміцної фортеці рано чи пізно вривалися або червоні, або білі, або хтось іще. Підпалювали бібліотеку й рубали білий рояль на дрова. Тоді нейтральний персонаж і робив нарешті свій революційний вибір. Записувався добровольцем — на тому боці, який виступав проти тих, із сокирою...
Ось тільки мені завжди здавалося, що справжній вибір він усе-таки робив раніше. І цей вибір давався йому непросто.
На відміну від звичайного аполітичного обивателя, «інтелігент за білим роялем» не виходить на майдан не тому, що йому цілком байдуже, хто й за що чи за кого там виступає. Повірте, у перші дні «помаранчевої революції» цей персонаж не відходив від телевізора, ловив кожне слово ведучих «5 каналу», щиро і палко сперечався на роботі й на кухні на тему майбутньої української демократії. Захоплювався людьми, які стали на захист свого вибору. Вітав журналістську революцію на провладних телеканалах. Може, він і сам пов’язував на рукав помаранчеву стрічку і навіть — ненадовго — приходив на Майдан.
Та він незатишно почувався в натовпі. Розуміючи, що «ми — народ» і що «нас не подолати» саме тому, що «нас багато», він із труднощами приміряє на себе особисто займенник множини. Йому стає страшно, коли сотні тисяч людей навколо скандують гасло з однаково щасливим виразом обличчя. За своєю природою, він «страшно далекий від народу», і з цим нічого не вдієш.
А останнім часом він узагалі перестав щось розуміти. Почав підозрювати, що сьогодні, як, утім, і завжди, історію роблять не захоплені народні маси, а окремі люди, котрі борються за владу, і політичні розклади, в яких народ на вулицях є не самодостатньою силою, а більш-менш вагомим аргументом тієї чи іншої сторони. Таких речей «інтелігент за білим роялем» не сприймає апріорі. А іншого виходу з ситуації, що склалася, — для країни і для себе особисто — не бачить.
І трансляцію мітингів на Майдані на опозиційних каналах, і дискусійні студії разом зі з’їздами на провладних він уже сприймає як інформаційний шум, від якого йому хочеться відгородитися. Повернутися за свій білий рояль. Кілька вдало зіграних музичних п’єс — для нього набагато важливіше й адекватніше вкладення сил, часу й таланту, ніж багатогодинне чергування на Майдані.
Не звинувачуйте «інтелігента за білим роялем» у тому, що він просто боїться холоду й застуди, чіпляється за комфорт, відсиджуючись удома. Чи остерігається опинитися в «чорних списках» на випадок не сказати щоб неймовірної перемоги колишньої влади.
Він нічого не боїться. Просто це — його вибір.
«Інтелігента за білим роялем» можна звинувачувати в слабкості, безхребетності, уповільненій реакції на справді історичні події. Можливо, завтра він і сам обвинуватить себе в тому самому. І ніколи собі цього не вибачить: адже, може, це його голосу, його присутності на Майдані, його, хай найменшої, посильної допомоги не вистачило для перемоги. Він це знає. І все-таки.
Останніми днями ми могли бачити на телеекранах набагато більше артистів, музикантів, художників, архітекторів, письменників, режисерів, ніж в інший час у середньому за рік. Одні приходили в помаранчевих шарфиках у відкриту для всіх студію «5 каналу», інші виступали за заздалегідь затвердженим списком, засідаючи в синьо-білому «Демократичному центрі». Кожен із них зробив свій вибір. З яких міркувань — ідейних чи матеріальних, кар’єрних чи потаємно-особистих — окрема розмова...
Проте за бажання можна пригадати чимало представників творчої інтелігенції, не передостанніх людей у культурі та мистецтві України, які так і не скористалися нагодою заявити перед усією країною про свої політичні уподобання (і водночас зайвий раз пропіарити себе, любимого). Тих, хто позиціонується поза політикою навіть нині, коли переважна більшість вважає це абсолютно неможливим.
Боюсь помилитися, називаючи конкретні імена, — все-таки я не просиджую цілісінькі дні перед телевізором, могла когось і пропустити. А крім того, не переконана, що це було б етично. Уберегти своє ім’я від звучання в політичному контексті — теж вибір. І, як будь-який інший, він гідний розуміння.
У нашого героя набагато краще виходить грати на роялі, ніж робити революцію, і він це чесно визнає, займаючись своєю улюбленою справою паралельно до історичних подій. І нехай. Далеко не все втрачено для країни, в якій у нього поки що є така можливість.
Руки геть від білого рояля!